Держава і право УРСР у період “відлиги” М.Хрущова

Основи законодавства  СРСР і союзних республік про  землю від 28 лютого 1990 р. регулювали земельні відносини і створювали умови для раціонального використання та охорони земель, відтворення родючості  грунтів, збереження і поліпшення природного середовища, розвитку усіх форм господарювання.

Перехід до ринкової моделі розвитку економіки був неможливим без кардинального реформування трудового законодавства. На початку 1988 р. розпрочався перехід практично  всіх підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування і, відповідно, було встановлено новий порядок розробки й укладення колективних договорів. З метою забезпечення рівноправності з чоловіками трудове законодавство розширило жінкам пільги і надало їм додаткові гарантії трудових прав, що закріпив Закон СРСР від 22 травня 1990 р. “Про внесення змін і доповнень у деякі законодавчі акти СРСР з питань, що стосуються жінок, сім’ї та дитинства” і Постанова ВР СРСР від 10 квітня 1990 р. “Про деякі заходи щодо поліпшення становища жінок”. Питання трудових відносин регулювали також закони СРСР “Про власність в СРСР” (зазначав, що громадянину належить право розпорядження своїми здібностями до праці), “Про підприємства в СРСР”, Основи законодавства СРСР і союзних республік про оренду.

Тривалість випробування при прийомі на роботу почала визначатись  за погодженням сторін трудового  договору, було скасовано обмеження  роботи за сумісництвом, краще стимулювалось  суміщення професій і посад тощо. Союзне законодавство 1990-1991 рр. запровадило  контрактну форму прийняття на роботу. Готувався проект закону СРСР про приведення Основ законодавства СРСР і союзних республік про працю у відповідність з новими принципами господарювання. Постанова ВР УРСР “Про економічну самостійність УРСР” передбачала розробку законодавчих актів про працю. Окремі інститути трудового права врегульовували, зокрема, закони УРСР від 1 березня 1991 р. “Про зайнятість населення” і “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”.

Однак, істотними  недоліками галузі трудового права були: хибна орієнтація на виробництво, а не на працівника; незахищеність розмірів зарплати; низький рівень умов праці; майже повна відсутність договірних начал між працівником і адміністрацією підприємства, установи, організації; слабкість захисту трудових прав при їх масових порушеннях. Тобто, існувала обмеженість предмета і вузька сфера дії права, яка охоплювала лише робітників і службовців держпідприємств, організацій і установ; слабкість економічних методів регулювання; негнучкість права, внаслідок чого приймались спрощені рішення при регулюванні трудових відносин; надмірна централізація права, яка не залишала місця самостійній правотворчості союзних республік.

Були спроби реформувати законодавство, яке  регулювало соціально-культурну сферу. Були прийняті закони СРСР від 11 квітня 1991 р. “Про загальні засади державної молодіжної політики в СРСР”, від 15 травня 1990 р. “Про пенсійне забезпечення громадян в СРСР”, від 24 квітня 1990 р. “Про мови народів СРСР”, від 1 жовтня 1990 р. “Про свободу совісті і релігійні організації”; та закони УРСР від 28 жовтня 1989 р. “Про мови в УРСР” і від 5 листопада 1991 р. “Про пенсійне забезпечення”.

У 1985-1986 рр. кримінальне  законодавство змінювалось внаслідок  проведення політики з посилення  боротьби з пияцтвом та отримання нетрудових доходів. У 1986 р. в Основах кримінального законодавства СРСР і союзних республік було встановлено, що в разі заміни у порядку помилування смертної кари позбавленням волі, воно могло бути призначене і на строк понад 15 р., але не більше 20 р. У 1987 р. у загальносоюзне законодавство були внесені зміни і доповнення у зв’язку з приєднанням СРСР до міжнародних конвенцій щодо наркотиків, СНІДу, заручників тощо. Загострення соціально-політичної ситуації в країні, активізація громадсько-політичних рухів, боротьба за владу різних угрупувань, партій і рухів зумовили зміну і доповнення Закону СРСР “Про кримінальну відповідальність за державні злочини” та прийняття законів СРСР від 2 квітня 1990 р. “Про захист честі і гідності Президента СРСР”, від 23 жовтня 1990 р. “Про кримінальну відповідальність за блокування транспортних комунікацій та інші незаконні дії, що посягають на нормальну і безпечну роботу транспорту”; 2 липня 1991 р. ВР СРСР прийняла Основи кримінального законодавства СРСР і союзних республік. На зміну процесуального законодавства 30 червня 1987 р. ВР СРСР прийняла Закон “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян”.

Отож, у законодавстві  періоду перебудови виявився новий  для радянської правової системи принцип центрального становища інституту прав і свобод особи; воно за своїм змістом ставало більш демократичне і гуманне. Однак комплексний підхід до законодавства був недосконалим, зміна напрямів і конкретних цілей, непослідовність і неповнота рішень негативно впливали на розвиток правової системи, в ній зберігались “білі плями”, застарілі норми, неузгодженість і суперечність норм. Поза тим, законодавчий процес відзначався, передусім, кількісними, а не якісними показниками. У правових актах було багато декларативних положень, які не підкріплювались організаційним і правовим механізмом реалізації. Республіканське законодавство, особливо після проголошення республіками декларацій про державний суверенітет, часто не відповідало союзному законодавству; ситуацію не змінив і Закон СРСР від 24 жовтня 1990 р. “Про забезпечення дії законів та інших нормативних актів законодавства СРСР”, який встановив, що закони і укази Президента СРСР є обов’язковими до виконання усіма державними і громадськими органами, службовими особами і громадянами на території СРСР, а ВР УРСР того ж дня закріпила, що на території УРСР забезпечується верховенство законів республіки. Такі протилежні підходи до дії законодавства у просторі дестабілізовували сферу правового регулювання, поглиблювали кризові явища у законодавстві.

Після розпаду  СРСР багато союзних правових актів  втратили силу. Але за Постановою ВР України від 12 серпня 1991 р. на території  України могли застосовуватись  акти законодавства СРСР з питань, не врегульованих законодавством України, за умов, що вони не суперечать Конституції і законам України. 

7. Зміни у  статусі УРСР як союзної республіки  у період перебудови. Розпад СРСР  і проголошення незалежності  України

Формально, за Конституцією СРСР, він вважався федеративною державою, а реально на початку перебудови це була величезна централізована держава з надмірним зосередженням державної влади, функцій і повноважень у союзних органах, що значно знецінювало національно-державний устрій і демократичні принципи федерації. СРСР як суверенна держава мав цілу систему союзних державних органів, систему союзного законодавства, територію, громадянство, грошову і кредитну системи, бюджет, збройні сили, державну символіку. Отож, постала необхідність заміни сталінської моделі союзної держави на фактично федеративну державу. Деякі заходи щодо розширення повноважень республіканських органів влади були окреслені у рішеннях всесоюзної конференції КПРС, у прийнятій у вересні 1989 р. пленумом ЦК КПРС програмі “Національна політика партії у сучасних умовах” та у постанові з’їзду народних депутатів СРСР “Про основні напрями внутрішньої і зовнішньої політики СРСР”. Ці документи одним з головних напрямів удосконалення національно-державного устрою визначали забезпечення більш доцільного розмежування, перерозподілу функцій і повноважень союзних і республіканських державних органів. На розвиток цього положення ВР СРСР ввела в дію 26 квітня 1990 р. Закон СРСР “Про розмежування повноважень між СРСР і суб’єктами федерації”, який визначав, що СРСР є суверенною соціалістичною республікою, а союзні республіки – це суверенні радянські соціалістичні держави, які добровільно, на основі вільного самовизначення народів і рівноправності об’єднались у СРСР; встановлював права союзних республік, зокрема зберігалось право вільного виходу з СРСР, порядок якого мав визначатись спеціальним законом. За цим законом предметом виключного відання СРСР в особі його найвищих органів державної влади і управління було широке коло питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва; поза тим, цілий блок цих же питань перебував у спільному віданні СРСР і союзних республік, притому найвищі органи влади і управління СРСР зберігали право встановлювати загальні засади і основи як державного, так і господарського і соціально-культурного будівництва. Так, найвищі органи влади СРСР встановлювали основи цивільного, земельного, лісового, водного, гірничого, кримінального, фінансового, трудового законодавства, законодавства про соціальне забезпечення, про народну освіту, про охорону здоров’я, про охорону навколишнього середовища, про адміністративні правопорушення, про судоустрій і судочинство. Союзні республіки мали приймати відповідні кодекси, які б дублювали союзне законодавство. Тож помітної трансформації СРСР із понадцентралізованої у фактично федеративну державу цей Закон не забезпечував.

Попри те, за умов загальної демократизації радянського  суспільства союзні республіки зробили  рішучий крок у напрямі забезпеченні реального суверенітету. Першою його проголосила Росія, а 16 липня 1990 р. ВР УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, принципи якої були несумісні з “новим” союзним договором, що розроблявся кремлівським керівництвом для порятунку занепадаючої імперії. Так, у грудні 1990 р. ІV з’їзд народних депутатів СРСР фактично відмовився підтримувати декларації про державний суверенітет, прийняті республіками, а взамін ухвалив постанову “Про загальну концепцію нового Союзного Договору і порядок його укладення”, що передбачала перетворення СРСР як багатонаціональної держави у “добровільний рівноправний союз суверенних республік – демократичну федеративну державу”. Для розробки проекту союзного договору створювався підготовчий комітет, що мав розпочати роботу вже у січні 1991 р. З’їзд підкреслив, що головною умовою досягнення злагоди є укладення нового союзного договору, притому передбачалось створення Ради федерації для координації діяльності найвищих органів державного управління СРСР і республік. 16 січня 1991 р. ВР СРСР прийняла постанову про проведення на території СРСР 17 березня 1991 р. референдуму з питання збереження СРСР як федерації рівноправних суверенних республік. Цей загальносоюзний референдум відбувся, але не уточнив змісту нового союзного договору і подальшої долі СРСР; кожна республіка проводила референдум на власний розсуд, а Грузія, Литва, Молдова, Латвія, Вірменія й Естонія навіть відмовились від нього.

Після референдуму  розпочався т.зв. “новоогарьовський  процес”, у ході якого відбувались  переговори керівників республік з  Президентом СРСР Горбачовим про новий союзний договір. 23 квітня 1991 р. учасники переговорів підписали Заяву, що декларувала принципи нового союзного договору і вказувала на необхідність його найшвидшого укладення. Однак, зустрічі учасників переговорів у травні-липні в Ново-Огарьово були безрезультативними і виявили значні розходження між сторонами. Так, керівництво України, посилаючись на Декларацію про державний суверенітет, заявило про необхідність попереднього обговорення проекту договору на засіданні ВР України, яка 27 червня прийняла рішення про відкладення розгляду договору на вересень. Наприкінці липня Горбачов заявив, що роботу над проектом союзного договору завершено, і 15 серпня було розповсюджено остаточний текст проекту союзного договору. Цей проект залишав фактично недоторканою монополізацію центром найважливіших повноважень і понадцентралізацію прийняття рішень з основних питань державного, господарського і соціально-культурного будівництва. Церемонію попереднього укладення союзного договору було призначено на 20 серпня 1991 р.

Однак, 19 серпня 1991 р. у СРСР відбулась спроба державного перевороту – у Москві було здійснено  путч і проголошено владу антиконституційного  Державного комітету з надзвичайного  стану (Генеральный комитет чрезвычайного  положения - ГКЧП), до складу якого увійшли заступник Президента Янаєв, голова КДБ Крючков, міністр оборони Язов та ін. Комітет оголосив про взяття влади і у деяких регіонах увів надзвичайний стан. У бойову готовність було приведено війська КДБ, деякі військові частини, на вулиці Москви виведено танки і бронемашини. Багато партійно-державних керівників республіканського, обласного, районного рівня оголосили про підтримку ГКЧП, керівництво України зайняло вичікувальну позицію; однозначно негативно, публічно, з протестами проти антидержавних дій ГКЧП висловились депутати Народної Ради у ВР УРСР. ГКЧП заявив про свій намір зберегти централізовану союзну державу, проте змова була придушена – рух протесту очолив Борис Єльцин, згодом обраний Президентом Росії, керівництво ГКЧП було заарештовано і розпочалась чистка державного апарату від “гекачепістських” елементів. Натомість, невдала спроба державного перевороту пришвидшила розпад СРСР.

24 серпня 1991 р.  ВР УРСР, з огляду на небезпеку  внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і понад 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.

7-8 грудня 1991 р.  у Біловезькій Пущі керівники  України, Росії і Бєларусі уклали  Угоду про створення Співдружності  Незалежних Держав (СНД). Цей документ  був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня ВР України прийняла постанову “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб`єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати.

27 березня 1994 р. в Україні відбулись дострокові  вибори до ВР і дострокові  вибори Президента України, де  у другому турі був обраний  Л.Кучма. 28 червня 1996 р. була прийнята  Конституція України. У березні  1998 р. відбулись нові вибори  до ВР, а у жовтні 1999 р. нові вибори Президента, яким повторно став Л.Кучма.