Гетьманство П.Тетері

І нібито у П. Тетері справи почали трішки налагоджуватися, як до влади приходить М. Корибут-Вишневецький, який остаточно поховав усі надії гетьмана на більш-менш спокійне життя й саме в цей час П. Тетеря нарешті зрозумів наслідок своєї діяльності та її результати й приходить до висновку, що орієнтація на Річ Посполиту була помилковою.

П. Дорошенко використовує нагоду – в березні висуває нові вимоги, які були підтримані новим королем, П. Тетерю піддають суду і позбавляють маєтностей та привілеїв, але це був аж ніяк не кінець. І вже у квітні Люблінський трибунал виносить вирок інфамії і банації, тобто позбавлення честі, разом з довічним вигнанням за межі держави. Кільце довкола колишнього гетьмана стискається. Мешкаючи у Львові П. Тетеря будує план втечі. З одного боку він звертається наприкінці квітня 1669 р. до ігумена Києво – Михайлівського золотоверхого монастиря Феодосія Софоновича, з проханням провести останні роки життя у Печерському монастирі, можливо, тоді ж П. Тетеря порушив клопотання перед архімандритом Києво – Печерського монастиря І. Гізелем прийняти його послушником, але скоріш за все, на думку Я. Дашкевича, В. Газіна, В. Горобця він отримав відмову. Зрозумівши, що вибору у нього немає він передає свої маєтки в Україні рідним та церкві, й остаточно повертається до попереднього плану втечі закордон, і вже влітку 1670 р. він з невеликим загоном прибув до столиці Молдавії Ясс, де з почестями його прийняв господар та митрополит.

Водночас П. Тетеря за твердженнями В. Горобця, І. Гуржія «розуміючи, що власними силами козацькій Україні  самостійності не вибо-роти, П. Тетеря звертає свої погляди на Порту » [16, C. 104], у нього визріває план, як повернути собі втрачену владу, план якому не було суджено реалізуватися у житті.

Втеча П. Тетері викликала  переляк у польських правлячих  колах, оскільки колишній гетьман знав чимало державних таємниць і чудово розумівся в українських справах, а з другого – викликала неабияку зацікавленість в правлячих колах Порти, що аж ніяк не задовольняло Річ Посполиту. Як приклад занепокоєння правлячих кіл Речі Посполитої служить, цей запис Яна Собеського від 29 липня 1670 р. «Тетеря, той, який був гетьманом козаків, з розпачу, що тут деякі пани захопили цілий його маєток і що його величність король написав до нього якогось грубого листа, покинувши тут все, поїхав до Молдавії та піддався під протекцію турецького цісаря. Я вважаю, що ця людина дуже шкодить, бо знає все, що в нас діється», себто П. Тетеря почав становити неабияку загрозу для Речі Посполитої [15, C. 279-280].

На початку жовтня, колишній гетьман, одержав запрошення прибути на зустріч з султаном, що знову таки свідчить про неабияку зацікавленість у його особі. Вона відбулася чи в Адріанополі, чи у Ларісі.

Під час зустрічі П. Тетеря проінформував султана про внутрішнє  становище Польщі і її можливі  плани та дії й, зрештою, як видатний красномовець і дипломат, зміг схилити  султана на свій бік, і настроїти  проти Польщі.

Султан Мухаммед IV, як вдячність за інформацію призначив П. Тетері пенсію 200 аспрів або 40 флоренів та згодом вручив султанський прапор-санджак, себто формально це було затвердження гетьманом України під про-текцією султана.

До Польщі надходили  чим раз тривожніші вісті. 15 лютого 1671р. зі Львова повідомляли,що П. Тетеря дав «погані поради» в Едірне. Занепокоєно Варшава прагнула нейтралізувати серйозного противника, яким став для неї П. Тетеря, та це й не дивно, адже з кожним днем колишній гетьман збирав довкола себе усе більше, і більше прихильників, яких настроював проти Речі Посполитої. Через свого посла Франціска Висоцького польська влада пообі-цяла на початку 1671р. повернути конфісковані маєтки вразі його повернення назад, але гетьман розуміючи, що просто так йому ніхто маєтки віддавати не буде, а це лише привід повернути його на територію Речі Посполитої, де його було б легко позбутися – відсилає до короля слугу, але переговори скоріш за все на думку В.Горобця зазнали невдачі.

Попри всі дивні легенди  і міфи,що гуляють довкола смерті П. Тетері, скоріш за все він був отруєний польським агентом приблизно у березні-поч. квітня 1671р., підтвердженням цього є лист до коронного гетьмана Я. Со-беського від Вацлава Комінського: « П. Тетеря, котрий став приводом до війни,уже не живе ». Де поховано П. Тетерю – невідомо. 

Так обірвалося життя  цього дуже суперечливого і водночас талановитого й мужнього діяча,який навіть після смерті все-таки зміг помстися Речі Посполитій,адже підбурений його словами турецький султан вже  у серпні 1672 р. з велетенською турецькою армією перетнув кордон Польщі.  

Висновок

П. Тетеря як гетьман і  як політичний діяч був фігурою дуже супереч-ливою. Об’єктивно кажучи, багато звинувачень, які кидали на його адресу, це звинувачення скеровані до певного  стійкого, сформованого ще в другій половині XVII ст., стереотипу. На даному ж етапі більшість дослідників бачать в особі П. Тетері – гетьмана державотворця, який прагнув об’єднати Україну під своєю владою.

П. Тетеря народжений у  родині шляхтича, отримав гарну освіту, працював писарем у містечку, з часом став регентом канцелярії і міг надалі вести спокійне магнатське життя, але з початком Національно визвольної революції 1648 р. він стає на бік повстанців. Спочатку був рядовим козаком, але проявивши неабиякі здібності П. Тетеря стає козацьким старшиною, а з часом писар, обіймає уряд у Переяславському полку.

Але П. Тетеря був у  першу чергу політичним діячем і  дуже зручним дипломатом, який задовольняв  Б. Хмельницького, тому гетьман досить широко використовує його здібності у міждержавних переговорах і укладанні угод з Росією, Річчю Посполитою, Кримським ханством та Молдавією. Після смерті Б. Хмельницького він стає другою особою при І. Виговському, Ю. Хмельницькому, але з часом наближається до отримання найбільшої влади в Українському гетьманстві.

Тому за сприяння польського короля Яна ІІ Казимира, політичних і міжнародних обставин та особистого прагнення отримати булаву за для  реалізації своїх цілей, П. Тетеря підготував вельми непоганий грунт серед  козацтва, за для отримання гетьманства, зрештою у 1663 р. стає гетьманом Правобережної України, але отримавши булаву, у дуже складний час для української держави (Руїни), тому реалізувати свої плани йому було дуже важко.

Проводивши помірковану  внутрішню політику, в той час  коли Правобережне гетьманство потребувало радикальних внутр. політичних реформ, П. Тетеря настроїв проти себе, як козацьку старшину, так і поспільство. А через зовнішньополітичний тиск збоку Кримського ханства, Московії та нейтралітету Молдавії гетьманові не вдалося провести широку міжнародну політику, за для підписання союзницьких угод. Зрештою це змусило П. Тетерю повернутися до старого зовнішньополітичного курсу – на співробітництво з Річчю Посполитою, який спочатку зазнав краху на дипломатичному рівні, а потім вже і на рівні військово-політичної боротьби за воз’єднання Лівобережного та Правобережного гетьманства під владою П.Тетері і протекторату Яна ІІ Казимира. Зрештою по завершені дипломатичної та військової боротьби за утворення соборної та єдиного гетьманства, П. Тетеря зазнав поразки, і більше того, 1665 р. був змушений втікати з Правобережної України, через повстання козацьких, народних мас проти його гетьманства і  засилля польської влади у гетьманстві.

І лише після втечі  з України, П. Тетеря все ж таки зрозумів свої помилки, і найбільше шкодував, що повністю довірив польському королю вирішувати долю козацької держави.

П. Тетеря – попри твердження багатьох радянських істориків, був  не пропольським гетьманом, а гетьманом  державотворцем, який у дуже складних міжнародних умовах, у співпраці з Річчю Посполитою і доволі складному внутрішньо політичному становищі, намагався реалізувати давню мрію українського народу – утворити соборну Україну, хоча б у вигляді об’єднаного Українського гетьманату, але нажаль це йому не вдалося, а доволі невдала внутрішня та зовнішня політика, спроби зброєю захопити Лівобережжя, ще більше поглибило кризу в Українській державі, а половина країни опинилася у руїнах, всіяна трупами колишніх союзників, стоптана військами Речі Посполитої та пограбована татарами.             

Список використаних джерел та література

Джерела

1. Літопис Самовидця. – К.: Наукова думка, 1971. – 208 с.

Література

2. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. – К.: Либідь, 1993. – 288с.
3. Газін В. Політична програма гетьмана П. Тетері // Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – К.: 2000. Вип. 7. С. 191-194.
4. Голобуцький В.О. Запорозьке козацтво. – К.: Вища школа, 1994. – 539с.
5. Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимі-зації: стосунки з Москвою та Варшавою ( 1654-1665 ). – К.: Інститут історії України НАН України, 2001. – 285с.
6. Гуржій О.І. 100 великих постатей і подій козацької України. – К.: Арій, 2008. – 464с.
7. Гуржій О.І., Чухліб Т.В. ( Рецензія ) Горобець В. Еліта козацької України в пошуках політичної легітимізації: стосунки з Москвою та Варшавою ( 1654-1665 ) // УІЖ. – 2002. – № 2. – С. 104-114.
8. Дашкевич Я. Павло Тетеря – незрозумілий гетьман ( 1662-1665 ) // Неопалима купина. – 1995.- № 1-2 ( 6-7 ). – С. 81-100.
9. Дашкевич Я. Павло Тетеря // Полководці Війська Запорозького: Історичні портрети. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 1998. – Кн. 1. – 400с.
10. Сегеда С.П. Гетьманські могили. – К.: Наш час, 2009. – 440с.
11. Смолій В.А., Степанков В.С. Українська національна революція XVII ст. ( 1648-1676 рр. ). – К.: Альтернативи, 1999. – 352с.
12. Чухліб Т.В. Гетьмани Правобережної України в історії Централь-но-Східної Європи ( 1663-1713 ). – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія », 2004. – 288с.
13. Чухліб Т.В. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжнарод-них відносинах 1648-1714 рр. – К.: Арістей, 2005. – 640с.
14. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. – Львів: Світ, 1991. – 392с.
15. Володарі гетьманської булави: Історичні портрети. – К.: Варта, 1994. – 560с.
16. Історія України в особах: Козаччина. – К.: Україна, 2000. – 302с.
17. Історія українського козацтва: Нариси. У 2Т. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія », 2006. – Т. 1. – 800с.
18. Українське козацтво: Мала енциклопедія. – К.: Генеза, 2002. – 568с.