Історія мистецтв

Класична скульптура звільнилася від архаїчної умовності  в зображенні людини. Серед її досягнень  — уміння зобразити тіло в русі. Це відкрило для митців високої класики  великі можливості передавати не лише рухи тіла, а й порухи душі.

Оригінальних зразків грецької скульптури V століття до нашої ери майже не залишилося. Тільки скульптурні фронтони деяких уцілілих грецьких храмів, фрагменти фризів Парфенону та римські копії найвидатніших статуй еллінських майстрів дають нам змогу скласти уявлення про грецьку класичну скульптуру. Разом з великим Фідієм славу грецької скульптури становлять імена Поліклета, Піфагора Рейнського, Мірона.

Агроський митець Поліклет належав до пелопоннеської течії  так званої «представницької статуї»  — людської фігури у спокої чи помірному русі. Зразком такої фігури є найзнаменитіший його твір  «Дорифор» —юнак-списоносець. У цій статуї автор втілив свій «Канон» — вчення про еталонні пропорції людського тіла. Він класично вирішив проблему зображення людини в спокої, але готової до дії.          «Дорифор» протягом сторіччя залишався неперевершеним взірцем.

Іонійські майстри експериментували в зображенні рухів. Найвидатніший  скульптор цієї течії Піфагор  Регійський досяг небувалої майстерності в реалістичному відтворенні  звільненого людського тіла.

Скульптура Аттики представлена роботами видатного скульптора Мірона. Він намагався поєднувати у пластичному  зображенні спокій й динамізм. Його знаменитий «Дискобол» — яскраве  свідчення реалістичного зображення фізичної напруги атлетичного тіла в русі.

Ще менше, ніж про  скульптуру, відомо про малярство. Лише зі свідчень сучасників можна дізнатися  про творчість Полігнота з  острова Тамос, Аполлодора, Зевксіса, Парасія. Найвидатніше досягнення тогочасного  живопису — оволодіння мистецтвом світлотіні. Це відкриття стародавні автори приписують Аполлодорові Афінському, який, крім того, ввів у малярство напівтони й перспективу. Це був справді революційний крок від розфарбованого малюнка, типового для попередніх періодів грецької культури та східної живописної традиції того часу, до реалістичного живопису наступних віків. Відкрита греками техніка світлотіні, здатна створювати ілюзію реального світу, на деякий час була втрачена людством. Повторне її відкриття сталося майже через два тисячоліття — в епоху Відродження.

Послідовниками Аполлодора стали Зевксіс, Перасій, Тімат. Ілюзіоністська техніка малярства зумовила переважання  в їхній творчості натюрмортів  і жанрових сцен.

Творцем психологічного живопису був Поліглот, який умів реалістично  передати душевні порухи, майстерно зображаючи міміку обличчя. За свідченням сучасників, він був надзвичайно вправним художником — відзначають, наприклад, прозорість жіночого вбрання на його картинах.

Провідною темою грецького  мистецтва класичної доби, так  само як і архаїчної, було зображення людської тілесної та духовної краси й досконалості. Майже відсутнє в мистецтві класичної Греції навколишнє середовище. Ландшафтні зображення з'являються лише в епоху еллінізму.

Хоча грецьке класичне мистецтво не досягло великих  успіхів в індивідуалізації своїх героїв (портрет у Греції не був розвинутий), однак могло передати типову психологію. Узагальнений тип людини-героя — вияв високої духовності, ствердження гідності й величі громадянина, славного захисника свого рідного поліса.

У філософії V століття до нашої ери теж присутні ознаки нових тенденцій класичної доби. Провідним напрямом залишається  натурфілософія, народжена ще архаїкою. Вчення Геракліта, Анаксагора, Емпедокла  про космічні закономірності й першооснови  буття доповнюються уявленнями про світ перших атомістів Левкілпа з Мілета й Демокріта з Абдер. Усі філософські школи першої половини V століття намагаються створити універсальні космологічні та онтологічні концепції, що пояснюють єдність і розмаїтість світу.

Але вже у філософській позиції Демокріта присутній новий для грецької філософії мотив індивідуалізації космічного цілого. Це стало прологом до того, що десь від середини V століття починається переорієнтація філософської думки в предметі свого дослідження. Космологічний натуралізм із його безпосередньою спрямованістю лише на природне ціле доповнюється тенденцією виділяти людину як спеціальний предмет філософствування.

Виразному означенню  цієї тенденції грецька філософія  зобов'язана філософській діяльності софістів. Розпочавши з критики філософських традицій, вони активізували інтерес до природи людського знання, до виділення людини з її своєрідністю з-поміж всіх інших речей світу. «Людина є міра всім речам — існуванню існуючих і неіснуванню неіснуючих», —проголосив видатний представник софістів Протагор, відкриваючи еру людини в грецькій філософії.

Пізніше в ученні софістів посилився релятивізм, наблизивши його до скепсису, проте їхня роль у дальшому розвитку грецької філософської думки  заслуговує на високу оцінку. Вони першими звернули увагу на те, що людина наділена особливою рисою — здатністю судити про речі, оцінювати їх, вирізняти з космічного цілого, — а відтак має і особливу роль у космічному цілому.

Нещадно критикуючи релятивізм софістів, фактично продовжував їхню лінію в утвердженні людини предметом філософських міркувань Сократ. На відміну від пізнавального скепсису софістів, він переконаний в існуванні об'єктивної істини й у можливості її осягти. З цих позицій він ще рішучіше повертає напрям філософського дослідження від космосу та природи до людини. "Пізнай самого себе"  — така відправна теза його філософствування.

Принцип самопізнання, що його висунув Сократ, — це пошук  загальних (передусім етичних) визначень, що таке «благо», «мужність»., «розсудливість», «краса» тощо. Це піклування про свою душу, практичне досягнення моральної досконалості.

Проте Сократ лише поставив проблему пошуків універсальних  визначень, не знайшовши їхніх аналогів у мінливості реального світу. Його кінцевий висновок — «Я знаю, що нічого не знаю». Але дослідницький пафос його філософської маєвтики став силою, що пробуджувала людські душі від темряви неуцтва до світла вищих людських цінностей.

Властива Сократові  іронія, якою він заганяв у глухий кут співрозмовників, урешті-решт обернулася проти нього. Він став жертвою недовірливості й темноти співгромадян. Та його справу продовжили наступники, й серед них найвидатншіі філософи грецької античності Платон та Арістотель, що належали вже до наступного, посткласичного покоління грецьких філософів. Вони стали творцями вищих зразків грецької античної філософської класики, з великою майстерністю й талантом розвиваючи накреслену Сократом гуманістичну лінію філософських шукань.

В усіх сферах духовної культури IV століття до нашої ери з'явилися  ознаки нового, що вже виходило за рамки класичних норм та ідеалів, сповіщаючи про настання нового етапу в культурному бутті Стародавньої Греції. Роль Афін у культурному розвитку грецького світу дедалі меншала.

Центр архітектури перемістився до Малої Азії, де звільнені від афінського контролю малоазійські поліси переживали свій культурний розквіт. Головною відмінністю пізньокласичної архітектури став відхід від основного принципу класики — «нічого зайвого». Тепер архітектура тяжіє до монументальності й пишнот на кшталт Стародавнього Сходу. Поряд із храмовим будівництвом зростає увага до цивільного — театрів, приміщень для зібрань, палестр, гімнасій.

У скульптурі з'являється  нетрадиційна для класики тенденція  індивідуалізувати образи, передавати конкретні, а не узагальнені, фізичні й духовні риси, відображати різноманітні відтінки настрою.

Серед найкращих скульптурних творів цієї пори — інтимно-ліричні  роботи Праксителя (наприклад, образ  богині любові «Афродіта Кнідська»), пристрасно-патетичні образи Скопаса, вишукана граціозність скульптур Лісіпна, який розробив новий пластичний канон, змінивши класичний канон Поліклета.

Великих змін зазнав у IV столітті до нашої ери театр. Залишаючись  улюбленим видовищем греків, він  перестав бути всееллінською трибуною соціальних і духовних ідеалів. Трагедія після свого блискучого розквіту у V столітті до нашої ери що далі то більше стає «мистецтвом для мистецтва», перетворюється на оригінальні інтерпретації старих міфологічних сюжетів. Комедія цілком переключається на побутову тематику. У творчості видатних комедіографів, зокрема Менандра, вона сягає висот психологічної індивідуалізації характерів. Проте дедалі виразніше виявляє тенденцію до перетворення на характерологічні сценки, подібні до водевілю чи фарсу, з перебільшеною сентиментальністю, інколи з ухилом в еротизм.

Найзначніше досягнення грецької літератури цієї пори — політична  публіцистика видатних ораторів Ісократа, Демосфена, історика Ксенофонта.

Творчість Ксенофонта яскраво  віддзеркалює духовні вболівання інтелектуальних  верств Греції IV століття до нашої ери. Перейнятий у своїх історичних дослідженнях проблемами виховання, Ксенофонт багато міркує над тим, яким мусить бути володар, як виховати ідеального правителя. Ці мотиви вчуваються в усіх головних творах історика. У найвідоміших із них («Анабасис Кіра» про воєнний похід 401 року в Персію Кіра Молодшого; «Грецька історія», що продовжує незакінчену Фукідідову «Історію Пелопоннеської війни» оглядом подій від 411 до 362 року до нашої ери; «Кіропедія» — історична повість про виховання Кіра Старшого) історик намагається визначити взірець державця та полководця. У своїх політико-моралізаторських настановах Ксенофонт нещадно критикує демократичний устрій свого рідного поліса Афін і підносить аристократичне спартанське правління. Він стоїть біля витоків двох найпопулярніших у вік полісної кризи ідей — монархічної та панеллінської.

В руслі цих ідей розгорталася політична пропаганда видатного  ритора Стародавньої Греції Ісократа. Не зробивши кар'єри власне політичного  оратора, Ісократ, одначе, усла¬вився розробкою нових прийомів красномовства та полі¬тичною публіцистикою своїх панегіриків і політичних промов. Базуючись на ідеалах «славної давнини» доперіклових Афін, Ісократ закликав до всееллінського об'єднання для нових походів на Схід під егідою аристократичної монархії, яку уособлював в очах ритора Філіпп Македонський.

Найкращий Ісократів  учень, талановитий промовець Демосфен, був представником протилежної, антимакедонської демократичної орієнтації в Афінах. Його знамениті «Філіппіки»  — промови проти Філіппа Македонського, увійшли до світового ораторського досвіду як зразок могутності експресивних прийомів переконання, їхній викривальний пафос назавжди перетворив цю назву на загальновживане поняття. Врятувати батьківщину від рабства (у ті часи зросла реальна загроза для Афін з боку Македонії) стало метою його життя, яке він і поклав в активній боротьбі за це.

Політичні пристрасті того періоду не обминають і філософію: кініки проповідують аскетичне зречення матеріальних благ (яскравий приклад — Діоген Синодський), Кіренаїки, навпаки, закликають до гедоністичного способу життя, де пошук насолоди є основною метою. В цей же час два титани грецької філософії створюють перші філософські системи: Платон — послідовну систему філософського ідеа¬лізму, Арістотель — філософське узагальнення та систематизацію усіх позитивних знань класичної античності. І обидва поринають у вир соціально-політичного життя.

Платон у своїй багатогранній  творчій діяльності поєднує філософську  концепцію будови світу на засадах «ідеальних сутностей» із соціально-філософськими уявленнями про ідеальну державу. Першим організовує в Афінах філософську школу — Платонівську Академію — й намагається при дворі сіракузьких тиранів втілити свою політичну утопію в життя.

Арістотель, критикуючи свого вчителя Платона, намагається на засадах раціонально-наукової систематизації вдосконалити відправні принципи платонізму й подолати ідеалістичний відрив від конкретного матеріального буття. Він також робить вагомий внесок в аналіз природи поліса як державної організації в об'ємній праці «Політика» й намагається застосувати власне розуміння соціально-політичних процесів у реальній дійсності, покладаючи надії на свого вихованця — Александра Македонського. В Арістотеля також є філософська школа —Лікей.

Універсальна діяльність цих геніїв давньогрецької філософії  стала підсумком періоду грецької античної класики. Добігала кінця й  історична дійсність еллінського  світу.

Виснажені міжусобицями грецькі поліси наприкінці першої половини IV століття до нашої ери зненацька опинилися перед новою загрозою поневолення. Вона насувалася з північної окраїни грецького світу — від архаїчної, напівварварської ще в недалекому минулому, але зміцнілої за правління Александра І та Філіппа II Македонії, Реорганізована македонська армія повела успішний наступ на найближчі грецькі міста.

Усвідомивши загрозу, елліни, проте, не змогли дійти згоди й  одностайно стати супроти ворога. В Афінах та в інших полісах  утворилися промакедонські і антимакедонські  угруповання. На заваді єдності стали непримиренні соціальні, політичні та економічні суперечності Еллади. Тож Філіпп II майже без опору захопив кілька полісів, економічно цінні золоті рудники Фракії, а далі скерував свої війська в середину Греції. 338 року до нашої ери в битві під Херонеєю (Беотія) Філіпп II усунув останню перешкоду до панування над усією Грецією, перемітиш об'єднану армію еллінів. Значення цієї поразки для греків образно передав оратор Лікург: з тілами загиблих під Херонеєю поховано й свободу еллінів.

Корінфська угода грецьких міст-держав про союз, що формально укладалася начебто проти Персії, фактично узаконювала гегемонію Філіппа: він очолив збройні сили цього союзу. Так відійшла ера полісної Греції, закінчився класичний період грецької культури. Вимріяні умами останнього періоду грецької класики панеллінізм та монархізм стали дійсністю. Але дійсність виявилася набагато складнішою й трагічнішою для Еллади, ніж уявлення. Македонська монархія силою зброї накинула грекам новий порядок, у якому Еллада відступила на другий план. Розпочався останній період культури грецького світу — елліном.