Внешняя политика стран в межвоенный период

1. Зовнішня політика  Великобританії

Цілі  і завдання зовнішньої політики англійських  урядів у міжвоєнний період обумовлювалися міжнародним статусом Англії, яка  була однією із крупних держав Європи і найкрупнішою колоніальною державою світу (над якою ніколи не заходило сонце).

У лекції про міжнародні відносини ми уже  мали можливість визначити позицію  Англії на Паризькій і багатьох інших  конференціях 20-30-х років, на яких вона відстоювала свої національні інтереси. Тепер ми будемо аналізувати двосторонні  відносини Англії з європейськими  державами і державами американського континенту. Це необхідно зробити  і тому, що вони не завжди співпадали з позицією Англії на міжнародних  конференціях.

Складними і навіть досить напруженими були відносини Англії після закінчення світової війни з радянською Росією. Досить сказати, що війна Польщі проти радянської Росії у 1920 р. була б просто неможлива без підтримки Англії. Тому-то поразка польської армії на території України і наступ Червоної армії на територію Польщі поставив перед англійським урядом питання про врятування Польщі від остаточної поразки.

Саме  цим пояснюється ультиматум англійського уряду від 3 серпня 1920 р. радянському  урядові, в якому було поставлено умову про негайне припинення радянського наступу, в іншому разі Англія загрожувала війною.

Реакція англійського робітничого класу  на ультиматум Керзона була досить енергійною. Мітинги і демонстрації протесту проти ультиматуму під  гаслом "Руки геть від Росії!" йшли по всій Англії безперервно. Їх організаторами були комуністи і лейбористи. Уже 9 серпня 1920 р. в приміщенні Палати громад відбулося об'єднане засідання представників  парламентської фракції лейбористів, виконкому Лейбористської партії і  парламентського комітету Британського конгресу тред-юніонів, на якому була створена "Рада дії". 13 вересня  на конференції цієї організації  було прийнято рішення чинити опір можливій інтервенції проти Росії, домагатися встановлення нормальних відносин між обома країнами. Незабаром  кількість Рад дій по всій Англії зросла до 350.

Уряд  змушений був відступити. 16 серпня 1920 р. Д.Ллойд-Джордж заявив, що уряд не думає  починати війну проти Росії. Того ж року був підписаний торговий договір  з Росією.  
У післявоєнні роки почалася криза панування Англії в колоніальних і залежних країнах. Події 1919-1921 рр. навколо Ірландії тому підтвердження. На виборах 1918 р. представники партії Шинфейн (ми самі) боролись за повну незалежність Ірландії і створення Ірландської республіки (одержали 73 із 103 місць в англійському парламенті). Вони відмовилися брати участь в роботі англійського парламенту, утворили свій парламент в Дубліні і в січні 1919 р. проголосили Ірландію республікою, потім утворили Ірландську республіканську армію, свої місцеві органи влади.

Спроби  центрального уряду Д.Ллойд-Джорджа  силою знищити владу шинфейєрів зустріла з їх боку збройний опір. 26 грудня 1921 р. після 3-х років збройної боротьби англійський уряд змушений був укласти з ними угоду, за якою Ірландія була розчленована: південна частина Ірландії (центр - Дублін) - 26 графств оголошувалися вільною Ірландською республікою і діставала права домініону. Північна Ірландія (центр - Олстер) - шість графств залишалися в складі Англії. Договір передбачав збереження англійської воєнної присутності в цій частині Ірландії і контроль над її зовнішньою політикою.

Цей договір  призвів до розколу серед шинфейєрів. Е. де Валера та його прихильники в  знак протесту пішли у підпілля. У Північній Ірландії почалась громадянська війна, яка тривала з 1921 до 1923 р., коли Е. де Валера заявив про припинення війни.

Одночасно з англо-ірландською війною національно-визвольний рух проти англійських колонізаторів  розгорнувся в Індії, Єгипті. В  Індії антиколоніальний рух був  придушений військовою силою Єгипет в 1922 р. одержав незалежність, давши  згоду на збереження там англійської  воєнної присутності.

Слід  відзначити, що вирішенню колоніальних проблем англійський уряд надавав  великого значення. Адже в їх колоніях проживало 432 млн.чол., територія перевищувала територію Англії у 64 рази. На одного англійця працювало 9 колоніальних рабів. 
У зовнішній політиці Англії щодо радянської Росії особливих змін не відбулось Черговий ультиматум Росії був направлений від імені Керзона в травні 1923 р. У 1924 р.

Лейбористський уряд Англії прийняв рішення визнати СРСР (без обміну послами). 
У 1926 р. з ініціативи лорда Бальфуса і канадського прем'єра М.Кінга імперська конференція метрополії і домініонів на юридичній основі закріпила розширення зовнішньополітичних прав домініонів. Англія визнала рівність домініонів як автономних одиниць Британської імперії аж до відокремлення. Домініони з свого боку визнали своє підданство короні. Це рішення конференції було впроваджено актом англійського парламенту в 1931 р., відомим під назвою Вестмінстерського статуту. Парламенти домініонів одержали право не виконувати закони з Лондона, якщо вони суперечать їх національним інтересам. 
Таким чином, єдність Британської імперії була збережена. Домініони разом з Англією проводили експлуатацію колоній. З цих пір існує Британська співдружність націй як геополітична реальність.

Уряд  С. Болдуіна, який прийшов на зміну  лейбористському уряду, в 1927 р. розірвав дипломатичні відносини з СРСР. Приводом для цього була діяльність радянського  торгового товариства "АРКОС". Реальною причиною цього кроку була підтримка Радянським Союзом шахтарів під час загального страйку 1926 р., підштовхування ним Компартії Англії до актів непокори владі.

Під час  економічної кризи Англія проводила  боротьбу за зміцнення своїх фінансових позицій на міжнародній арені. У 1931 р. було створено валютне утворення  Англії, її домініонів, а також Португалії, Греції та ін. країн, яке називалося Стерлінговим блоком. Країни, що входили  до Стерлінгового блоку, фіксували  курси своїх валют відповідно до курсу англійського фунта, їх валютні  резерви зберігалися в англійському банку в Лондоні, розрахунковою  одиницею в торгівлі між ними був  англійський фунт. Стерлінговий блок давав можливість англійському фунту  обслуговувати до 50% світового товарообігу, незважаючи на крах золотого стандарту.

Відмова Англії від принципу вільної торгівлі і перехід на позиції протекціонізму відіграло позитивну роль для  зміцнення торгових можливостей  англійських підприємців. Цей курс на імперській конференції 1932 р. в Оттаві був доповнений поблажливою системою митних тарифів. Згідно цього рішення Англія зобов'язувалася допускати на свій ринок без оподаткування митами значну частину товарів домініонів, приблизно 80% імпорту. Решта 20% мали оподатковуватися незначними митами. До того ж Англія зобов'язувалася підвищити ввізні мита на аналогічні товари держав, які не входили до Стерлінгового блоку, і перш за все, на американські і німецькі товари.

Домініони взяли на себе адекватні зобов'язання. У роки економічної кризивідбулось розбалансування цін. Англійські товари залишалися дорогими, а товари домініонів впали в ціні. Це викликало протести національної буржуазії домініонів. Уряди Англії - і лейбористські, і  консервативні, рішуче придушували  такі протести.

Таким чином, становище в Європі, у зв'язку з приходом до влади в Німеччині  фашистів, різко загострилася. Для  Англії належало вирішити ряд складних питань, а саме: якими мають бути відтепер англо-італійські, англо-німецькі англо-французькі, англо-радянські  і англо-німецькі відносини? Лідери консервативної партії (правлячої) не мали єдиної точки зору на ці проблеми. Між Чемберленом, Галіфаксом, Саймоном, Хором, з одного боку та Іденом, Кренборном, Сесілем, Черчіллем, з другого боку, виникли серйозні розбіжності. Вони розходились з Чемберленом не в питанні кінцевих цілей, а в  питанні методів, які застосовувалися  для досягнення кінцевих цілей. Вони підтримували антирадянський курс Чемберлена, але були проти безоглядної довіри до Гітлера і Муссоліні. 
По-перше, і ми про це уже говорили в попередній лекції, керівництво Англії вирішило, що найбільш повною мірою інтересам їх національної безпеки відповідає невтручання у внутрішні справи Німеччини та Італії. Ця лінія не змінилась навіть після відновлення в Німеччині загальної військової повинності, італійсько-ефіопської війни, демілітаризації Німеччиною Рейнської області.

По-друге, зовнішньополітичний курс Англії був  спрямований на умиротворення агресивних держав. Найяскравішим підтвердженням цього курсу була Мюнхенська угода. 
По-третє, антирадянський курс досяг такої вершини, що його можна було порівняти хіба що з періодом 1917-1920 рр. Правда, в цей час була одна суттєва відмінність, яка полягала в тому, що Англія сама була не готова і не хотіла вести війну проти СРСР. На цей раз вона своєю політикою щодо Німеччини підштовхувала, намагалась спрямувати її агресію на Схід. 
Антикомунізм не дозволив консерваторам, лібералам і лейбористам побачити загрозу фашизму і для самої Англії. Саме тому не сталося і не могло статися коаліції з СРСР ради утвердження системи колективної безпеки в Європі. Навіть спроба США вступити з Англією в переговори про колективну безпеку в Європі були відхилені Чемберленом. Він заявив: "Не лізьте в наші справи. Німеччині потрібно дати все, чого вона хоче, якби тільки був мир". 
Давайте підведемо риску під нашим аналізом зовнішньої політики Англії у міжвоєнний період висловлюванням трьох політичних діячів того часу. Чемберлен заявив після Мюнхена, що віднині гарантований мир нашому поколінню. У. Черчілль так охарактеризував наслідки зовнішньої політики Англії у міжвоєнний період: "Самодовільна дурість і безапеляційність англійців відіграли певну роль у розв'язанні Другої світової війни". Гітлер дав свою оцінку діяльності Чемберлена: "Я зрозумів цих брудних черв'яків Даладьє, Чемберлена в Мюнхені. Вони надто боягузи, щоб напасти. Вони не підуть далі оголошення блокади".

2. Зовнішня політика  Франції

Зовнішня  політика Франції у міжвоєнний період була досить активною. Це визначалось  рядом об’єктивних факторів. Першим з них слід назвати те, що Франція  була однією із поважних європейських держав з давніми демократичними традиціями. По-друге, Європа схилила  свої голови перед жертвами, які  понесла Франція в роки Першої світової війни. По-третє, Франція мала моральне і політичне право на те, щоб європейське і світове  співтовариство враховувало внесок Франції в перемогу над державами  Троїстого союзу. З цих об’єктивних  обставин не слід випускати і того, що Франція і в післявоєнний період залишалась великою колоніальною державою. По-четверте, серед європейських країн  Франція зоставалася з найбільшим золотовалютним запасом (9,3 млрд. Франків).

Зовнішньополітичний курс Франції і після закінчення Першої світової війни продовжувався  немов би по інерції. Французьке керівництво  негативно сприйняло події в  Росії, власне не сприйняло, а намагалося їх заперечити, не визнавати їх доконаним  фактом. Воно хотіло збройним шляхом ліквідувати  радянську владу і відновити  в Росії капіталістичний лад. Це і зрозуміло, адже французька буржуазія  вела боротьбу за свої капітали, вкладені в економіку Росії, за прибутки від 12 млрд. золотих франків царських позик, на які сподівалися близько 5 млн. французьких вкладників, за неосяжний  російський ринок.

Це і  зумовило в березні 1918 р. воєнну інтервенцію  французьких військ в районі Мурманська й Архангельська. У листопаді 1918 р. французька армія почала інтервенцію  на Україні. 100 тисяч французького війська  намагалося відторгнути від Росії  Крим, Україну та інші території. Все  це у французькій пропаганді пояснювалось необхідністю виконати союзницькі зобов’язання щодо Тимчасового уряду Росії.

Особливістю політики Франції щодо Росії була, з одного боку, спроба урядових сил  виступити ініціатором ліквідації радянської влади, з другого боку, демократичні сили виступили за те, щоб російські робітники самі визначали свій шлях розвитку.

Цієї  думки дотримувалися ті, хто нічого не втратив у Росії. Навпаки, їх приваблювали дії російських робітників щодо своєї  буржуазії. Саме цим слід пояснювати повстання на експедиційному флоті  на Чорному морі, захоплення російською революцією таких визначних письменників Франції, як Р. Ролан, А. Барбюс, Ж. Блок та ін. У той складний час вони виступили разом з матросами, солдатами, робітниками на захист радянської влади в Росії. У результаті спільних дій широких верств робітничого  класу, інтелігенції і частини збройних сил уряд Франції змушений був  вивести свої війська з території  України.

Для Франції  виявились досить вигідними умови  Версальського мирного договору. Глобальна мета – послаблення  Німеччини – була досягнута. Територіальні  надбання в Європі та Африці були цілком достатніми. Перспектива отримання  репараційних платежів з боку Німеччини  також була поважною. Ось ці реалії, що склалися внаслідок Першої світової війни, зустріли, як це не дивно, опір з  боку вчорашніх союзників Франції-Англії і США. Вони не хотіли допустити лідируючого  становища Франції в Європі. Військово-політичний союз, відомий в історії під  назвою Антанти, перестав існувати.

У 1920 р. Франція  заключила воєнний союз з Польщею, надала їй зброю і військових спеціалістів, підштовхнула її на війну проти радянської Росії. Однак, якщо вигоди від повалення  радянської влади з допомогою  Польщі були значною мірою примарними, то на основі рішень Версальської конференції  Франція забезпечила собі реальну  роль у вирішенні важливих європейських проблем. Гарантією цього статусу  Франції і після війни мала бути досить потужна її армія, створені упродовж 1921 р. військово-політичні  союзи з Бельгією, Польщею, Чехословаччиною, Румунією та Югославією. Політичною основою  цих союзів був спільний інтерес  у збереженні Версальської системи  на ослаблення Німеччини і стягнення  з неї репараційних платежів.