Гетьманство П.Тетері

Складається враження, що прийшовши до влади, новий гетьман уже мав продуманий в основних рисах план дій, спрямований на виведення Української держави з глибокої політичної кризи. П. Тетеря не зрадив собі і дотримувався старого політичного курсу, а саме – досягнення соборності України та об’єднання Правобережжя та Лівобережжя під єдиною булавою, про що яскраво засвідчують слова  Т. Чухліба «Правобережний гетьман П. Тетеря , який раніше був генеральним писарем в уряді Ю. Хмельницького, розпочав проводити об’єднавчу політику, наслідуючи традиційні методи свого попередника» [13, C. 123]. І, мабуть, найбільшою помилкою П. Тетері стане саме це «традиційне наслідування методів свого попередника», які зрештою і зведуть усі його спроби об’єднання України нанівець.

Ще до того, як П. Тетеря прийшов до влади, у його політичних діях можна було простежити певні риси, які у майбутньому стануть основою його внутрішньої політики, а саме: по-перше, він як і І. Виговський, виступав противником встановлення в Україні монархічної форми правління, по-друге, вважав за необхідність реорганізувати систему збирання податків з метою поповнення державної скарбниці, по-третє, як і Б. Хмельницький, схилявся до думки про доцільність запровадження платні козакам за несення військової служби, по-четверте, був прихильником відновлення шляхетсь-кого землеволодіння й дореволюційних форм визиску селян та міщан.

Попри всі ті ідеї, які  відстоював П. Тетеря, ще до того, як став гетьманом, їх реалізація вже за його гетьманування піддавалася сумнівам і потребували корекції у відповідності з новими умовами.

Перші дипломатичні кроки  П. Тетері не засвідчують його безумовної вірності та покірності польській короні. Це, зокрема, простежується у вимогах  його посольства до Яна ІІ Казимира у січні 1663 р. на чолі з Г. Гуля-ницьким, де гетьман висував ряд вимог що до збереження за козацтвом усіх старих «прав і вольностей і не чинити ніяких кривд йому»… та схиляв короля до вирішення церковного питання на Правобережній Україні, а саме як зазначає Я. Дашкевич, відмінити залежність православної ієрархії від римо-католицької, повернути православним церкви, захоплені уніатами впорядкувати конфлікти в черемиській та львівських єпархіях, залишаючи там православну ієрархію [15, C. 267]. Все це говорить про те, що П. Тетеря виступав захисником цілого українського народу.

Гетьман П. Тетеря, спираючись на старшину та підтримку Польщі, намагався  реалізувати свої ідеї, які мали навести порядок усередині держави, яка була розбурхана повстанням. Він  також прагнув заручитися підтримкою Лівобережного козацтва та, нажаль, у цьому не мав успіху. Як зазначає В.Смолій і В. Степанков, « його кроки спрямовувалися на консолідацію стар-шини і зміцнення прерогатив гетьманської влади » [11, C. 326]. Це заклало, вельми вірні засади внутрішньої політики, але ці кроки не були скореговані з тими умовами, у яких знаходилася Україна, а методи їх реалізації були вельми опосередкованими і не дієвими.

Гетьманові Правобережної  України П. Тетері, як визначному політику і дипломату була властива вельми вузька ідейна та реформаторська креативність, яка зрештою відбилася негативно і на його внутрішній політиці. «Поза увагою П. Тетері (як раніше І. Виговського) залишався комплекс соціально-економічних проблем, нерозв’язання яких вело до загострення соціальних суперечностей », - як зазначають О. Гуржій та В. Горобець [16, C. 100-101], адже саме за П. Тетері загострюється ситуація відновленням дореволюційних форм феодального землеволодіння й польсько-шляхетського визиску поспільства. Сотні тисяч селян, міщан та збіднілих козаків були готові взятися за зброю для захисту своїх завоювань. Їх ненависть до іноземних поневолювачів почала спрямовуватися проти влади П. Тетері, в якому вбачали польського прислужника, винуватця їхніх злиднів.

Першим грізним попередженням  стало для П. Тетері повстання  у Паволочі та його околицях, яке розпочалося наприкінці травня під проводом Івана Поповича. Повстання набуло такого грізного характеру, що за виз-нанням гетьмана, « лише на волосині висіло саме моє життя » [16, C. 101]. З великими труднощами в другій декаді червня генеральний осавул П. Доро-шенко придушив цей виступ, І. Поповича видали міщани і за наказом П. Те-тері був страчений. Зрештою такі дії гетьмана викликали,ще більший опір з боку поспільства, але повстання було зупинено.

Цей перший дзвіночок  сповіщав гетьмана П. Тетерю, про те,  що напевно все ж щось працює не так. У листі до польського короля П. Тетеря підкреслював « що чернь рада кинутися в московське рабство,щоб лише не мати панів, і переконував Яна Казимира в доцільності передачі староств, де проживали козаки, за певну платню у відання козацької адміністрації » [11, C. 326].

Що ж до колабораціонізму у політиці уряду П. Тетері, то про це свідчать нещодавні дослідження В. Горобця на основі віднайденої в польських архівах «інструкції» гетьмана Тетері та «всього Війська Запорозького» (на сейм у 1664 р.), автор простежив характер політичних вимог тогочасної української еліти до «короля і станів Речі Посполитої» [5, C. 422-443]. У результаті аналізу цього вельми об’ємного документа,були окреслені основні засади політики тогочасного уряду,а саме «реанімувати вимоги станової автономії козацтва, що були актуальними на початку XVII ст.» [5, C. 422-443].

Важко погодитися лише з тим, що козацька старшина жертвувала політичною автономією заради станової, скоріш вони намагалися добитися, як станової, так і політичної автономії, за для свого утвердження, як народу. Аргументами у цьому беззаперечно є піклування у переговорах про «права та привілеї» козацтва, та «функції протектора Православної церкви і інших соціально-культурних потреб поспільства». Таким чином українська еліта, аж ніяк не виступала за утвердження однієї з автономій, вона боролася за обидві (політичну і станову).

Що ж до  «устроєвої реформи» 1664 р., то тут ми схиляємося знову таки, до думки В. Горобця, що угода 1664 р. за своєю суттю більше нагадувала положення майже капітуляційного Білоцерківського трактату 1651 р., і негативно відбилося як на соціально-економічному житті Гетьман-щини, так і на долі П. Тетері [12, C. 44 -45].

Причинами поразки внутрішньої  політики П. Тетері стали, як важке міжнародне становище і внутрішня роздрібленість та соціально-економічний занепад (Руїна), так і особисті помилки гетьмана у внутрішній політиці. Ідеї і думки П. Тетері, що до внутрішнього устрою були лише частково підтримані українським козацтвом, а злагоди серед старшини й взагалі практично не було досягнуто. Великого поширення набуло отаманство, груповий егоїзм і корупція, що зрештою унеможливило подальшу реалізацію політичних засад внутрішньої політики, наростання ж політичної залежності від Речі Посполитої та практично повна підтримка цього П. Тетерею поховала останні надії на утворення хоча б якихось нових, особистих внутрішніх політичних засад, спричинило до зростання опозиції, та підвищення рівня невдоволення, яке переростало у постійні повстання, заворушення.

Отже, розвиток соціально-політичної ситуації ставив П. Тетерю перед вибором: або порвати з Польщею і  таким чином відмовитися від  відновлення польсько-шляхетських порядків, що відкривало шлях до зняття гостроти суперечностей та консолідації суспільства, або залишаючись у фарватері польської політики щодо України, сприяти визріванню всенародного повстання і таким чином, приректи себе на політичну смерть. Нажаль гетьман пішов другим, згубним для себе й України шляхом.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ 2

Гетьманство П. Тетері

2.2. Боротьба за воз’єднання українських земель

Перші кроки П. Тетері засвідчили певні зміни у його ставленні до зовнішньої політики українського уряду. Як дослідили Я. Дашкевич та В.Газін, « він спочатку намагався проводити політику лавірування між державами, які оточували гетьманат. Зокрема, він вислав посольство до Бахчисарая та Москви з пропозиціями підписання міждержавних угод, які б гарантували невтручання у внутрішні справи України та визнавали його владу » [15, 3, C. 254, 191-192].

Попри ситуацію на Правобережній  Україні та складне міжнародне становище, П. Тетеря й надалі додержувався попереднього курсу – собор-ність козацької України. Її реалізацію П. Тетеря пов’язував з вирішенням 2-х завдань: досягнення взаєморозуміння з найвпливовішою старшиною Лівобережжя і пошуком союзника за межами України при нейтралізації потенційних недругів Української держави. Тому на зібраній ним старшинській раді вирішили спочатку направити посольства з дружніми пропозиціями до татарського хана Мухаммеда-Гірея, господаря Молдавії, наказного гетьмана Лівобережжя Якима Сомка та Запорозької Січі.

Кримський хан Мухаммед-Гірей  не погодився виводити свої війська  з території козацької держави, навіть попри те, що у зверненні до хана П. Тетеря казав, « що від царя й короля не чекає нічого доброго » [16, C. 100], і прохав про допомогу в разі можливої агресії Росії, та ще й запропонував П. Тетері звертатися до нього лише через польського короля, це свідчить про те, що хан, аж ніяк, не був зацікавлений у співпраці з гетьманом. У свою чергу, московський цар поставив перед правителем Правобережної України жорстку вимогу прийняти його протекцію, на яку П. Тетерю не міг пого-дитися. Переговори з Молдавією також не дали бажаного результату. Щодо підтримки з боку Лівобережжя та Запорозької Січі, то тут відбулися деякі позитивні зрушення у вирішенні запропонованих гетьманом ідей.

Протягом другої половини січня-лютого 1663 р. П. Тетеря налагодив жваві стосунки з лівобережною козацькою старшиною та вищим духовенством, що дало змогу контактувати з тодішнім наказним гетьманом Я. Сомком, і ледве не схилив його на свій бік. Водночас гетьман розсилає по Лівобережжю «знадливі листи» (універсали) в яких закликає підтримати його і противитися московській владі. В. Голобуцький згадав про універсал П. Те-тері, в якому той закликав: «підкорятися своїй владі, адже лише в такому разі він зможе захистити їх від ворожих нападів» [13, C. 123]. Але не отримавши бажаних результатів від переговорів та пропаганди гетьман – почав переправляти невеликими відділами своїх козаків на Лівобережжя, і здобувати там плацдарми. Хоча, як дослідив В. Газін на відміну від Ю. Хме-льницького, гетьман П. Тетеря спочатку відмовлявся від масштабних походів і віддає перевагу тактиці нападу на міста й селища Лівобережної України невеликими загонами [13, C. 124].

Наприкінці зими –  поч. весни 1663 р. правобережні полки спільно з татарами оволоділи плацдармами у Кременчуці, Потоці, Переволочні та намагалися здобути Гадяч, Голтву, Лохвицю, Лубни й інші міста. Але через деякий час їм довелося повернутися на Правобережжя, де прийняли участь у придушенні повстань невдоволених політикою гетьмана, про це повстання 26 червня 1663 р. П. Тетеря напише до польського короля: «тут несподівано застало мене перетворення домашніх овець у хижих вовків, надавши привід навіженому зраднику підняти прапор бунту і згубити так багато душ людських; воно розорило мене, розладнало моє здоров’я, і нарешті, нестійку споруду щастя України, дещо відновлену моїми зусиллями, знову зруйновано » [13, C. 124]- це свідчить про те, що ситуація у якій опинився П. Тетеря наближалася до критичної, а себто такої, яка призведе до краху його політики.

Водночас, як зазначає В. Голобуцький «з одного боку, він шукав союзників серед лівобережної старшини, а з другого – намагався заручитися підтримкою Запорожжя » [4, C. 423-424]. У відповідь на прохання П. Тетері запорожці послали йому вельми промовистого листа. « Звинувачуючи П. Те-терю у зраді, кошовий отаман І. Іванович-Величко від імені всього запорозького козацтва радив йому негайно відійти від Польщі і прилучитися до Росії. Інакше, ми, - писали запорожці, - покажемо тобі свою військову приязнь, таку ж саму, якою ми недавно відгукнулись в нашому листі до твого неприборканого шуряка, Юрася Хмельницького » [14, C. 321-322].

З огляду на ситуацію, що склалася, новообраний гетьман вирішив  усе ж таки використовувати перевірений  шлях повного визнання «дідичного»  сюзеренітету Речі Посполитої. Пропольська політика П. Тетері не піддається сумніву, адже безсумнівно судячи з того в якій міжнародній ситуації опини-лася Україна, вибору у нього практично не було.

Не гаючи часу гетьман 22 січня 1663 р. відправив до Варшави  посольство полковника Г. Гуляницького, одним з головних завдань якого було просити Яна ІІ Казимира надати допомогу П. Тетері у відвоюванні Лівобережної України. Одночасно український уряд висував ряд політичних вимог: 1) зберігати за козацтвом усі старовинні «права і вольності»; 2) надати право на самостійні зносини з Молдавією та Волощиною; 3) забезпечити об’єднання України; 4) провести мирні переговори між Польщею і Москвою щодо звільнення з російського полону багатьох козацьких старшин, серед яких І. Нечай, П. Дорошенко, В. Кропивницький, А. Бутенко та інші; 5) гарантувати постійну допомогу з боку Кримського Ханства. Але більшість вимог була відхилена Польським урядом, що зрештою вплине і на майбутні події на Україні [3, C. 194].

Несприятливо склалася і міжнародна обстановка. Посилюється тиск з боку Криму, який хотів встановити свій протекторат над Україною. Ординці безжалісно грабували населення, брали у ясир і зі слів П. Тетері « Важко описати, які безчинства творить орда, залишена в Україні, лише для допомоги: вони здирають з бідних людей майно, завдають нестерпних мук, ув’язнюючи попри всяку справедливість, всупереч дружбі, освяченій присягою », а обіцяна допомога збоку Польщі й надалі не надходила, тому все важче було утримувати захоплені на лівому березі Дніпра плацдарми і контролювати ситуацію на Правобережній Україні [13, C. 123].

У цій напруженій обстановці П. Тетеря відчував, що ось-ось влада  вислизне – з його рук, і він  вельми відверто звертається до Яна  ІІ Казимира, про те, що взагалі бажає  скласти з себе гетьманські повноваження, аргументуючи це ненадходженням від Польщі військової допомоги, а також «через розладнання мого здоров’я та багатьох інших причин». «Якби польський король надіслав війська, а також прислав нового козацького зверхника, то він, із задоволенням залишить Україну», та водночас додав прохання про те, щоб Ян ІІ Казимир особисто прибув до України (Чигирина) [12, C. 45]. Прибуття в Україну польського короля, очевидно, мало засвід-чити високий авторитет гетьмана, а також дещо врегулювати і заспокоїти ситуацію в Україні.

Восени 22 жовтня 1663р., П. Тетеря особисто зустрівся зі своїм патроном Яном ІІ Казимиром, поблизу Білої  церкви, де гетьман присягнув королю на вірність, після якої сюзеренові були вручені щедрі подарунки (турецького огиря й тисячу талярів золотом). «Після цього відбулася спільна українсько-польська військова нарада, на якій, згідно з пропозиціями козацької верхівки, вирішили, що головні сили рухатимуться в напрямку Ржищева і там переправлятимуться через Дніпро для наступу на Лівобережну Україну. Інші ж ітимуть на Бориспіль, а потім уздовж Десни до Остра » [12, C. 45-46]. За словами самого Яна ІІ Казимира, цей похід відбудеться заради «визволення підданих наших з рук ворога і для утримання цілої України…» [12, C. 46]. Так на раді був утверджений план майбутнього походу на Ліво-бережжя, план того, до чого так прагнув П. Тетеря, а саме з’єднати Україну якщо не мирним шляхом, то вогнем та мечем і, мабуть, вже тоді, такому досвідченому у дипломатичних відносин гетьману П. Тетері необхідно було замислитися над результатами і жертвами, якими вдасться реалізувати цей похід.