Кирило-Мефодіївське товариство та політичні погляди його учасників

"Можна допускати, що таку назадницьку позицію П. Куліш зайняв після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства. Відмовою від активної політичної боротьби він наївно сподівався випросити в царського режиму право на культурно-освітню діяльність, яка за певних сприятливих обставин створить основу для вироблення елементарних форм державності"

П. Куліш дійсно значні надії покладав на лібералізацію політичного режиму в царській Росії, що почалась після  смерті Миколи І і яка ознаменувалась ліквідацією кріпаччини. Однак у більшій мірі його позиція, на нашу думку, зумовлювалась тим, що він просто не бачив достатніх підстав для відродження української державності в найближчій історичній перспективі. Основою такого висновку мислителя було його глибоке переконання в тому, що українська нація ще не готова до самостійного існування, не готова, в першу чергу, її еліта.

Аналізуючи історію України  П. Куліш прийшов до висновку про  те, що головною причиною нездатності  козаччини витворити повноцінний  державний організм була саме втрата українцями політичної еліти. У листі до С. Носа 5 листопада 1890 року: "Як одірвали од нас єзуїти пановиту Русь, і ми вже її, споганену, до себе не прилучили, так вони обікрали й саму безцінну скарбівню". Нащадки київських князів, підкреслює П. Куліш зрадили власний народ та православну віру в ім’я захисту своїх привілеїв і козаччина була, по суті, не війною українців з поляками, а "Русі з Руссю", в якій одній стороні допомагали "ляхи", а другій — московити.

Але й козацька старшина, що виступила  як політична еліта та захисник православної ідентичності українців, не виявилася гідною свого історичного призначення. Вона, подібно до своїх попередників, стала на шлях колаборації: "Через таку похіпливость одпадав укупі з пустоцвітом й найкращий цвіт нашого народу. Столична примана тягла до себе українських дуків мовби яким магнітом. Коли б московське панство ходило не до "православної церкви", а до католицького костелу чи до протестантського збору, — не подивилась би наша аристократія на стародавні руські церкви свої і, певно, ради нового добродія свого, москаля, сталась би чужовірною"

І все ж П. Куліш не робить остаточного  негативного вироку для соціальної верхівки українського суспільства. Він  вважає, що за певних обставин, вона може повернутись обличчям до власного народу і виконати свою історичну роль. Саме тому він наполягав щоб журнал "Основа" друкував статті як українською, так і російською мовами, розраховуючи, що таким чином вдасться розбудити національну свідомість тих, хто втратив мовний зв’язок із своєю нацією, прилучити їх на бік української справи.

Повіривши в лібералізацію царського  режиму, П. Куліш висуває ідею "двуєдиної  Русі", як альтернативу боротьбі за самостійне державно-політичне існування  України. На думку Ю. Шевельова, він  розраховував на те, що в цій "двуєдиній" державі росіянам буде належати політичний провід, а українцям — духовний. А дух, за П. Кулішем, є вищим за матеріальне. Крім того не треба забувати про те, що 1867 року сусідня з Росією Австрійська імперія Габсбургів була перетворена на дуалістичну державу Австро-Угорщину, в якій державотворчими націями проголошували як австрійців, так і угорців, що й було закріплено в конституції. Це був видатний результат багатолітньої боротьби угорців за свої національні права, який не міг не надихати українського мислителя, що бажав добра власному народу, але не бачив реальних підстав для його швидкого звільнення. 
Відкинувши козацтво як зразок державності і прагнучи досягти реального результату в реальних умовах П. Куліш звертає свій погляд в глиб історії і знаходить ідеал в Київській Русі. Саме звідти він виводить корені свого патріотизму. У листі до М. Карачаєвської-Вовківни 7 липня 1892 року він писав: "... моє он патріотство починається з Олега й Святослава, захоплює клязьменщину і московщину з новгородщиною, вибивається з-під монгольського ярма, помагає нам вибитись з-під єзуїтської Польщі, опановує вкупі з панською раттю "пучину крови нашої" Крим, визволяє нас від ляхо-татарського виродка — козацтва і достойного чада його — гайдамацтва, а ввійшовши, при світлі царських шкіл, в океан всьогосвітньої науки, поновлює бояновську старорущщину на звалищах кобзарських дум і слова народнього"

Висуваючи ідею "двуєдиної Русі" та "возз’єднання" П. Куліш зовсім не зрався поступатись українськими національними інтересами на користь титульної нації імперії. Навпаки, він вважав, що в дуалістичній державі росіянам належатиме політичний провід, а українцям — духовний. Саме вони зможуть перетворити імперію на цивілізованих засадах, дати вільний розвиток всім народам, що u населяють. ""Двоєдина Русь" в очах Куліша була тільки одною з прийнятних можливостей політичного майбутнього України, одною з жаданих перспектив її розвитку. Обстоюючи возз’єднання, він не відмовлявся від свого заповітного ідеалу самостійної України, лишень уважав його менш реальним у тодішніх умовах і можливим хіба що у ще віддаленішому прийдешньому, ніж ідеал рівноправного союзу Північної та Південної Руси"

Відмова від ідеалізації козацтва та висунення концепції "двуєдиної  Русі" зумовлена тим, що П. Куліш як ідеал української державності в минулому розглядав не гетьманщину, а Київську Русь із її великими здобутками не лише в державному будівництві, а, насамперед, в розвитку високої культури. Є. Маланюк, оцінюючи підхід Куліша підкреслював, що "Та "доктрина" носила явно політичний, державницько-національний (виділення Є. Маланюка — О.С.) і агресивний, контр-общеруський" характер, як, загалом, державницькою була вся діяльність Куліша. Це було щось діяметрально протилежне духовно-вбогому й фактично капітулянтському "народництву" з різними теоріями про "домашній вжиток", не виключаючи й хоробливого "федералізму" пізнішої драгоманівщини"

Сумнозвісні Валуєвський та Емський  укази боляче вдарили по надіях П. Куліша на можливість реалізації українських  національних потенцій в межах Російської імперії. Однак він зовсім не збирався відкидати той досвід державотворення, який українці могли б запозичити у росіян: "Наздоганяймо ж європейців робом Великої Руси, а тим часом дбаймо про свою словесну автономію, творімо свою автономістичну будучину, знаймо добре, що ми в себе дома, серед своєї рідної сім’ї, в своїй рідній хаті..."

Закликаючи брати зразки в російській історії П. Куліш не виступає як апологет імперії. Однак у нього постійне захоплення викликає пієтет росіян перед власною державою, розуміння необхідності коритись власним провідникам, вміння пожертвувати власним для загального — тобто саме тим, чого так не вистачало українцям для того, щоб відбутись як державна нація. У поемі "Байда князь Вишневецький", описуючи захист московським послом інтересів своєї країни та достоїнства царя, він з гіркотою заявляє:

"Коли б у нас був сан  такий високий

Ми б звоювали увесь світ широкий.

Коли б ми всі до єдного горнулись,

Під нами і царі й народи гнулись"

Відсутність національної сконсолідованості  є, як вважає П. Куліш, головною причиною того, що українці втратили державність  і можуть взагалі зникнути як нація. Відродження, на його думку, необхідно починати з об’єднання нації за допомогою просвіти народу та, в першу чергу, національної еліти. У листі М. Костомарову 27 червня 1846 р. він писав: "Що стосується розвитку, а не стояння, то він здійснюється в діячах, а потім (особливо за кращих зовнішніх обставин) перейде до народу. Наші письменники своїми вченими і поетичними працями багатьох примусили подумати, як би врятувати те, що вціліло. І література малоросійська, якою вона є до цього часу, повинна продовжуватись своїм порядком для освічених невігласів, а для неграмотних невігласів треба писати підручники настановні — практичні книжки і по можливості зводити школи..."

Прийняття інтелігенцією, а за нею  і широкими масами українського суспільства  ідеалу національного життя мислитель  вважає головною передумовою утвердження нації у світовій спільноті як рівного поміж рівних. "Вся справа в ідеалі, яким сповнена душа народу,... в ідеалі Бога, душі, честі, любові, доброти, обов’язку, одне слово, — усього, чим живе цілий народ, як збірна особа"

Куліш переконаний, що в тогочасних історичних умовах просвітництво народу та формування національної еліти є єдино можливим шляхом підготовки умов для збереження і відродження української нації та для її майбутньої державності. Саме тому він доволі різко виступає проти спроб проголосити самостійність України як актуальне завдання, вважаючи, що люди, які страждають від переслідування за подібні політичні погляди могли б значно більше зробити на культурницькій ниві і, тим самим, для реалізації стратегічної, але віддаленої мети. У листі до О. Конисського 3 січня 1861 року він підкреслював, що: "От і чоловікові одному, як Гарібальді, я не вірую, бо в нас і семисаженний Гарібальді нічого не вдіє. Треба вчитись нам добре та й усіх людей учити, то тоді вже й доброго чоловіка собі бажати — літ через сто чи що"

Для розвитку нації П. Куліш нагальним  завданням вважає культурницьку  роботу — підтримку і поширення  української літератури, збагачення мови і перетворення її на повноцінний  інструмент науки, ознайомлення українців з досягненнями європейської думки безпосередньо рідною мовою, минаючи російські переклади. Коли буде здійснена ця програма, тоді "З’являться нові з народу, з’являться серця свіжі, яким сама природа без науки вселить любов до свого рідного, і вони візьмуться працювати і приносити жертви з таким жаром якого ми можливо ще й не бачили"

П. Куліш сам з величезним ентузіазмом  береться до цієї роботи — розробляє  національний правопис, перекладає українською  Байрона, Шекспіра "так ніби московської  мови і немає зовсім". Але головним своїм завданням він вважає переклад Біблії живою мовою народу. Не даремно самого себе Куліш визначає:

"Я не поет, і не історик,  ні!

Я — піонер з сокирою важкою:

Терен колючий в рідній стороні

Вирубую трудящою рукою"

Позицію П. Куліша часто дослідники визначають як "безполітичне культурництво", тобто намагання здійснити національне відродження поза політичною боротьбою, постановкою питання про національно-державну самостійність. Однак Є. Маланюк наголошує на тому, що: "Куліш був культурник (виділення Є. Маланюка — О.С.), як він сам себе слушно самовизначив. Лише культурництво його далеко не було "аполітичним", а, навпаки, було культурництвом політичносвідомим, — тим то й проклинає його ворог донині й проклинатиме надалі. І оця політичність Кулішевого культурництва являє найхарактернішу рису "несамовитого Панька", що робить з нього майже унікальну постать в галереї творців нашого пошевченківського культурно-історичного процесу"

Культурництво П. Куліш, як вже зазначалось  вище, протиставляв спробам негайної реалізації ідеї державної самостійності України. Він вважав, що ідея проголошена завчасно може принести більше шкоди ніж користі, розпорошить сили і, нездійснившись, приведе народ у ще гіршу неволю:

"Шкода мечем нам воювати:

Бо дика сила силу дику

Єхидно стане викликати

Серед торжественного крику.

За віру, за царя й Росію

Аж поки знов на сотню років

Запре в ярмо народну шию,

Помучивши його пророків"

Будучи прихильником ідеї ґрунтовної підготовки нації до самостійного державно-політичного  існування П. Куліш особливо наголошував  на необхідності того, щоб національна  ідея охопила всі верстви населення. Говорячи про національну еліту, про можливість повернення до справи національного відродження частини зрусифікованої та спольщеною української аристократії, основний наголос необхідно робити на роботу з масами. І не тільки для того, щоб підготувати грунт для дій еліти, але й щоб уберегти їх від хибний ідей. У листі до І. Пулюя 1 грудня 1875 року він наголошує: "... вся надія наша покищо на тих, що живуть собі без усякої просвіти мужиками і держать старосвітські руські звичаї. Колись, як настане добра інтелігенція, вона покличе їх до доброї праці, і вернеться людський розум на добру, пожиточну дорогу. Сим комунізмом, що проповідують ваші школярі, нароблять вони тільки халепи письменним дурням, а в пахарську громаду наука ся не піде — ні в Галичині, ні в Україні. Не так стоять у нас речі, щоб слухав темний люд гайдамацької пропаганди. Шевченко був останній пророк її. Хоч його й читають похвалюючи, та не за криваву проповідь, а за ті лагідні слова примирення і любови, котрі він промовляв по-тверезому. Шляхом козаччини й гайдамаччини нікуди йти. Усі шляхи перегорожені початками культури. З нею ніхто не боротиметься як з лядським безладдям, а коли схоче боротись, то вдариться лобом у стіну... Се така болесть напала на памолодь, що вилічить її сама сила речи. Поживемо то й побачимо. Якось же воно та й минеться: не до віку казитимуться вихрюваті голови"

П. Куліш фанатично вірить у непереможність світового культурного поступу. Цей поступ, на його думку, здатен зробити  для щастя народу і кожної окремої людини значно більше за криваві повстання та революцію. Культура творить, а революція нищить. У цьому протиставленні П. Куліш однозначно вибирає культуру.

"Замість безрозсудливих революційно-визвольних  потуг Куліш волів надійну  працю на терені національної культури — хай до пори до часу і в "тіні чужого меча", як висловився йому з докором Д. Донцов. Але ж мусимо визнати, що в суспільно-політичних умовах XIX ст., за невисокого рівня національної свідомости українців, невкорінености національної ідеї серед широких мас і навіть серед тодішньої нечисленної нашої інтелігенції, Куліш був приречений "плекати і ростити" українську культуру в тіні "московського меча". Важливо, однак, що цю приреченість він ... не вважав нормальним станом, а толерував її як за тих умов неминучість, на словах і на ділі доводячи, що можна і треба творити національну культуру "в тіні чужого меча", раз від нього, поки що несила звільнитися"

П. Куліш досить часто наголошує  на тому, що формування власної політичної еліти, національної свідомості та пов’язана з цим культурницька робота є тривалим процесом. Він часто говорить про "сто літ" важкої праці, після яких лише і стане можливим реалізація його життєвого ідеалу. Майже по пророчому звучать його слова висловлені в листі до М. Карачаєвської-Вовківни 7 липня 1892 року: "Підождемо ще з сотняку років, покіль невмируща жизнь визове на Божий світ правду слова і діла. А покищо, працюймо, знані і незнані земляки, як і працювали! Кожна бо справа мусить заслужити своє право між людьми живими і ненародженими: а ми як нація, чим її заслуговуємо?"

У цьому усвідомленні факту того, що побачити за життя омріяний ідеал, скористатися вповні плодами власної  титанічної праці полягає життєвий подвиг П. Куліша. Він часто зустрічав  нерозуміння та несправедливу критику, але не полишав визначеного для себе напрямку діяльності, йдучи наперекір обставинам та суспільній думці. "... якщо ... окреслити загальний соціально-психологічний портрет П. Куліша, то можна виділити такі його основні риси: з одного боку — високий рівень моральних вимог, почуття справедливості, у тому числі і в міжнаціональних взаєминах, протест проти насильства над особистістю, аристократизм як стремління до громадянського ідеалу, визнання свободи основною цінністю в системі загальнолюдських цінностей, опозиційність царському режиму, а з іншого — консерватизм, схильність до компромісів, непослідовність соціальної поведінки, мінливість політичної орієнтації, а інколи й аполітичність, індивідуалізм, культивування й абсолютизація власних поглядів, ірраціоналізм"