Шпаргалка по дисциплине "Журналистика"

44. Типи композицій, властиві політичним портретам. - дискретна (винесення елементів тексту за межі основного тексту, тобто коментарі, довідки, невеличкі інтерв’ю)

- континуальна, або суцільна, яка  є єдністю усіх елементів тексту  і має своє внутрішню  драматургію:

1. логічних причинно-наслідкових зв’язків (теза – причина – наслідок)

2. хронікальна (хронологія)

3. мозаїчний принцип ( усе поєднано  так, як до душі автору і  як на його думку краще).

Портрет використовує різні жанрові форми: статтю, інтерв'ю, розслідування, репортаж, нарис, зарисовку, есе, фейлетон, памфлет.Нарис - це самостійний жанр публіцистики, в якому на документальній основі досліджуються важливі суспільно-політичні факти, явища, розкриваються події, в центрі яких є зображення людини.

45. Політичний портрет-інтерв ю: загальна характеристика жанру.

Особливо популярним стає портрет-інтерв'ю. Чимало різноманітних видань послуговуються таким способом аналізу особистості, через її ж власні думки, висловлювання про себе, про світ, про оточуючих.

Ларрі Кінг

46. Історико-політичний портрет у сучасних ЗМІ : автори й персонажі. Загальна характеристика жанру.

Завдання портретиста – актуалізувати історичну фігуру у сучасності; відректися від усіх існуючих кліше, нав’язаних персонажу, знайти до нього ключ і скласти свій погляд.Об'єкт зображення — історично значуща особа.

Існує аналітичний історичний портрет та нарисовий історичний портрет.

Отже, під час біографічного, психологічного, емоційного вивчення героя враховуються також: автобіографічна інформація (записні книжки, щоденники, листи; цитати з преси); творча спадщина (якщо вона є); професійна діяльність (виражена у будь-яких матеріально духовних формах); мемуарні свідоцтва; історична інформація (що допомагає відтворити хроніку історичних подій та колорит і настрій епохи); матеріали преси (аби відтворити те, як герой оцінювався сучасниками й наступними поколіннями).Ключевський – рос. Історик, ств. Портрети царів «Киевский телеграф», «День, «Дзеркало тижня», «Личности»

47. Історико-політичний  портрет: принцип актуалізації, персоніфікації.

Бестужева-ЛадаПортрет має бути пластичним – має викликати візуалізацію.

Задача – відсторонитись від усіх кліше, нав «язаних персонажу і показати його в особливому світлі, аналізуючи самостійно.Бердяев – передісторія ленинского комунизма . Нельзя описівать, нужно анализировать . актуализировать к современности!Отразить ЗАРУБЕЖН. лідера в геополит. пространстве.

48. Історичні портрети  В. Ключевського : характери на історико-політичному  тлі.

В "Курсі російської історії" і в окремих статтях В. О. Ключевський створив цілу галерею образів багатоликих образів монархів Росії. Шляхом розкриття особистості він створював малопривабливе полотно, на якому образи російських монархів запам'ятовувалися більшою мірою не тільки як звичайні, а й історично малопривабливі люди, будь то Ярослав Мудрий, Володимир Мономах, Івана III чи Іван Грозний. Ключевський не приймав Івана IV, завуальовано негативно ставився до Катерини II, і лише Петра I виправдовував, виправдовував за особисту мужність і самопожертву. Таке ставлення В. О. Ключевського до самодержців Росії, що залишили помітний слід в історії держави. Одного разу згадав Ключевський Володимира Мономаха як "найрозумнішого і доброго з Ярославичів". З Ярославичів, але не більше того. В.О. Ключевський робить висновок, що позитивне значення царя Івана в історії нашої держави зовсім не таке велике, як можна було б думати, судячи з його задумів і починань. Характеризуючи Івана Грозного, Ключевський виділив негативне значення титулу "цар", що виник при Івані Грозному, як титул, що відокремлює государя від його підданих. Царський титул закріпив перетворення князів-васалів в підданих. Столиця держави, Москва, відтепер прикрасилася новим титулом - вона стала "царством градом", а російська земля - ​​Російським царством. Але для народів Росії за царювання Івана Грозного починався один з найтрагічніших періодів його історії."Век нашей истории, начатый царем-плотником, заканчивался императрицей-писательницей" - таков один из афоризмов Ключевского, открывающий следующую лекцию, лекцию о Екатерине II и ее внешней политике.  В "Курсе русской истории" Ключевский дает оценку царствования Екатерины II ." Значение известной исторической эпохи или исторического дельца всего лучше оценивается тем, насколько увеличились или уменьшились в эту эпоху под влиянием исторического деятеля народные средства. Средства, которыми располагает народ, бывают материальные либо нравственные; итак, [следует] разрешить вопрос, насколько увеличились или уменьшились материальные и нравственные средства Русского государства в царствование Екатерины?" Ключевский приходит к выводу, что материальные средства чрезвычайно усилились., а средства нравственные, напротив, стали слабее.Для Ключевского "самовластие само по себе противно; как политический принцип его никогда не признает гражданская совесть. Но можно мириться с лицом, в котором эта противоестественная сила соединяется с самопожертвованием, когда самовластец, не жалея себя, самоотверженно идет напролом во имя общего блага, рискуя разбиться о неодолимые препятствия и даже о собственное дело. Так мирятся с бурной весенней грозой, которая, ломая вековые деревья, освежает воздух и своим ливнем помогает всходам нового посева". И с этой точки зрения единственным российским самодержцем, по мнению BC Ключевского, был Петр Великий. Историк был убежден, что "самодержавие - не власть, а задача, то есть не право, а ответственность". Задача самодержавного правления виделась Ключевскому в достижении народного блага, Царь же и должен нести ответственность за все неудачи. "Правление, сопровождающееся Нарвами без Полтав, есть нонсенс. Неудачное самодержавие перестает быть законным", - замечает ученый. Ключевский был убежден в бесперспективности монархической формы правления. "Цари со временем переведутся: это мамонты, которые могли жить лишь в допотопное время", Таким образом, Ключевский резко отрицательно оценивал роль самодержавия в истории России.

49. Історичні портрети С. Бестужевої-Лади : загальна характеристика.

50. Політична публіцистика  Дж. Оруелла : концепція політичного мислення. 
Джордж Оруелл – англійський письменник і публіцист. Одним з перших у світовій літературі Оруелл розкрив трагедію революції, у вдало знайдених художніх образах і пропорціях осмислив тоталітаризм і диктатуру як явище цивілізації.

Популярність Оруеллу принесли нариси про життя англійських шахтарів у бідних районах, спогади про війну в Іспанії, літературно-критичні та публіцистичні роботи. Оруелл народився в Індії, в сім'ї службовця англійської колоніальної адміністрації. Отримав освіту в Ітоні - престижному і дорогому навчальному закладі, найаристократичнішому серед англійських приватних шкіл для юнаків. Служив в Індійській королівської поліції в Бірмі. У 1927 році залишив службу і присвятив себе письменству. На цьому шляху відчував нужду, змінив багато професій. У 1936 році виїхав до Іспанії. "Я схилявся до соціалістичних поглядів через те, що засуджував пригнічення і зневагу, яким піддається найбідніша частина промислових робітників, а зовсім не тому, що відчував захоплення з приводу теорій планового суспільства", - писав Оруелл у передмові до "Звіроферми ".В Іспанії, де письменник провів півроку і був поранений, його спіткали переслідування з боку комуністів, бо приєднався не до інтернаціональних бригад, як більшість іноземців, а до міліції ПОУМ, тобто до іспанських троцькістів, і дивом уникнув розстрілу. Оруелл мав можливість порівняти полювання на інакомислячих, яким закидають "таємну змову з фашизмом", в Іспанії з "великим терором у Радянському Союзі", де йшла фактично війна проти своїх "ворогів народу", і увірував в те, що іспанська республіка була задушена НЕ тільки фашистами - її погубила ідейна нетерпимість, підозрілість комуністів.Оруелл ніколи не був у Радянському Союзі, але пильно вивчав його досвід з літератури і багато роздумував над радянським міфом, в який, як писав він, "люди на Заході вірять головним чином тому, що їм хочеться вірити в те, що десь на землі є ідеальне суспільство ". У результаті письменник виніс свій остаточний вердикт комунізму, назвавши його релігією людей, що угробили батьківщину і віру. Важка духовна криза, пережита Оруеллом в Іспанії, визначила генезис його політичної філософії і затвердила письменника в нагальній мети - викрити радянський міф у доступній широким масам формі. Він знайшов цю форму в жанрі антиутопії і класичної сатиричної притчі Свіфтівського зразка - і та і інша чудово відповідають поставленій задачі.Жахлива реальність диктатури зображена в романі-антиутопії  "1984" (1949), в якому змальовується суспільство, що йде на зміну капіталізму і буржуазній демократії і алегоричній притчі "Звіроферма" (1945), яка проповідує безглуздість революційної боротьби.Майбутнє суспільство, за Оруеллом, - тоталітарний ієрархічний лад, що спочивають на витонченому  фізичному і духовному поневоленні мас, повному нехтуванні свободою і гідністю особистості; це суспільство матеріальних нестатків, загального страху і ненависті.З суб'єктивно-ідеалістичних позицій Оруелл розглядає проблему свободи і необхідності, істинності знання, намагається обгрунтувати волюнтаризм в політиці.

Застереження щодо деяких небезпечних соціальних тенденцій і протест проти придушення свободи особистості поєднуються з проповіддю безвиході боротьби за краще майбутнє, що дозволило ідеологам реакції скористатися творчістю Оруелла для широкої антикомуністичної пропаганди (мільйонні тиражі на багатьох мовах, численні радіо-та телепередачі, кінофільми).

51. Дж. Оруелла : критика  тоталітаризму.

Критика тоталитаризма как политического уклада является (провидной) одной из основных тем творчества Оруэлла, которая проходит через многие его произведения. Но самым ярким проявлением критики данного строя оказался роман-антиутопия «1984». (Никто до конца не может сказать, почему именно такое название, но не суть).

О том, насколько огромный резонанс в обществе вызвало данное произведение, можно судить хотя бы потому, что данная книга была запрещена в СССР до 1988 года. В Философском энциклопедическом словаре 1983 года указано, что «за идейное наследие Оруэлла ведут острую борьбу как реакционные, ультраправые силы, так и мелкобуржуазные радикалы». В своём эссе «Почему я пишу» (1946), Оруэлл настаивал на том, что все его произведения, начиная с периода Гражданской войны в Испании, были «прямо или косвенно против тоталитаризма и за демократический социализм, как я его понимал».

Во многих отношениях роман является продолжением предыдущих произведений Джорджа Оруэлла — в некоторой степени мемуаров о Гражданской войне в Испании «Памяти Каталонии» и особенно повести «Скотный двор». В «1984» продолжены основные мотивы «Скотного двора» — преданная революция, опасность ограничения личных свобод, авторитарная бонапартистская диктатура, эксплуатирующая попранные ей же достижения революции, — а также вводится образ, соответствующий Льву Троцкому (Снежок в «Скотном дворе», Голдстейн в «1984»).Книга была написана в 1949 году. В ней изображена социалистическая система пришедшая на смену капитализму. При этом новое общество полностью отрицает свободу и автономию личности. Для него характерны: мобилизация всех сил для реализации глобальной цели; концентрация власти в руках одной партии, направляемой вождём; безраздельная монополия на средства коммуникации; считаемая единственно верной идеология; полный контроль за общественной и частной жизнью; жестокое насилие в отношении всех инакомыслящих и несогласных; постоянные поиски врагов, с которыми ведется непримиримая война; материальная нищета и всеобщий страх». Большинство черт тоталитарного сообщества Оруэлла из его прообразов — Советского Союза в период диктатуры Сталина и гитлеровской Германии. Культ личности Старшего Брата — черноволосого и черноусого мужчины средних лет, большинство комментаторов отождествляют с культом Сталина в СССР. Антиподом Старшего Брата является Эммануэль Голдстейн, которому Оруэлл придал внешнее сходство с Львом Троцким. Согласно книге, «Голдстейн, отступник и ренегат, когда-то, давным-давно (так давно, что никто уже и не помнил, когда), был одним из руководителей партии, почти равным самому Старшему Брату, а потом встал на путь контрреволюции, был приговорен к смертной казни и таинственным образом сбежал, исчез» (Настоящая фамилия Льва Троцкого – Гольдштейн, что какбэ тоже намекает)Кроме Голдстейна, руководителями революции являлись Джонс, Аронсон и Резерфорд, которых разоблачили как предателей и контрреволюционеров и в конечном итоге расстреляли. Прообразами данных лиц по всей видимости являются Зиновьев, Каменев и Рыков. Таким образом Старший Брат остался единственным из вождей революции.Внешняя политика государства Океания часто менялась. Находясь постоянно в состоянии войны, приблизительно каждые 4 года происходила смена врага — либо Остазия, либо Евразия. При этом, после каждого нового витка войны, официальная доктрина повторяла: «Океания воюет с Остазией/Евразией. Океания ВСЕГДА воевала с Остазией/Евразией». Этими словами Оруэлл показывал постоянную смену внешнего врага у СССР — Германия до 1939 года, западные страны с 1939 по 1941, Германия с 1941 по 1945, западные страны с началом «холодной войны». Работа главного героя состояла в чистке и замене документальных данных. Так, после очередной смены противника, сотрудники министерства правды трудились практически непрерывно целую неделю. После завершения работы «ни один человек на свете документально не докажет, что война с Евразией была».Формулой свободы личности становится формула «2*2=4», как символ здравого смысла. Данную формулу Оруэлл противопоставляет услышанному им лозунгу «Пятилетку в четыре года».Таким образом, используя развернутую аналогию, Оруэлл в своем романе «1984» показал все ужасы данного строя, недальновидность политики, проводимой «вождями», и обреченность такого государственного уклада.

52. Політика й  література. Дати аналіз публіцистичної  роботи Дж. Оруелла "Письменники  й Левіафан".В публицистическом произведении Дж. Оруэлла «Писатели и Левиафан» (1946 г.) автор поднимает проблему значения политики в творчестве, в частности, в литературе. «О положении писателя в эпоху, когда все находится под контролем государства, уже немало сказано, хотя большая часть информации, относящаяся к этой теме, пока недоступна.[…] Мы живем в век политики. Война, фашизм, концлагеря, резиновые дубинки, атомные бомбы и прочее в том же роде — вот о чем мы размышляем день за днем, а значит, о том же главным образом пишем, даже если не касаемся всего этого впрямую. По-другому быть не может. Очутившись на пароходе, который тонет, думаешь только о кораблекрушении. Но тем самым мы не просто ограничиваем свой круг тем, мы и свое отношение к литературе окрашиваем пристрастиями, которые, как нам хотя бы порой становится ясно, лежат вне пределов литературы».Писатель  последовательно отстаивает мыль о том, что политика и литература должны развиваться независимо друг от друга, не смешиваясь: «Ну и что же из этого следует? Должны ли мы заключить, что обязанность каждого писателя — «держаться в стороне от политики»? Безусловно, нет! Ведь я уже сказал, что ни один разумный человек просто не может чураться политики, да и не чурается в такое время, как наше.[…] Вступая в сферу политики, писатели должны сознавать себя там просто гражданами, просто людьми, но не писателями. какие бы услуги ни оказывали они своей партии, ни в коем случае не должны они творить во имя ее задач. Им надлежит твердо сказать, что творчество не имеет к этой деятельности никакого отношения, им необходима способность, поступая в согласии с этими задачами, полностью отвергнуть, когда это требуется, официальную идеологию. Ни при каких условиях нельзя им отступать от логики мысли, почуяв, что она ведет к еретическим выводам, и опасаться, что неортодоксальность распознают, как скорее всего и случится. Означает ли все сказанное, что писателю следует не только противиться диктату политических боссов, а лучше и вообще не касаться политики в своих книгах? И снова — безусловно, нет! Не существует причин, по которым нежелательно самым прямым образом затрагивать политику, если ему так хочется. Только пусть он говорит о ней как частное лицо, которое остается вне партии, или на крайний случай действует в качестве партизана на фланге регулярной армии, вовсе в нем не нуждающейся. Подобная позиция вполне совместима с обычной и полезной политической активностью. Скажем, когда писатель считает, что войну необходимо выиграть, пусть он в ней участвует как солдат, но откажется прославлять ее в своих книгах. Если это честный писатель, может случиться, что его творчество окажется в противоречии с его политическими акциями. Иногда этого в силу очевидных причин хотелось бы избежать; в таких случаях выход не в том, чтобы насиловать собственное вдохновение, а в том, чтобы промолчать.»