Життя, побут, звичаї, традиції запорозьких козаків

 

МІНІСТЕРСТВО  КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

    

 

 

                                           РЕФЕРАТ

                                                                    На тему :

« Життя, побут, звичаї, традиції запорозьких козаків »

 

 

 

 

 

                                                                                                                                      

 

 

 

                                                                                                                                       

                                                                                                                                          Виконала студентка

                                                                                                                                          1 курсу , групи М – 32

                                                                                                                                          Ткаченко І.І

 

 

 

                                                                       Київ 2012                           

 

                                                       ЗМІСТ

1. Вступ                                                                                               3

2. Розділ 1.  ( Життя та побут запорозьких козаків)                       7

3. Розділ 2.  ( Звичаї запорозьких козаків )                                      11

4. Розділ 3.  (  Культура і традиції запорозьких козаків )              13

5. Висновок                                                                                         15

6. Список використаних джерел і літератури                              16        

 

 

 

                                                      Вступ

     Для того, щоб розповідати  про побут, звичаї, заняття козаків  спочатку потрібно з'ясувати хто  взагалі такі козаки і причини  їх появи.

Вперше термін «козак» зустрічаємо  у Початковій монгольській хроніці (1240р.) У перекладі з тюркських  мов він означає «одинокий», «схильний  до завоювання». У XVI ст. цей термін вміщено  в латино-персидсько-кипчацькому  рукописі «Codex cumanicus» (1303р.) (Згідно з  Куманським кодексом, слово козак  означало сторож, вартовий) та в додатку  до грецького збірника житій святих «Синаксаря». Під 1308р. у Суґдеї (сучасний Судак) згадуються козаки, але вже  як розбійники. За пізнішою фіксацією  це слово в цілому ряді тюркських  мов позначало вільних найманців, вояків, що покинули свої улуси, степових розбійників, а в ширшому значенні — вигнанців, бездомних людей, авантюристів, нежонатих молодиків. Згадує про  татарських козаків і тогочасний польський хроніст Ян Длуґош, визначаючи їх так: Втікачі, розбійники і вигнанці, що їхньою мовою звуться козаками. На Україні назва «козак» вперше вживається у 1492р.

Проблема появи та формування козацької  верстви й досі є дискусійною. Перші спроби її розв'язання були зроблені ще на початку XVII ст., коли польські історики намагалися вивести козацький родовід  із самоназви, тобто зі слова «козак». Зокрема, польсько-литовський хроніст  М. Стрийковський вважав, що козаки походять від стародавнього ватажка  «Козака», який вдало боровся з  татарами. З часом викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва:

 

1) «хозарська» — ототожнює козаків  з давніми народами степу «козарами», або хозарами;

2) «чорно-клобуцька» — вбачає  в них нащадків «чорних клобуків»  — тюркського племені, яке  у давньоруські часи жило в  пограничному зі Степом Пороссі;

3) «черкаська» — вважає виникнення  козацтва одним з наслідків  процесу міграції в Подніпров'я  черкесів (черкасів), які до того  проживали в Тмуторокані; 

4) «татарська» — виводить козацький  родовід з татарських поселень, що виникли на Київщині за  часів Володимира Ольгердовича  та Вітовта, де шляхом злиття  татарського елементу з місцевим  населенням утворилася якісно  нова верства — козацтво;

5) «автохтонна» — доводить, що  козацтво як спільнота є прямим  спадкоємцем, логічним продовженням  вічових громад Київської Русі, які за литовської доби не  зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському  князю;

6) «болохівська» — пов'язує козаччину  з існуванням у давньоруських  автономних громадах так званих  болохівців, які після встановлення  монгольського іга добровільно  прийняли протекторат Орди і  вийшли з-під влади місцевих  князів;

7) «бродницька» — висвітлює  генетичний зв'язок козацтва зі  слов'янським степовим населенням  періоду Київської Русі — «бродниками», які жили у пониззі Дунаю;

 

8) «уходницька» — пов'язує виникнення  козацтва з утворенням на території  Наддніпрянщини громад вільних  озброєних людей, котрі прибували  сюди на промисли за рибою,  бобрами, сіллю, дикими кіньми  та іншою здобиччю;

9) «захисна» — пояснює появу  козацтва на південних рубежах  необхідністю дати організовану  відсіч наростаючій татарській  загрозі;

10) «соціальна» — факт виникнення  козацтва пояснює як наслідок  посилення економічного, політичного,  національного та релігійного  гніту, яке штовхало селянство  до масових втеч на вільні  землі та самоорганізацію в  нових місцях проживання.

 

Як бачимо, самий лише перелік  точок зору достатньо свідчить, наскільки  дискусійним є це питання. Принциповим  розходженням у суперечках істориків  було те, чи розцінювати козацтво як органічне явище, що виросло з  надр руського життя, чи визнати його за факт принесений, відгомін тюркських  інститутів. На мою думку у такому протиставленні немає сенсу хоча б тому, що жива історія — це не розграфлена шахівниця, і в житті  будь-якого народу навряд чи знайдеш  явище, яке б виникало саме з себе, не обплутуючись масою подеколи непрямих і важко вловлюваних сторонніх  впливів. Тож і в проблемі походження козаччини доцільно вичленовувати  швидше баланс свого з чужим, бо саме в такому сплаві зароджувалася козацька стихія, котрій з часом судилося визначити оновлене національне  обличчя України-Русі, таке відмінне від строгого візантійського лику Русі Київської.

 

Таким чином, жодна з цих теорій не може пояснити всю складність виникнення та формування козацтва, оскільки кожна  з них базується на якомусь  одному чиннику із економічної, етнічної, воєнної чи соціальної сфер.

 

      Поява того чи  іншого історичного явища зумовлена,  як правило, сумарною дією чинників  двох категорій (межа між якими  досить умовна), тих, що роблять  виникнення цього явища можливим, та тих, які зумовлюють його  необхідність. Чинниками, що робили  можливими появу та формування  козацтва, були:

1) існування великого масиву  вільної землі зі сприятливими  для життєдіяльності умовами  в порубіжжі між хліборобською  та кочовою цивілізаціями;

2) досвід освоєння південних  територій уходниками, добичниками,  бродниками та ін;

3) природне прагнення людей до  міграції в пошуках кращого,  до самозбереження, самоствердження  і самореалізації.

 

Причини виникнення козацтва зумовлена:

 

1) зростанням великого феодального  землеволодіння, що розпочалося  з XV ст. і підштовхнуло процес  господарського освоєння та колонізації  нових земель;

2) посиленням феодальної експлуатації, прогресуючим закріпаченням, наростанням  релігійного та національного  гніту;

3) зростанням зовнішньої загрози,  нагальною потребою захисту від  нападів турків і татар.

 

       Козацтво сформувалося  на стику землеробської та  кочової цивілізацій між слов'янським  та тюркським етнічними масивами, між християнством та магометанством. Показово, що турки називали запорожців  буткалами, тобто змішаним народом.  У козацький побут органічно  ввійшли тюркські слова (кіш,  осавул, булава, бунчук, барабан, табір,  майдан тощо), татарські озброєння  (крива шабля), одяг і звичаї (шаровари, оселедець тощо). Тому термін «протистояння», поширений в історичній літературі, не зовсім точно відображає характер тих умов, за яких відбувалося формування козацтва. Цей маргінальний прошарок населення зростав на ґрунті взаємодії, взаємовпливу та пошуку компромісу між кочовою та хліборобською цивілізаціями.

 

Перші згадки про козацтво датуються  ХIIІ ст., проте як нова соціальна  верства суспільної ієрархії воно формується водночас зі шляхтою протягом XV— XVI ст. Фактично майже до кінця XVI ст. термін «козацтво» фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 р. король Сигізмунд II Август видав універсал  про утворення найманого козацького формування.

 

300 козаків було прийнято на  державну службу, записано у реєстр (список) і отримало правовий статус  регулярного війська. Реєстровим  козакам була встановлена виплата  з польської казни. Центром  реєстрового козацтва було м.  Трахтемирів. І хоча ця дія  мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину  його сил в інтересах польської  держави, все ж вона поклала  початок двом важливим суспільним  процесам:

а) утворенню реєстрових збройних формувань;

б) легітимізації козацького стану  — юридичному визнанню прав, привілеїв  та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

 

Утворений Сигізмундом II Августом загін  незабаром був розформований. Лише 1578 р. уряд Речі Посполитої у зв'язку з поразкою в Лівонській війні  та активізацією низового козацтва був  змушений повернутися до ідеї відновлення  реєстрових формувань. Король Стефан Баторій  вписав до реєстру 500 козаків, які за свою службу звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового  володіння, військово-адміністративну  незалежність від місцевої влади, судовий  імунітет. Основними завданнями реєстровців  були охорона кордонів, контроль за нереєстровими козаками і порядком у містах і селах.

 

З часом кількість реєстрових козаків  зростала: 1590 р. їх налічувалося 1 тис. осіб, 1625 р. — 6 тис, а 1631 р. — вже 8 тис. Організаційно  реєстрове (городове) козацтво 1625 р. мало шість полків — Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський. Серйозним  ударом по реєстровцям і по всій козацькій верстві була «Ординація війська Запорозького реєстрового» (1638р.), яка зменшила кількість реєстрового війська і обмежила привілеї та права козацтва.

 

На початку XVII ст. козацтво як соціальна  верства не було однорідним: реєстрове (городове) козацтво — заможні, привілейовані  козаки, які перебували на державній  службі в Речі Посполитій; запорозьке (низове) козацтво — козаки, які проживали  в пониззі Дніпра в межах військово-політичної організації Запорозька Січ; нереєстрове  козацтво, яке виникло внаслідок  самовільного «покозачення» і не маючи офіційно визначеного статусу  вело козацький спосіб життя у  прикордонних районах. Проте, незважаючи на неоднорідність, козацтво вже мало свою соціальну нішу, власне місце  в становій ієрархії Речі Посполитої.

 

Отже, протягом XV—XVI ст. в суспільстві  формується нова соціальна верства  — козацтво, яка виникла як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу. Ґрунтом  для формування козацтва стали існування  великого масиву вільних земель, накопичений  у попередній період досвід їхнього  освоєння, природне прагнення людей  до самозбереження, самоствердження  і самореалізації. Каталізаторами цього  процесу були широкомасштабна колонізація  нових земель, що розгорнулася в XV ст.; посилення соціально-економічних  протиріч та релігійного і національного  гніту; зростання зовнішньої загрози  з боку турків та татар.

                                         Життя та побут запорозьких козаків

       Життя запорізьких  козаків у самій Січі й життя  в зимівниках і бурдюгах значно  відрізнялося одне від одного. На Січі жили неодружені козаки  і в Січ аж ніяк не допускали  жінок, чи буде то мати, сестра  або стороння жінка для козака . Запорізьким козакам не дозволяється  бути одруженими усередині їхніх  жител (в Січі), а які вже  одружені, повинні, щоб дружини  їх жили в близьких місцях, куди їздять вони до них  тимчасово; але це потрібно  робити так, щоб не знали  старшини.

 

Заборона уведення жінок на Січ  поширювалося не тільки на запорожців, але й на сторонніх осіб, постійно або тимчасово проживаючих в  козацькій столиці. Так, коли в 1728 році, під час російсько-турецьких війн, на Січ приїхав російський підполковник Глєбов із власною дружиною й деякими  іншими жінками, то козаки обступили  житло Глєбова й вимагали видачі їм жінок, що перебувають там, «дабы каждый имел в них участие»» . Підполковник з великими зусиллями зміг відговорити запорожців від нанесення ними жорстокої ганьби жінкам, і те не інакше, як виставивши їм кілька бочок горілки. Але й після цього він примушений був негайно видалити свою дружину із Січі, через нове сум'яття козаків . «Найдавніший і найсуворіше дотримуваний звичай, у запорізьких козаків, - зауважує француз Лезюр, - був той, який виключав, під страхом бути страченим, поява в Січі жінки; відступ від цього звичаю ніколи не проходив безкарно Заборона уведення жінки в Січ тим суворіше дотримувалося в запорожців, що в них було загальне вірування, як тільки ступить у Січ нога жінки, тоді кінець життя всьому Запоріжжю.

 

Звичай нежонатості запорізьких  козаків може бути пояснений перш за все їх військовим станом. Постійно зайнятий війною, постійно в погоні за ворогом, постійно піддаючись різного  роду випадкам, запорожець не міг, зрозуміло, і думати про мирне сімейне  життя: