Близькосхідна проблема в міжнародний аспект турецько-ізраїльських відносин

 

У травні 2008 року стало відомо про  непрямі переговори з Сирією в Туреччині, які були перервані в грудні 2008 року у зв'язку з початком операції «Литий Свинець» в секторі Газа.

 

2.2.2 Взаємини з палестинськими арабами

1948 — Арабо-ізраїльська війна 1948-1949 років

1948 — 1950 — виникнення проблеми  палестинських біженців

1949 — 1955 — «партизанська війна»  проти Ізраїлю з територій,  окупованих Єгиптом і Йорданією, і Сирії

1967 — в ході Шестиденної війни  Ізраїль захопив території, населені  палестинськими арабами

1970 — вигнання ОВП з Йорданії  на територію Лівану (Чорний вересень)

1972 — 1982 — міжнародний терор  палестинських радикальних організацій  і атаки на Ізраїль з території  Лівану

1979 — Кемп-Девідські угоди

1982 — Ліванська війна, вигнання  ОВП з Лівану в Туніс

1987 — 1991 — Перша палестинська  інтифада

1993, 1995 — Угоди в Осло

1994 — створення Палестинської  автономії

2000 — початок Інтифади Аль-Акси

2005 — односторонній вихід із  сектора Газа

2008 — 2009 — Операція «Литий  свинець» в секторі Газа

 

 

2.2.3 Від Шестиденної війни 1967 року до «Угод в Осло»1993року

 

Після перемоги Ізраїлю в Шестиденній  війні в 1967 році, Ізраїль зайняв Юдею, Самарію (Західний берег річки Йордан) і сектор Газа, населені в основному  палестинськими арабами, частина населення  яких складали біженці з територій  що перейшли під контроль Ізраїлю  в ході Арабо-Ізраїльської війни 1947-49 років. Ізраїль не анексував захоплені ним в 1967 році території і не надав їх арабським жителям свого громадянства. Території що перейшли під контроль Ізраїлю в 1967 році визначаються ООН, ЄС, США, РФ і переважною більшістю країн світу як окуповані. МЗС Ізраїлю визначає їх як спірні. В 1973 році, після Війни Судного дня, було створено рух для відновлення історичних єврейських поселень в Юдеї, Самарії та секторі Газа, жителями яких є громадяни Ізраїлю. Створення цих поселень активно заохочувалося і фінансувалося урядом Ізраїлю.

 

Поразка арабських держав у 1967 році призвела до зростання арабського радикалізму  і тероризму — була активізована діяльність Організації визволення Палестини (ООП), початковою метою якої була «збройна боротьба як єдиний шлях звільнення Батьківщини» і створення  на території колишньої підмандатної Палестини єдиної світської держави. Наприкінці 60-х — початку 70-х років палестинські терористи зробили по всьому світу першу хвилю атак на ізраїльтян. Найвідомішим стало захоплення ізраїльських атлетів на Літній Олімпіаді в 1972 році в Мюнхені. Німецькі спецслужби зробили невдалу спробу звільнення заручників, в результаті якої всі заручники були вбиті терористами. Деякий час по тому ті терористи, відповідальні за цей теракт, які вижили у штурмі, вийшли на волю. Ізраїльські спецслужби провели відповідну операцію «Брами Бога», в ході якої всі учасники та організатори нападу були вистежені та вбиті.

 

З 1967 по 1970 роки основні сили ООП  перебували в Йорданії. Між силами ООП та Ізраїлем відбувалися часті  конфлікти, причому ООП постійно вторгалася на територію Ізраїлю  для проведення терактів, а армія  Ізраїлю іноді вторгалася на територію  Йорданії для акцій проти ООП. В 1970 році в результаті збройного  конфлікту з владою Йорданії, сили ООП перебазувалися до Лівану, продовживши (поряд з участю в громадянській  війні в Лівані), свої терористичні дії проти Ізраїлю. Цей конфлікт тривав до 1982 року, коли відбулося вторгнення Ізраїлю до Лівану для вигнання звідти ООП. Після кровопролитних боїв, згідно з міжнародною угодою, основні  сили і керівництво ООП були змушені  евакуюватися до Тунісу.

 

В 1974 році ООП прийняла програму, що передбачає можливість існування Палестинської  держави на частині території  колишньої підмандатної Палестини, одночасно з Ізраїлем, хоча остаточною метою як і раніше декларувалося  створення в Ізраїлі/Палестині  єдиної світського демократичної держави . В 1988 році ООП, чиє керівництво тоді знаходилося в Тунісі, проголосило створення держави Палестина і заявило про визнання резолюцій ООН що відносяться до вирішення арабо-ізраїльського конфлікту. Тим самим ООП погоджувалася визнати державу Ізраїль, згадану в цих резолюціях і утворити палестинську державу на Західному березі річки Йордан і в секторі Газа.

 

В 1987 році на території Західного  Берега річки Йордан і в Секторі  Газа розпочалося повстання арабського населення проти ізраїльського  управління та окупації — Перша інтифада

 

Під час Війни в Перській затоці в 1991 році багато палестинських арабів і ООП підтримували Саддама Хусейна  та вітали іракські ракетні атаки по Ізраїлю.

 

 

2.2.4 Після «Угод в Осло»

 

Іцхак Рабін і Ясір Арафат тиснуть руки, поруч з президентом Білом Клінтоном, на підписанні угод в Осло, 13 вересня, 1993 року.

 

Після того, як в 1992 році прем'єр-міністром  Ізраїлю став Іцхак Рабін, Ізраїль просував політику компромісу з арабськими сусідами.

 

Вже в 1993 році Шимон Перес та Махмуд Аббас підписали в Осло мирні угоди, згідно з якими була створена Палестинська національна адміністрація (ПНА) , що отримала контроль над частиною Західного берега річки Йордан і сектором Газа. Згідно з «Угодами в Осло», протягом 5 років планувалося підписати остаточну угоду і створити на територіях, окупованих Ізраїлем в 1967 році Палестинську державу. У відповідь ОВП зобов'язувалася визнати право Ізраїлю на існування і припинити терористичну діяльність..

 

Підтримка мирних угод ізраїльським суспільством і палестинцями пішла  на спад після продовження терактів і нападів на ізраїльські мирні  та військові цілі з боку палестинських  угрупувань ісламізму безпосередньо після підписання угод, продовження відповідних дій ізраїльської армії проти палестинських угруповань, в ході яких гинули й мирні жителі, теракту в Печері патріархів в Хевроні, що був скоєний єврейським терористом та постійних терактів палестинських терористів-смертників з ворожих ОВП ісламістських угруповань .

 

У листопаді 1995 року Іцхак Рабін був убитий правим екстремістом Ігалем Аміром.

 

В кінці 1990-х років прем'єр-міністр  Біньямін Нетаньягу відвів війська з Хеврону та підписав «Уай-Ріверський меморандум»укр., давав палестинцям більше прав самоврядування . Проте остаточне врегулювання, передбачене «Угодами в Осло», у передбачений термін досягнуто не було.

 

2.2.5 Саміт у Кемп-Девіді і Друга інтифада

 

У липні 2000 року прем'єр-міністр Егуд Барак проводив переговори з Ясиром Арафатом на саміті в Кемп-Девіді при посередництві президента США Біла Клінтона. На цьому саміті Ехуд Барак запропонував план створення палестинської держави на 97% території Західного берега річки Йордан і Сектора Гази. При цьому він пропонував негайно передати палестинській державі весь сектор Газа і 73% території Західного берега, і протягом 10-25 років перевести під палестинський контроль ще 20% його території. У разі реалізації такої пропозиції, на перших порах Палестинська держава складалася б з 4-х незв'язаних частин, між якими були б території, підконтрольні Ізраїлю, і не мала б зовнішніх кордонів ні з однією державою окрім Ізраїлю . Згідно з Ізраїльськими пропозиціями, велика частина Єрусалиму, включаючи Східний Єрусалим, залишилася б під ізраїльським суверенітетом. Палестинська держава повинна була б бути демілітаризованою. Арафат відкинув ці пропозиції. Після провалу переговорів і провокативного (з точки зору багатьох палестинців) візиту Аріеля Шарона, лідера партії Лікуд на Храмову Гору, палестинські араби почали Інтифаду Аль-Акси.

 

У 2001 році прем'єр-міністром Ізраїлю  став Аріель Шарон. На початку його прем'єрства мирні переговори між Ізраїлем і Палестинською Адміністрацією практично припинилися. У роки прем'єрства Шарона палестинські терористичні організації різко посилили свою діяльність. За даними правозахисної організації Бецелем за період з 2000 року по 2008 рік загинуло понад 1053 ізраїльтянина з них 335 військовослужбовців (велика частина з них у 2001-2005 рр.). Це число перевищує кількість ізраїльтян, загиблих в ході Шестиденної війни. Згідно з даними Шабака за перші 4 роки інтифади загинуло 1017 ізраїльтян і 5598 були поранені. За цей час було скоєно 138 терактів за участю смертників, випущено 480 ракет «Касам» та 313 інших ракет і снарядів. Кількість обстрілів досягла 13 730.

 

Ізраїльська армія в свою чергу  неодноразово проводила операції та авіаудари на підконтрольних Палестинській автономії територіях. За твердженням ізраїльської сторони метою цих дій було знищення терористів і «інфраструктури терору». В результаті з 2000 року по 2006 рік, за даними «Бецелем» загинуло 4281 палестинців, з них 2038 — цивільні особи, тисячі людей були поранені і залишилися без даху над головою. Удари наносилися також по установах Палестинської Адміністрації та станціям палестинської поліції, багато міст, що раніше були передані під управління Палестинської автономії були реокуповані ЦАХАЛом. Ізраїль звинуватив владу ПА в підтримці та організації терору. З весни 2002 року та до своєї смерті від невідомої причини восени 2004 року президент Палестинської автономії Ясир Арафат перебував під домашнім арештом у своїй резиденції в Рамаллі.

 

У 2005 році уряд Шарона здійснив план одностороннього виходу з Сектора Гази, в результаті якого було зруйновано 25 єврейських поселень і більше 7 тисяч чоловік втратили свої будинки (отримавши в середньому компенсацію в розмірі 300 тис. доларів на сім'ю). Шарон також почав будівництво Паркана Безпеки (Ізраїльський розділовий бар'єр) між ізраїльською територією і Західним берегом річки Йордан У січні 2006 року Аріель Шарон переніс інсульт, після якого залишився в комі, і посаду прем'єр-міністра зайняв Егуд Ольмерт.

 

У січні 2006 року на парламентських виборах  на територіях, контрольованих Палестинською  Адміністрацією, перемогу здобув радикальний  ісламістський рух ХАМАС, визнаний в Ізраїлі та ряді інших країн  терористичним. Рух ХАМАС спочатку знаходився в опозиції до ОВП і  партії ФАТХ, керованих Ясіром Арафатом і не визнавав угод в Осло. Влітку 2007 року між прихильниками ФАТХ і ХАМАС стався збройний конфлікт, в результаті якого сектор Газа опинився під контролем руху ХАМАС, а частини Західного берега, що знаходяться під управлінням ПА, опинилися під контролем ФАТХ. З літа 2007 року Ізраїль посилив блокаду сектора Газа, яка триває досі.

 

2.2.6 Поточні події

 

27 листопада 2007 року Егуд Ольмерт і Махмуд Аббас погодилися почати переговори і прийти до остаточної угоди по палестинській державі до кінця 2008 року. Проте зробити це не вдалося, переговори були перервані наприкінці грудня 2008 року в зв'язку з проведенням Ізраїлем в секторі Газа операції «Литий свинець» проти угруповання ХАМАС. Ізраїль пояснював проведення операції «Литий Свинець» необхідністю припинити багаторічні ракетні обстріли з Гази, в результаті операції загинуло понад 1300 палестинців і 14 ізраїльтян.

 

У 2009 році переговори з ФАТХ продовжилися за участю нового прем'єр-міністра Ізраїлю  Біньяміна Нетаньягу і нового президента США Барака Обами. 21 червня Нітаньягу виступив зі своїм планом близькосхідного врегулювання, в рамках якого висловив згоду на створення палестинської держави з обмеженими правами, в разі визнання палестинцями Ізраїлю, як національного будинку єврейського народу, і отриманні гарантій безпеки Ізраїлю, в тому числі міжнародних .

У листопаді 2009 року уряд Ізраїлю заявив про десятимісячний мораторій на будівництво в єврейських поселеннях на Західному березі річки Йордан, проте цей мораторій не задовольнив  палестинську сторону, оскільки він  не торкався Східного Єрусалиму.

2 вересня 2010 року прямі переговори  між ПНА та ізраїльським урядом були відновлені. Однак ці переговори перебувають під загрозою зриву через суперечності в ізраїльському уряді з приводу продовження мораторію на будівництво поселень, і через небажання палестинської адміністрації продовжувати прямі переговори, у разі якщо мораторій не буде продовжений.

 

3.Кордони

 

 

Згідно з Електронною єврейською енциклопедією, з точки зору міжнародного права, територія та кордони Ізраїлю  остаточно не визначені. Сам Ізраїль, внаслідок різних чинників, утримується  від офіційного визначення своїх  кордонів; ряд ізраїльських юристів  вважають, що територія взагалі не є обов'язковим елементом держави.

 

Існують кілька можливих варіантів  визначення території Ізраїлю:

Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 181/11 від 29 листопада 1947 року, яка не була визнана арабськими країнами і  не була ними виконана, залишається  єдиним міжнародно-правовим документом, в якому зафіксована територія єврейської держави. Цей документ передбачав віднесення до єврейської держави Східної Галілеї, Ізреельської долини, більшої частини приморської рівнини і пустелю Негев; до арабської держави — Західної Галілеї, гір Юдеї і Самарії (за винятком Єрусалима) і частини приморської рівнини від Ісдуда (Ашдода) до кордону з Єгиптом. Єрусалим та Віфлеєм повинні були стати територіями під міжнародним контролем.

Суверенна територія Ізраїлю, що склалася в результаті Війни за незалежність 1949 (визнана де-факто більшістю країн світу), приблизно дорівнює 20 770 км², з яких 2% зайняті водою.

Територія, на яку пізніше був  поширений суверенітет Ізраїлю, включаючи Східний Єрусалим та Голанські висоти дорівнює 22 072 км².

Повна площа території, контрольованої Ізраїлем, включаючи Палестинську автономію  та території, зайняті під час  Шестиденної війни, становить 27 799 км².

 

Єгипетсько-ізраїльський кордон був  встановлений ​​по межі мандатної території Палестини і закріплений договором від 26 березня 1979 року.

 

Йордансько-ізраїльський кордон зафіксовано  договором від 26 жовтня 1994 року по лінії  між Британською підмандатної Палестиною і Еміратом Трансйорданією з деякими незначними відмінностями.

 

Кордони Ізраїлю з Ліваном і  Сирією офіційно не врегульовані. Існує  так звана «блакитна лінія», кордон Ізраїлю і Лівану визнаний ООН, однак  залишається розбіжність щодо Ферми  Шебаа. З Сирією немає офіційно оформленого кордону, є лише «лінія припинення вогню», де за рішенням Ради Безпеки ООН по закінченні війни 1973 року була створена буферна зона, що розділяє Ізраїль і Сирію.

 

4.Контрабанда зброї морським шляхом .

 

З посиленням ролі Ірана в конфлікті і його регіональної сили і неможливості надання сухопутної підтримки своїм прихильникам у конфлікті ним були послані кораблі з військовою контрабандою, зафрахтовані у третіх країн:

2001 р. — корабель «Санторіні»

2002 р. — корабель «Карін А» під прапором Тонга

2009 р. — корабель «Мончегорськ», що належав Кіпру