Внешняя политика России во времена правления Катерины ІІ

РОЗДІЛ 2.

ПОЛІТИКА КАТЕРИНИ ІІ ЩОДО ОБ’ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ, БІЛОРУСЬКИХ  ТА РОСІЙСЬКИХ НАРОДІВ В КОНТЕКСТІ  МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

 У цьому розділі ми розглянемо участь Росії в розділах Речі Посполитої. Неодноразово  союзи з Росією — Австрія і Пруссія пропонували Росії зробити розділ Польщі. Катерина II не йшла на це через те, що польським королем у цей час був її ставленик Станіслав Понятовський. Однак в умовах, коли після перемоги у першій Російсько-турецькій війні склалася цілком реальна загроза укладення союзу Туреччини з Австрією для спільної боротьби проти Росії, Катерина погодилася на розділ Польщі. У 1772 р. Росія, Австрія і Пруссія здійснили проти Польщі агресію і розділили між собою частину польських територій. Пруссія зайняла Помор'я, Австрія - Галичину, а Росія - Східну Білорусію та польську частину Лівонії [21, c. 196].

Другий розділ, в якому брали  участь Пруссія і Росія, стався в 1793 р. Приводом до нього послужили революційні події у Франції. До Пруссії відійшли всі Балтійське узбережжя Польщі з Гданськом і Велика Польща з Познанню, а до Росії — Білорусь з Мінськом і Правобережна Україна. Це означало, що всі старі російські землі увійшли до складу Росії[16, c. 446].

Тим часом у Польщі почалося повстання, очолене Тадеушем Костюшко і спрямоване проти поділу польських земель сусідніми  державами. Скориставшись перемогами повсталих, Росія, Австрія і Пруссія  ввели знову свої війська до Польщі і придушили повстання. Було вирішено, що польська держава як джерело «революційної небезпеки» повинна припинити існування. Це означало третій розділ Польщі, що стався в 1795 р. До Пруссії відійшли землі Центральної Польщі з Варшавою. Австрія отримала Малу Польщу з Любліном. До Росії відійшли основна частина Литви, Західна Білорусія і Західна Волинь, а також було юридично оформлено включення до складу Росії Курляндії.

Перший розділ 1772р. У 1769-1770гг. відбулися дві зустрічі Фрідріха II з австрійським імператором Йосипом II. Співрозмовники намітили план, як стримати апетити Росії. По-перше, підлягало позбавити її ролі єдиного гаранта дотримання в Речі Посполитої прав дисидентів і зажадати, щоб вона поділилася цим правом з Пруссією і Австрією. По-друге, вони визнали за необхідне скористатися виключно сприятливою ситуацією для оточення своїх володінь за рахунок Речі Посполитої: Росія, зайнята війною з Османською імперією, не могла протистояти планам Австрії і Пруссії. «Треба було не мати ніякої спритності, - міркував Фрідріх II, - або знаходитися в безглуздому заціпенінні, щоб не скористатися таким вигідним випадком» [10, c. 403].

Катерина погодилася на троїстий союз з Фрідріхом і  Йосипом, але спрямований проти  Османської імперії, а не проти Речі Посполитої. Однак ні Берлін, ні Відень не погодилися на умови миру з турками, вироблені в Петербурзі: Азов і Таганрог залишаються за Росією; їй надається право безперешкодного плавання по Азовському і Чорному морях; всі християнські народи, які боролися за своє визволення, повинні бути амністовані; кримські татари, так само як Молдавія і Валахія, повинні здобути незалежність від Стамбула; Кабарда включалася до складу Росії.

В кінці липня 1772р. в  Фокіганах почалися мирні переговори, але вони були перервані: делегації  спіткнулися на пункті договору про надання Криму незалежності.

Одночасно швидко і на перший погляд безболісно стався перший поділ Речі Посполитої. Слова Катерини, звернені до Дідро, - «якщо б я  могла відмовитися від розділу, я охоче б зробила це» - повністю відповідають суті тодішньої російської політики. До розділу Речі Посполитої була залучена і Австрія. 7 вересня 1772р. прусський і російська посланці у Варшаві передали владі оголошення про розподіл частини їхньої держави. Полиці фактично не чинили  опору дією  сусідів [8].

По першому розділу Росія отримала східну частину білоруських земель, де проживало родинне російським населення. Саме тому дії Росії в даному випадку не заслуговують морального осуду. Це визнавав і Фрідріх II: «Я знаю, що у Росії багато прав так вчинити з Польщею, що не можна того ж сказати про нас з Австрією». Що стосується останніх, то вони прибрали до рук: Австрія - Німеччину, Пруссія - Помор'я і частину Великої Польщі.

Перший розділ Речі Посполитої прискорив укладення мирного  договору з османами. Віденський двір відмовився від декларації 1771році. За якою зобов'язався домагатися повернення султанові земель, захоплених Росією.

Бажаний і вкрай необхідний світ для Росії знову відкладався  на невизначений час. Зацікавленість у  ньому Росії пояснювалася охопила  правобережжі Волги селянською війною. Допоміг, як це часто буває, випадок: помер султан Мустафа III. Османи запросили світу, погодившись повністю задовольнити всі  російські  умови.

10 липня 1774г. переговори в болгарській селі Кючук-Кайнарджи завершилися підписанням мирного договору. За Кючук-Кайнарджийським миром Крим оголошувався незалежним. Керч, Єнікале і Кінбурн, а також територія між Бугом і Дніпром і Кабарда передавалися Росії. Їй надавалося право будівництва військово - морського флоту на Чорному морі, її торгові кораблі могли безперешкодно проходити через протоки. Молдавія і Валахія хоча і залишалися під владою Османської імперії, але фактично перебували під протектором Росії.

Другий розділ 1793р. У  початку 1792 р. міжнародне становище  Речі Посполитої різко погіршився. Ще під час прийняття Конституції 3 травня стало відомо про намічалися зміни у політичному курсі  Пруссії, про спроби берлінського кабінету намацати угоду з урядом Катерини II. Прусська дипломатія робила своє підступне справу. Спочатку, як ми бачили, їй вдалося домогтися того, що Річ Посполита зайняла явно ворожу позицію по відношенню до Росії, а тепер, обдуривши свого союзника, Пруссія йшла на угоду з царським урядом проти Речі Посполитої. Все це цілком визначився на початку 1792 р., коли Росія уклала мир з переможеною Турцієй. Розуміється, угода між Росією і Пруссією було можливе тільки на основі нового поділу Речі Посполитої. Для царизму це означало відмову від його старої програми перетворення Речі Посполитої у слабку і залежну від неї країну. Ця відмова ознаменував провал політики царизму в польському питанні. Не зумівши підкорити своїй волі польський народ, царизм звернувся до планів поділу Речі Посполитої.

Питання про розділ її обговорювалося в петербурзьких урядових колах вже в 1789 - 1790 рр.. На остаточне рішення царського уряд знову вступити на шлях поділу Речі Посполитої вплинула і складна міжнародна обстановка. Ворожість Пруссії та Англії (в 1790 - 1791 рр.. Становище було таке, що можна було очікувати відкритому того англо-російського конфлікту), на боці яких виступала і дипломатія патріотів, вкрай непокоїла царський уряд. Катерина II воліла угоду з Пруссією за рахунок Речі Посполитої відчиненими боротьбі з Пруссією і підтримувала її Англією.

Зближенню царської Росії  і юнкерської Пруссії сприяли  їх загальні реакційні інтереси. Царизм і берлінський двір з ненавистю  зустрічали підйом визвольної та революційної боротьби польського народу і були в рівній мірі налякані революційними подіями у Франції. У липні 1792 р. уряд Катерини II перервало дипломатичні відносини з Францією. Загальний страх і ненависть до революції прискорили угоду царської Росії з мілітаристської Пруссією. Новий розділ Речі Посполитої мав сплатити участь Пруссії в подавлені французької революції. Англія, яка своїми інтригами штовхала Річ Посполиту до конфлікту з Росією, в цей вирішальний момент вважала за краще залишитися в стороні [3, c. 11—28].

Було абсолютно очевидно, що Річ Посполита буде не в змозі чинити серйозний опір військам Катерини II і Фрідріха-Вільгельма II. Економічний і політичний підйом останньої третини XVITI ст., Що спостерігався в Речі Посполитої, не був настільки значним, щоб змінити співвідношення сил між Річчю Посполитою та її сусідами. Тільки спираючись на революційний підйом народних мас, тільки закликавши до зброї кріпосне селянство і міські маси, можна було врятувати в цей момент країну від іноземного поневолення. Боротьба за національну незалежність при цьому неминуче повинна була перерости в аграрну революцію, в селянську війну. У Речі Посполитої не виявилося такої політичної сили, яка змогла б очолити революційний виступ народних мас. Панівний клас Речі Посполитої на це піти не міг. Він боявся свого народу більше, ніж іноземних військ [11, c. 163].

Перспектива революції  лякала не тільки російський царизм і  прусських поміщиків, не тільки відкрито реакційні сили в самій Речі Посполитій, але й керівництво патріотів. Ущемлені ж реформами подружжя трехлітнього сейму реакційні польські магнати, об'єднані в старо-шляхетську партію, готували загибель Речі Посполитої. Зрада підготовлялась ними задовго до того, як зі зброєю в руках змогли виступити царська Росія і юнкерська Пруссія. Військова комісія сейму, на чолі якої стояв гетьман Браницький, свідомо саботувала справу створення стотисячний армії, навмисно знімала з кордонів війська і відводила вглиб країни, щоб відкрити фронт іноземним силам. Проти магнатського саботажу і зради уряд не приймав ніяких заходів. Незабаром вожді старо-шляхетської партії змогли перейти до прямого бунту проти Речі Посполитої. Вже в середині 1791 р. в Росію виїхали Щенсний Потоцький і Жевуський. Згодом до них приєднався Браницький. У Петербурзі за безпосередньої участі Катерини II був вироблений план рокош.

У його підготовці активну  участь брала римська курія, яка  діяла через свого нунція у  Варшаві та агентів «конгрегації пропаганди віри», що увійшли у зносини  з керівниками уряда старо-шляхетської  партії. Конгрегація брала участь вже у початкового плану в травні 1790 р., потім представник конгрегації спільно з Потоцьким і Жевуським вів переговори в Петербурзі. У самій країні папська нунціатура розгорнула бурхливу діяльність, згуртовуючи табір противників реформ. Слідом перейшли кордон царськими військами на територію Речі Посполитої вступили петербурзькі змовники і 14 травня 1792р. в містечку Тарговіце проголосили заздалегідь складений акт конфедерації, в якому оголосили, що конфедерація складається проти конституції 3 травня, в ім’я на захисту католицької релігії, на захист рівності всієї шляхти і збереження цілісності кордонів Речі Посполитої і центрів республіканського способу правління. 25 червня 1792, після того як царські війська вступили у Вільнюс, Шимоном Коссаковські була організована V аналогічна Тарговицької конфедерація в Литві.

Царським військам, незважаючи на виявлену польськими солдатами чоловіками і героїзм, порівняно швидко вдалося  зломити опір слабкою ще польської  армії, тим більше що магнати і  шляхта, прихильники тарговічан, самі переходили на їхній бік, всіма засобами зривали оборону країни. У той час як всюди гніздилася зрада, уряд не зробив нічого для того, щоб припинити зрадницькі дії прихильників Тарговіци. Тільки з боку міських низів Варшави зустріли вони суворий відсіч. Під тиском варшавських мас, які демонстрували під вікнами високопоставлених зрадників, король пішов на заснування спеціального суду для розбору справи про зраду. Суд цей, однак, факти-но діяв. Тільки простий народ виявляв дійсне прагнення боротися за незалежність батьківщини. Розуміли це й тарговичанами, які, судячи з їх маніфесту, найбільше боялися виступи селянства [4, c. 83].

Картину загального зради  магнатів і шляхти доповнило зраду  короля Станіслава Августа, який приєднався до Тарговицької конфедерації і віддав наказ армії припинити опір. З цього моменту війна фактично закінчилася. Рятуючись від переслідування, керівники патріотичної партії емігрували. Варшава була зайнята царськими військами. Торговицька конфедерація тріумфувала перемогу. Конституція 3 травня була скасована. Разом з нею міщанство втратило всі права, які йому вдалося отримати за період Чотирирічного сейму.

Але радість була  короткочасною. Підготувавши військовий розгром Речі Посполитої, вони підготували і другий її розділ. 13 січня 1293-т. Росією і Пруссією був підписаний акт другого розділу Речі Посполитої. Негайно слідом за тим прусський посланець вручив канцлеру Малаховської ноту з повідомленням про вступ прусських військ у межі Речі Посполитої. Зрадництво напад Пруссії викликало лише безсилий протест тарговічан. 17 червня 1793 в Гродно відкрилися засідання останнього сейму Речі Посполитої. Щоб придушити опір опозиції і примусити сейм погодитися з розділом, російським посланцем Сиверсом були застосовані військовий тиск і репресії проти депутатів. 17 серпня сейм ратифікував договір з Росією про поділ. 23 вересня 1793, при загальному мовчанні (ніхто з депутатів не взяв слова), було заявлено про ратифікації договору з Пруссією [30, c. 320].

По другому розділу  до Росії відійшли Білорус-ся і Правобережна Україна. Пруссія захопила споконвічні польські землі - Гданськ, Торунь і значну частину Великої Польщі. Видатний діяч польського національно-визвольного руху, Тадеуш Костюшко народився 4 лютого 1746 р. в Західній Білорусії в шляхетській сім'ї. Освіта Костюшко отримав в кадетському корпусі і як один з кращих його випускників був направ-льон в 1770 р. до Франції. Чотири роки, проведені у Франції, зіграй значну роль у формуванні світогляду молодого польського офіцера: він широко ознайомився з прогресивними теоріями французьких матеріалістів. Повернувшись на батьківщину, Костюшко не приховував своїх волелюбних поглядів, свого обурення антинаціональної політикою продажних магнатів, що призвела до розділу Речі Посполитої Пруссією, Австрією ж царською Росією. У результаті один з найбільш освічених і здатних офіцерів у Польщі був примушений шукати заробітку як домашній вчитель.

Сім років боровся  Костюшко в рядах американської  армії. Його військовому таланту  були зобов'язані недосвідчені американські повстанські загони одній зі своїх перших і найважливіших перемог - у битві при Саратога в 1777 р. Війну за незалежність США Костюшка закінчив як генерал і завоював широку популярність полководець. Переконаний республіканець, прихильник демократичного ладу, Костюшко активно допомагав народженню молодий буржуазної республіки. Демократ і гуманіст, Костюшко віддав все своє майно в США - нагороду за багаторічні військові труди  на справу звільнення негрів-невільників.

У 1784 р. Костюшко повернувся на батьківщину. Реакційні правителі Речі Посполитої боялися його демократичних убежденій.3. Івашкевич В. І. Народний рух в Польщі напередодні повстання 1794. Засудивши політику держав-загарбників і затаврувавши ім'ям зрадників учасників Тарговицької конфедерації, «Акт повстання» оголошував про те, що жителі Краківського воєводства об'єднали свої сили для того, щоб вигнати з меж Речі Посполитої іноземні війська, відновити її колишні межі, ліквідувати тиранію іноземців і зрадників. Головним начальником повстання був оголошений Костюшка [10, c. 256 — 257].

Члени Ради призначалися начальником повстання. У функції  Ради входило завідувати фінансами, організовувати набір рекрут, проводити  закупівлю зброї, вести іноземні зносини. Для проведення в життя  вказівок начальника повстання та Вищого національної ради була створена Виконавча комісія Краківського воєводства. Розбором справ про зраду повинен був займатися спеціальний кримінальний суд, члени якого призначалися Вищим на-національним радою. У той же день, 24 березня, Костюшко видав маніфести, звернені до війська, населенню, духовенству і окремо до дружини.