Держава і право УРСР у період “відлиги” М.Хрущова

Тема 13. - Держава  і право УРСР у період “відлиги”  М.Хрущова (друга половина 1950-х –  перша половина 1960-х рр.) 

1. Політичний  режим у період “відлиги”  М.Хрущова у другій половині 1950-х  – першій половині 1960-х рр. Український  дисидентський рух.

2. Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.

3. Соціально-економічний  і політичний стан УРСР у  період перебудови 1986-1991 рр.

4. Політика гласності  у період перебудови 1986-1991 рр.

5. Реформа державного  апарату у період перебудови 1986-1991 рр.

6. Зміни у  законодавстві у період перебудови.

7. Зміни у  статусі УРСР як союзної республіки  у період перебудови. Розпад СРСР  і проголошення незалежності  України. 

1. Політичний  режим у період “відлиги” М.Хрущова у другій половині 1950-х – першій половині 1960-х рр. Український дисидентський рух

Смерть Й.Сталіна, що був стрижнем тоталітарної системи, 5 березня 1953 р. завершила період режиму культу його особи, і почався період десталінізації. На XX з`їзді КПРС у 1956 р. за доповіддю першого секретаря ЦК Компартії СРСР Микити Хрущова було прийнято постанову про подолання культу особи і його наслідків. Однак, дії партії і уряду з викриття культу особи Й.Сталіна були половинчастими, непослідовними і суперечливими, оскільки: 1. оточення Й.Сталіна остерігалось виявлення і їхньої причетності до злочинів Сталіна; 2. були відсутні необхідні наукові дані про режим культу взагалі і фактичні дані про тоталітарний режим в СРСР; 3. матеріали з`їзду щодо культу особи приховувались від громадськості, і повний текст таємної доповіді М.Хрущова був оприлюднений лише у 1989 р. Відтак, культ особи пояснили як явище, пов`язане з особистісними характеристиками Й.Сталіна та з тяжкими умовами політичного і соціально-економічного становища радянської соціалістичної держави у капіталістичному співтоваристві; тож модель, стратегія і тактика будівництва соціалізму сумніву не піддавались і питання про відповідальність винних у створенні і підтримці тоталітаризму осіб і організацій не ставилось. Насправді ж, культ особи був об`єктивним соціально-політичним явищем, неминучим в умовах позаринкової, регульованої державою економіки, будівництва казарменно-поліційного соціалізму, командно-адміністративної, бюрократичної, тоталітарної, репресивної, заідеологізованої і самоізольованої системи.

Розгорнулась  масова реабілітація: було визволено  з в`язниць і таборів багато безвинно засуджених, було звільнено зі спецпоселень депортованих з України громадян (зокрема, кримських татар), однак органи влади перешкоджали їх поверненню у рідні краї. До кінця 1959 р. було переглянуто справи щодо 5,5 млн. засуджених, крім політичних жертв 20-х – початку 30-х рр. – не було реабілітовано представників українського комунізму (М.Хвильового, М.Волобуєва), діячів УНР і Директорії тощо.

Український дисидентський  рух

Почалось духовне  розкріпачення радянського суспільства, громадсько активна інтелігенція, різна  за національною і соціальною приналежністю  і освітнім рівнем, яку назвали  “шестидесятниками”, почала боротьбу з тоталітаризмом, за демократизацію усіх сфер суспільного і державно-правового життя. Поступово демократичні ідеї і політичні переконання “шестидесятників” оформились у дисидентський рух (дисидент – з латинської означає незгідний, інакомислячий), тобто рух протистояння існуючій радянській системі і тоталітарній ідеології та посяганням на права і свободи людини і демократію. В Україні дисидентський рух розпочався наприкінці 50-х рр., його представники (Іван Дзюба, Іван Світличний, Іван Драч, Ліна Костенко, Євген Сверстюк, Василь Симоненко, Василь Стус, Ігор та Ірина Калинці, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Зенон Красівський, Михайло і Богдан Горині, Степан Хмара, Михайло Косів та ін.) критикували шовіністичну національну політику і тоталітарний режим СРСР.

У дисидентському русі намітились різні форми: страйки  робітників (зокрема, виступи у Кривому  Розі); підпільна видавнича діяльність – “самвидав”; симпозіуми, учасники яких науково обгрунтовували свої вимоги (зокрема, конференція з проблем української мови і літератури, що відбулась у 1963 р. у Києві); створення груп, які розробляли свої економічні і політичні програми, найвідоміша і перша з них – створена Л.Лук`яненком у 1958 р. Українська Робітничо-Селянська Спілка, яка виступала за мирний і легальний шлях виходу України зі складу СРСР. Та вже у січні 1961 р. більшість членів цієї організації було заарештовано і у травні Л.Лук`яненка на закритому процесі було засуджено до розстрілу, який було замінено 15-річним ув`язненням. 

2. Політичний режим у період “застою” Л.Брежнєва у середині 1960-х – середині 1980-х рр. Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.

Внаслідок зосередження М.Хрущовим повноти державної влади, зросту його єдиновладдя і авторитарності виникла загроза нового культу, тож у 1964 р. Пленум ЦК КПРС звільнив його з посад першого секретаря ЦК КПРС, члена Президії ЦК КПРС і голови Ради Міністрів СРСР, хоч офіційно повідомлялось, що він пішов у відставку у зв`язку з похилим віком і погіршенням стану здоров`я. У жовтні 1964 р. на Пленумі ЦК КПРС першим секретарем ЦК КПРС був обраний Леонід Брежнєв, за керівництва якого роль партапарату у державному правлінні ще більш посилилась – так, за Конституцією СРСР 1977 р. КПРС проголошувалась керівною і спрямовуючою силою радянського суспільства, ядром його політичної системи, державних і громадських організацій. Л.Брежнєв продовжив політику підтримки радянської олігархії і розпочав повернення до просталінських, тоталітарних позицій та становлення власного культу (йому були присвоєно звання: 4 рази Героя Радянського Союзу, Героя Соціалістичної праці, маршала Радянського Союзу, лауреата Ленінської премії у галузі літератури, а також золота медаль ім.К.Маркса, орден Перемоги тощо) і вождизму на усіх рівнях; його правління стало періодом часткової реанімації командно-адміністративної системи сталінського зразка і застою. В Україні Брежнєвський неосталінізм супроводжувався новими репресіями проти інакомислячих, передусім національно свідомих, дисидентів-“шестидесятників”.

У 1976 р. була створена Українська Гельсинська Група для сприяння виконанню Гельсинських угод (прийнятих на міжнародному Гельсинському процесі 1975 р. щодо відновлення демократії і забезпечення прав і свобод у Східній Європі і СРСР), засновниками якої стали: філософ Олесь Бердник, генерал Петро Григоренко, Іван Кандиба, Левко Лук`яненко, Вячеслав Чорновіл, Мирослав Маринович, Олекса Тихій, Микола Руденко, Юрій Шухевич та ін. Створення УГГ ознаменувало початок правозахисного руху в Україні; вона діяла до початку 80-х рр., коли усі її члени були репресовані (відтак, зокрема, Л.Лук`яненко перебув в ув`язненні загалом 28 р.).

Державний устрій УРСР за Конституцією УРСР 1978 р.

Конституція СРСР 1977 р. декларативно і пропагандистськи закріплювала суверенітет союзних  республік, тобто їх верховенство, повновладдя, незалежність і самостійність щодо інших держав та внутрішньої і зовнішньої політики, зокрема: право вступати у відносини з іноземними державами, укладати з ними договори, обмінюватись з ними дипломатичними і консульськими представництвами, брати участь у міжнародних організаціях, а також право вільного виходу зі складу СРСР.

На підставі Конституції СРСР була прийнята Конституція  УРСР 1978 р. Найвищим органом влади  УРСР була Верховна Рада, яка формувалась  строком на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого при таємному голосуванні, притому депутатом міг бути громадянин УРСР, віком з 18 р. Допоміжними органами ВР УРСР були її постійні комісії, обрані з числа її депутатів для ведення законопроектної роботи, попереднього розгляду і підготовки питань, що належали до відання ВР, сприяння проведенню у життя законів ВР, а також контролю за діяльністю державних органів і організацій. Верховній Раді була підзвітна Президія ВР, яка забезпечувала її організацію її роботи, і до складу якої входили: голова ВР (очолював її), його перший заступник і заступник, голова Комітету народного контролю та голови постійних комісій ВР.

Органами державного управління УРСР були: Рада Міністрів  УРСР, союзно-республіканські і республіканські міністерства, відомства і державні комітети. Уряд – Рада Міністрів – був найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади, відповідальним перед ВР; вона утворювалась Верховною Радою у складі голови Ради Міністрів, його перших заступників і заступників, міністрів і голів державних комітетів.

Місцевими органами влади УРСР були: обласні, районні, міські, районні у містах, селищні і  сільські Ради народних депутатів, які  обирались на 5 р. на основі загального, рівного і прямого виборчого  при таємному голосуванні. Вони обирали голів Рад, формували свої президії, утворювали постійні комісії, створювали підзвітні їм виконавчі і розпорядчі органи – виконкоми.

Судову систему  УРСР становили: Верховний Суд, обласні  суди, Київський міський суд, районні (міські) народні суди. Вони утворювались на засадах виборності суддів і народних засідателів – народні судді районних (міських) народних судів обирались відповідними обласними Радами, а судді Верховного і обласних судів – Верховною Радою; народні засідателі районних (міських) народних судів обирались на зборах громадян за місцем їх проживання чи роботи відкритим голосуванням, а вищих судів – відповідними Радами народних депутатів. Господарські спори між підприємствами, установами і організаціями вирішували органи державного арбітражу.

Правоохоронну систему УРСР становили: 1. прокуратура  – Прокурор УРСР і прокурори областей, які призначались Генеральним прокурором СРСР, та районні і міські прокурори, які призначались Прокурором УРСР і  затверджувались Генеральним прокурором СРСР; усі – строком на 5 р.; 2. органи внутрішніх справ – підрозділи міліції, виправно-трудові заклади, пожежна охорона, слідство, штабні та інші служби. Діяли також органи державного нотаріату і адвокатура.

Ще у 1954 р. до складу УРСР увійшла Кримська область і було відновлено норму Конституції СРСР 1924 р. про віднесення до відання республіки питання її адміністративно-територіального устрою. 

3. Соціально-економічний  і політичний стан УРСР у  період перебудови 1986-1991 рр.

Більшовицько-комуністична тоталітарна імперія наприкінці 70-х – початку 80-х рр. почала проявляти усі ознаки неперехідної кризи – економічної, політичної, соціальної. Усе очевиднішою ставала необхідність проведення докорінних реформ політичної системи країни, економіки і соціальних відносин загалом. Щоправда, ініціатори перебудовних процесів, й надалі маючи на меті створити комуністичне суспільство, планували здійснити лише деякі формальні перетворення у соціально-економічній сфері. Але невдовзі виявилась необхідність кардинальної зміни поглядів на соціалізм, що не влаштовувало вище партійне і управлінське керівництво, яке мало привілейоване становище у державі, і тому чинило відкритий або завуальований опір прогресивним починанням. По суті перебудова була типовою, з усіма притаманними їй обмеженнями, «революцією зверху», яка планувалась як обмежена у часі, упорядкована, суворо контрольована серія заходів. Проте, розвиток подій незабаром зламав цю задуману схему.

Політична система, що склалась у середині 80-х років, зумовила неминучість деяких особливостей перебудови. Так, вона могла розпочатись лише у разі приходу на вищі партійні і державні посади політиків, здатних переглянути застарілі стереотипи, виробити нові підходи до аналізу розвитку суспільства. У березні 1985 р. на пост генсека ЦК КПРС був обраний Михайло Горбачов, наймолодший член Політбюро КПРС, що засвідчило прагнення певної частини партапарату дещо модифікувати тодішню соціально-економічну систему. У квітні відбувся Пленум ЦК КПРС, який проголосив курс на прискорення соціально-економічного розвитку держави. Однак, багато із запланованого так і не було реалізовано. Програма перетворень передбачала, зокрема, істотну перебудову організаційних структур, форм, стилю діяльності органів управління. Вагомим елементом цієї програми в УРСР мала стати реалізація Генеральної схеми управління народним господарством республіки, яку ухвалила Верховна Рада УРСР на позачерговій сесії у квітні 1988 р. і яка забезпечувала організаційні основи для переходу від адміністративно-командних до економічних методів управління та створювала умови для впровадження у життя Закону СРСР від 30 червня 1987 р. «Про державне підприємство (об’єднання)». У ході реалізації Генеральної схеми було ліквідовано 103 республіканські органи управління, багато управлінських функцій передано місцевим органам, підприємствам та об’єднанням; кількість працівників управління республіканського рівня скоротилась удвічі. Обласна ланка управління скоротилась більш як на третину, було затверджено схеми управління народним господарством областей, міст Києва і Севастополя. За новими вимогами визначались основні напрями діяльності Ради Міністрів УРСР і більш удосконалена структура її апарату; було ліквідовано 14 міністерств і відомств, 83 організації середньої ланки, реорганізовано управління галузями важкої промисловості, розширено 1500 підприємств, цехів, дільниць тощо.

У другій половині 80-х рр. було здійснено низку заходів  щодо підвищення ефективності виробництва, удосконалення програмно-цільових методів планування, забезпечення управління науково-технічним прогресом, створення міжгалузевих науково-технічних комплексів, опорних пунктів та інженерних центрів. Підприємства і об’єднання усіх виробничих галузей народного господарства УРСР були переведені на повний госпрозрахунок і самофінансування; ширше впроваджувались орендні відносини, кооперативні форми господарювання; розгорнулась робота зі створення асоціацій, концернів, малих підприємств та інших організаційних структур. У 1989 р. у нових умовах господарювання працювали усі підприємства та об’єднання виробничої сфери УРСР і частково невиробничих галузей народного господарства. Значна увага приділялась ресурсозбереженню, повному включенню до господарського обороту вторинної сировини і відходів виробництва. Важливим елементом економічних перетворень в Україні стали заходи щодо структурної перебудови народного господарства, адже структура економіки, що історично склалась, тривалий час залишалась орієнтованою, головно, на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива. На Україну припадало близько половини всього виробництва чавуну у СРСР, 40% сталі і прокату, 30% видобутку вугілля, 60% залізної руди; питома вага основних виробничих фондів галузей групи “А” в УРСР становила на початок 90-х рр. 70%. Значні труднощі у розвитку народного господарства України зумовлювались тим, що плани складались у центрі, в Москві, а УРСР була позбавлена основних прав. 96% продукції вироблялось на підприємствах союзного підпорядкування, на діяльність яких уряд УРСР, місцеві Ради народних депутатів не мали змоги реально впливати.

Скрутне становище  склалось у сільському господарстві. Фондозабезпеченість тут була нижчою на чверть, енергозабезпеченість –  на 42% від інших галузей. Вкрай  загострилась демографічна ситуація, за останні 15 років чисельність сільського населення зменшилась на 3,5 млн. чол. У ряді регіонів УРСР люди пенсійного віку становили половину сільських мешканців. Велися пошуки шляхів більш ефективного господарювання на селі - був створений Держагропром, у листопаді 1991 р. реорганізований у Міністерство сільського господарства. З’явились нові форми підприємств: агрокомбінати, агрофірми й агрооб’єднання. Було зроблено перші кроки у напрямі розвитку колективного, сімейного та інших видів підряду. Значна увага приділялась розвитку на селі особистих підсобних господарств, колективного садівництва, створенню аграрних цехів, підприємств та організацій.