Лицарство як особливий шар середньовічного суспільства

У середньовічній Європі натуральне господарство існувало приблизно до XIII ст., коли воно почало перетворюватися на товарно-грошовий під впливом зростання міст. [20]

Одним з найважливіших ознак феодалізму багато дослідників вважають монополізацію військової справи панівним класом. Війна була долею лицарів. Це поняття, що позначало спочатку просто воїна, згодом стало означати привілейований стан середньовічного суспільства, поширившись на всіх світських феодалів. 

Феодальна держава, як правило, характеризувалася слабкістю центральної влади і розосередженістю політичних функцій. На території феодальної держави часто був цілий ряд фактично незалежних князівств і вільних міст. У цих дрібних державних утвореннях іноді існувала диктаторська влада, оскільки нікому було протистояти великому земельному власнику в межах невеликої територіальної одиниці. 

Середньовічної європейської цивілізації була властива також феодально-католицька експансія. Її найбільш загальною причиною був економічний підйом XI-XIII ст., що викликав зростання народонаселення, якому стало не вистачати їжі і земель (зростання народонаселення випереджало можливості розвитку господарства). Основними напрямами цієї експансії були хрестові походи на Близький Схід, приєднання Південної Франції до французького королівства, Реконкіста (звільнення Іспанії від арабів), походи хрестоносців до Прибалтики і слов'янські землі.[5] 

На етапі освоєння племенами германців земель Західної Римської імперії і починає утворюватися клас феодалів - лицарів. До цього часу селянин і воїн були нерозривно пов'язаними професіями. Але з моменту заселення нових територій відбувається поділ селянської праці і військової служби. Ще однією причиною утворення стану воїнів-захисників була неможливість створити та утримувати велику армію. Сформована ситуація вимагала, щоб воїн був добре озброєний, навчений і мав коня. Важка кавалерія - ось основа армії того часу. Обваження озброєння ставить перед необхідністю зробити вибір між маневреністю і низькою вартістю, з одного боку, і ударною силою, скутістю - з іншого. Одним словом, між війною "народних мас'' і війною "еліти'', судячи з усього, вже у VII столітті вибір був зроблений на користь "еліти''. 

Зростання вартості та значення зброї, престижу самої військової професії приводило до плекання тих серед вільних, хто володів багатством, виділяв їх в відношенні іншої маси населення. При цьому соціальний статус незаможних різко падав, і вони фактично опинялися в положенні залежних людей, майже рабів. 

Процес поділу суспільства вільних людей на меншість багатих і озброєних, і більшість незаможних і беззбройних відбувався таким же чином і у франків. Озброюватися тепер міг тільки той, хто досяг відомого економічного рівня. Усередині цієї групи лише невелика частина була в змозі забезпечити собі володіння бойовим конем і важким озброєнням. 

Основоположна роль у період становлення лицарства належить економічному фактору. Він приходить в дію вже в епоху Карла Великого. У цей час від майнового цензу залежить те, який тип зброї личить тому чи іншому воїну. Розрив між соціально-економічними класами заглибився, торкнувшись політичної, військової та юридичної сфери. І неминуче - сферу духовного життя. 

Тим часом тривало піднесення як тих, хто був досить багатий, щоб озброюватися, так і тих, хто всупереч своєму низькому соціальному становищу отримував від своїх панів необхідні кошти для придбання зброї завдяки якимось своїм якостям. Піднімалися також члени панської поваги, що входили до складу дружини сеньйора. З цієї причини втратити прихильність пана або позбутися майна означало для воїна деградувати до рівня беззбройного селянина. 

Роки, що охоплюють період після смерті Карла Великого і до Оттона I (X століття), стали вирішальними у формуванні лицарства. То були роки безладу і терору, коли не тільки політична влада або те, що залишалося від неї, але й елементарне виживання більшості населення залежали від військової сили. У цей період стає невідкладним питання про те, щоб підпорядкувати цю силу дисципліні, наділити її етичним змістом, поставити перед нею певну соціальну мету.

1.2. Лицарство як особливий шар середньовічного суспільства 

Адже загальновідомо, що лицарство як особливий шар середньовічного суспільства в Західній Європі склалося лише до XI ст., а досягло свого розквіту в XII - XV ст. Це було військово-аристократичний стан, виникнення і розвиток якого було викликано зміцненням феодалізму і піднесенням нової служилої знаті і дворянства. 

Середньовічне суспільство Західної Європи було жорстко регламентованим, мало складну ієрархію. Суспільна свідомість епохи в самому спрощеному вигляді мислила його таким, що складається з трьох розрядів - що моляться, воюють і працюють. Перші два, по суті, охоплювали панівний клас - феодалів, духовних і світських. Ці розряди були найскладнішими соціальними утвореннями, пов'язаними всередині розгалуженою мережею економічних, політичних, юридичних та особистих відносин, що мали свої досить специфічні суспільні і духовні інтереси. Лицарі входили в розряд "воюючих". 

У розвиненому середньовіччі статус лицаря припускав благородне походження (на більш ранньому етапі в число лицарів проникали і представники нижчих, залежних верств населення; Ф. Кардіні, однак, як видається, перебільшує можливість такого просування вгору), включення в систему сеньйоріально-васальних зв'язків і професійне заняття військовою справою. Спочатку лицарство було світським воїнством, ідеали якого багато в чому протистояли офіційної церковної моралі, але поступово церква посилювала свій вплив на лицарство, дедалі активніше використовувала його для захисту своїх інтересів. Лицарство, що включало феодалів різного рангу - від королів і герцогів до збіднілих мандрівних лицарів, яких з XII ст. ставало все більше, - було привілейованої соціальної кастою. Самі лицарі вважали себе "кольором світу", вищим шаром суспільства. [10] 

Отже, зв'язок лицарства з "класичним" середньовіччям не підлягає сумніву. 

Лицарство - особливий привілейований соціальний шар середньовічного суспільства. Традиційно це поняття пов'язують з історією країн Західної і Центральної Європи, де в період розквіту середньовіччя до лицарства, по суті, відносилися всі світські феодали-воїни. Але частіше цей термін вживають у відношенні середніх і дрібних феодалів на противагу знаті. 

Зародження лицарства належить до того періоду раннього середньовіччя (VII-VIII ст.), коли набули широкого поширення умовні форми феодального землеволодіння, спочатку довічні, пізніше спадкові. При передачі землі в феод його жалователь ставав сеньйором (сюзереном), а одержувач - васалом останнього, що припускало військову службу (обов'язкова військова служба не перевищувала 40 днів у році) і виконання деяких інших повинностей на користь сеньйора. До них ставилися грошова "допомога" у разі посвяти сина в лицарі, весілля дочки, необхідності викупу сеньйора, що потрапив у полон. Згідно зі звичаєм, васали брали участь у суді сеньйора, були присутні в його раді. Церемонія оформлення васальних відносин називалася омажем, а клятва вірності сеньйору - фуа. Якщо розміри отриманої за службу землі дозволяли, новий власник у свою чергу передавав частину її як феодів своїм васалам (субінфеодація). Так складалася багатоступінчаста система васалітету ("сюзеренітет", "феодальна ієрархія", "феодальна драбина") від верховного сюзерена - короля до однощітних лицарів, які не мали своїх васалів. Для континентальних країн Західної Європи правила васальних відносин відображав принцип: "васал мого васала не мій васал", в той час як, наприклад, в Англії (Солсберійского присяга 1085 р.) була введена пряма васальна залежність всіх феодальних землевласників від короля з обов'язковою службою в королівському війську. 

Ієрархія васальних відносин повторювала ієрархію земельних володінь і визначала принцип формування військового ополчення феодалів. Так, разом із затвердженням військово-ленних відносин йшло формування лицарства як служивого військово-феодального стану, розквіт якого припадає на ХІ-ХІV ст. Військова справа стала його головною соціальною функцією. Військова професія давала права і привілеї, визначала особливі станові переконання, етичні норми, традиції, культурні цінності. 

У військові обов'язки лицарів входило захищати честь і гідність сюзерена, а головне - землю від зазіхань як з боку сусідніх феодальних володарів у міжусобних війнах, так і військ інших держав у разі зовнішнього нападу. В умовах міжусобиці грань між захистом власних володінь і захопленням чужих земель була досить хиткою, і поборник справедливості на словах нерідко виявлявся загарбником на ділі, не кажучи вже про участь у завойовницьких кампаніях, організованих королівською владою, як, наприклад, численні походи німецьких імператорів до Італії , або самим папою римським, як хрестові походи. Лицарське військо являло собою могутню силу. Його озброєння, тактика бою відповідали військовим задачам, масштабам військових операцій і технічному рівню свого часу. Захищена металевими військовими обладунками, лицарська кіннота, малоуразлива для піших воїнів і селянського ополчення грала основну роль у бою. 

Феодальні війни не вичерпували соціальної ролі лицарства. В умовах феодальної роздробленості при відносній слабкості королівської влади лицарство, скріплене системою васалітету в єдину привілейовану корпорацію, охороняло право власності феодалів на землю, основу їх панування. Впливало лицарство і на політичні процеси епохи, оскільки соціальні інтереси феодального класу в цілому і норми лицарської моралі до певної міри стримували відцентрові тенденції, обмежували феодальну вольницю. В ході процесу державної централізації лицарство (середні і дрібні феодали) складало основну військову силу королів в їх протистоянні знаті в боротьбі за територіальне об'єднання країни і реальну владу в державі. 

Участь в лицарському війську вимагало відомої забезпеченості, і земельне пожалування було не тільки винагородою за службу, але і необхідною матеріальною умовою її здійснення, оскільки і бойового коня, і дороге важке озброєння (спис, меч, булаву, зброю, броню для коня) лицар набував на власні кошти, не кажучи про зміст відповідної свити. Лицарські обладунки включали до 200 деталей, а загальна вага військового спорядження доходила до 50 кг; із часом росли їх складність і ціна. Підготовці майбутніх воїнів служила система лицарського навчання і виховання. У Західній Європі хлопчики до 7 років росли в сім'ї, пізніше до 14 років виховувалися при дворі сеньйора як пажа, потім - зброєносця, нарешті, відбувалася церемонія посвячення їх в лицарі. 

Традиція вимагала від лицаря бути досвідченим в питаннях релігії, знати правила придворного етикету, володіти "сім'ю лицарськими чеснотами": верховою їздою, фехтуванням, майстерним поводженням із списом, плаванням, полюванням, грою в шашки, твором і співом віршів на честь дами серця. 

Посвячення в лицарі символізувало входження в привілейований стан, прилучення до його прав і обов'язків, що супроводжувалося особливою церемонією. Згідно європейського звичаю, лицар присвячує в звання, ударяв присвячуваного мечем плазом по плечу, вимовляв формулу присвячення, одягав шолом і золоті шпори, вручав меч - символ лицарського гідності - і щит із зображенням герба і девізу. Присвячений, у свою чергу, давав клятву вірності та зобов'язання дотримувати кодекс честі. Ритуал часто закінчувався рицарським турніром (поєдинком) - демонстрацією військової виучки і хоробрості. 

Лицарські традиції та особливі етичні норми складалися століттями. В основі кодексу честі лежав принцип вірності сюзерену і боргу. До числа лицарських достоїнств відносили військову відвагу і презирство до небезпеки, гордість, благородне відношення до жінки, увагу до потребуючим допомоги членам лицарських прізвищ. Засудженню підлягали скнарість і скупість, не прощалася зрада. 

Але ідеал не завжди був у згоді з реальністю. Що ж до грабіжницьких походів в чужі землі (наприклад, взяття Єрусалиму або Константинополя під час хрестових походів), то лицарські "подвиги" приносили горе, розорення, наругу і ганьбу не одному простолюду. 

Хрестові походи сприяли становленню ідей, звичаїв, моралі лицарства, взаємодії західних і східних традицій. В ході їх у Палестині для захисту та розширення володінь хрестоносців виникли особливі організації західноєвропейських феодалів - духовно-рицарські ордени. До них відносяться орден іоаннітів (1113), орден Тамплієрів (1118), Тевтонський орден (1128). Пізніше в Іспанії діяли ордени Калатрава, Сант-Яго, Алькантара. У Прибалтиці відомий орден мечоносців і Лівонський. Члени ордена давали чернечих обітниць (ненаживання, відмова від майна, цнотливість, покора), носили схожі з чернечими шати, а під ними - військові обладунки. Кожен орден мав свій відмінний одяг (наприклад, у тамплієрів - білий плащ з червоним хрестом). Організаційно вони будувалися на основі строгої ієрархії, очолюваної виборним магістром, затверджуваним папою римським. При магістрі діяв капітул (порада), із законодавчими функціями. [8] 

Відображення лицарських звичаїв в області духовної культури відкрило найяскравішу сторінку середньовічної літератури зі своїм особливим колоритом, жанром і стилем. Вона поетизувала земні радості всупереч християнському аскетизму, прославляла подвиг і не тільки втілювала лицарські ідеали, але і формувала їх. Поряд з героїчним епосом високого патріотичного звучання (наприклад, французька "Пісня про Роланда", іспанська "Пісня про мого Сіда") з'явилися лицарська поезія (наприклад, лірика трубадурів і труверів у Франції та мінезингерів у Німеччині) і лицарський роман (історія любові Трістана та Ізольди), що представляли так звану "куртуазну літературу" (від французького courtois - чемний, лицарський) з обов'язковим культом дами. 

В Європі лицарство втрачає значення основної військової сили феодальних держав з XV століття. Нові умови епохи розкладання феодалізму і зародження капіталістичних відносин привели до зникнення його з історичної арени. У XVI-XVII ст. лицарство остаточно втрачає специфіку особливого стану і входить до складу дворянства. Виховані на військових традиціях предків представники старих лицарських пологів складали офіцерський корпус армій абсолютистського часу, відправлялися в ризиковані морські експедиції, здійснювали колоніальні захоплення. Дворянська етика подальших століть, включаючи благородні принципи вірності обов'язку та гідного служіння вітчизні, поза сумнівом, несе в собі вплив лицарської епохи.