Основні суспільно-політичні передумови студентських рухів 80-90 років ХХ

Значно раніше запропонували датувати початки сучасного організованого

молодіжного руху Н. Косарєв та І. Іванишин. На їх думку, перший етап розвитку сучасного організованого молодіжного руху припадає на кінець 70-х — початок 80-х рр. ХХ століття, і пов’язаний він з масовим виникненням неформальних груп, угруповань та формувань різного напрямку, створених на основі спільності інтересів. Другий етап (середина 80-х рр.) характеризується виникненням та розгортанням діяльності об’єднань молоді, що ставили перед собою соціально значимі завдання. Третій етап (кінець 1989 — початок 1990 рр.), на думку Н.Косарєва та І.Іванишина, відповідає створенню громадсько-політичних молодіжних організацій та участь їх в політичній діяльності. Oкрему періодизацію розвитку сучасного студентського руху пропонують О.Єригін та І.Коляка. Наприклад, І.Коляка повністю виокремлює студентський рух із загальномолодіжного, вважаючи їх двома різними течіями суспільного розвитку.          Слід також відмітити роботи радянських вчених, які за часи “перебудови” досліджували і намагалися періодизувати та класифікувати неформальну молодіжну ініціативу, вказуючи на тенденції організаційного оформлення молодіжних об’єднань. Значну увагу цій проблематиці приділяли О.Громов, А.Кузін, В.Чурбанов, О.Нелюбин та інші [11, c.93-94].     Більш конкретизована періодизація розвитку сучасного організованого молодіжного руху подається в роботах провідних фахівців УкрНДІ проблем молоді. Проте схеми періодизації В.Головенька, М.Головатого та О.Корнієвського дещо відрізняються. Так, В. Головенько, а слідом за ним і М. Головатий виділяють три етапи становлення сучасного організованого молодіжного руху в Україні. Вони вважають, що перший етап (середина 80-х рр. — кінець 1989 р.) розпочався з виникнення молодіжних неформальних груп та об’єднань, створених на основі спільних зацікавлень (“гіппі”, “металісти”, “панки” тощо), а також значної кількості політичних дискусійних клубів та громадсько-політичних об’єднань, діяльність яких була пов’язана з проблемами

екології, відродження національної культури тощо. Другий етап (кінець 1989 р.

— кінець 1991 р.) означений масовою політизацією молодіжного руху, активним процесом організаційного оформлення та значною опозиційністю стосовно існуючого режиму. Третій етап (кінець 1991 р. — по сьогоднішній день) бере свій початок з проголошення 24 серпня 1991 року. Акту про незалежність України та підтвердження його на всенародному референдумі 1 грудня 1991 року.

Фактично третій етап у В.Головенько визначає як — “етап незалежності”. На його думку, на цьому етапі більшість молодіжних організацій перейшли від

опозиційності до конструктивної співпраці з владою, тоді утворився координуючий центр організованого молодіжного руху та були налагоджені ефективні механізми реалізації молодіжної політики [1, c. 219].

О.Корнієвський пропонує власну схему періодизації сучасного організованого молодіжного руху. Так, він виділяє чотири головних етапи сучасного розвитку молодіжного руху в Україні:

• “неформальний” (середина 80-х — осінь 1989 р.) або клубно-гуртовий період

широкої громадсько-політичної дискусії, теоретичного пошуку в молодіжному

середовищі нової системи ідеологічних координат; переоцінки традиційних цінностей, політизації молодіжних громадських об’єднань, які не мали за своїм

статусом прямого відношення до політики;

• “самодіяльний” (осінь 1989 р. — жовтень 1990 р.) — поширення руху соціально-політичних, громадянських ініціатив молоді. Політична платформа більшості новостворених на той час молодіжних організацій еволюціонує від загальноперебудовчих вимог до антикомуністичних гасел, спрямованих на здобуття повної незалежності України. Молодіжний рух набув тоді більш організованих форм національно-патріотичного волевиявлення молоді, почав, образно кажучи, виходити з оболонки клубної самодіяльності;

• “інтегративний” (кінець 1990 р. — серпень 1991 р.) — період поглиблення політичної диференціації, у тому числі й за партійною ознакою, період подальшої інтеграції молодіжних об’єднань в єдиний український молодіжний рух за національну державність, демократичні перетворення і соціальну справедливість; період пошуку ними оптимальної організаційної моделі співпраці на всеукраїнському та регіональному рівнях. Молодіжний рух дедалі

більше набував на цьому етапі свого розвитку соціально-державницького спрямування;

• “посткомуністичний” (з 24 серпня 1991 р.) і до теперішнього часу) — етап його інституювання, формування інтегрованої сукупності державних і недержавних громадських інституцій, організацій, установ, що ставлять за мету

створення необхідних умов для самореалізації молоді, сприяння її соціальному

становленню та розвитку. Пріоритетними функціями молодіжного руху стають

соціально-захисна, патріотично-виховна та комунікативна [11, c.95].

Однак вищеозначені підходи до проблеми не відповідають динаміці процесів, які відбуваються в молодіжному середовищі і в першу чергу в організованому молодіжному русі.

Дійсно, джерелом сучасного організованого молодіжного руху є молодіжна неформальна ініціатива та самодіяльна ініціатива в рамках ЛКСМУ середини 80-х рр. ХХ ст. Проте слід зазначити, що визначення конкретної дати початку сучасного організованого молодіжного руху в Україні досить умовне. Таким чином, ми пропонуємо власну періодизацію розвитку сучасного організованого молодіжного руху в Україні, виходячи з комплексного підходу до аналізу явища [20, c.11].

Перший період розвитку сучасного організованого молодіжного руху припадає на середину 80-х — осінь 1989 р. На нашу думку, організована молодіжна ініціатива виникла саме в середовищі “неформалітету”. Ця тенденція набула значного поширення і в середовищі самодіяльності в рамках офіційних структур ЛКСМУ та піонерської організації. Неформальні групи усвідомили обмеженість даної форми існування і звернулися до більш жорсткої регламентації своїх стосунків та юридичного оформлення свого статусу. Цей період умовно можна визначити як — “період зародження” організованого молодіжного руху. В цей час виникають Український культурологічний клуб, Товариство Лева, різноманітні громадські організації, студентські об’єднання (“Громада” м. Київ). Ці вияви організаційної активності молоді мають різноманітні ідеологічні та політичні вектори. Значна частина молодіжних об’єднань утворена на основі спільних інтересів в галузі мистецтва, культури, науки, екологічних, релігійних та суспільно-політичних проблем.  Другий етап розвитку організованого молодіжного руху (1989–1990 рр.) в першу чергу характеризується поширенням масових молодіжних та студентських громадсько-політичних рухів, виникненням масових молодіжних громадсько-політичних організацій. У цей час постають кількатисячні Українська студентська спілка та Спілка незалежної української молоді. Кульмінацією цього етапу стало голодування студентів у жовтні 1990 року на площі Жовтневої революції у Києві. Акція політизованого студентства була підтримана всіма однолітками. Вперше застрайкував весь студентський Київ. “Студентське голодування, — зазначав лідер студентів О. Доній, — стало символом народження нового суспільства. Саме жовтень 90-го, коли молодь виступила цілком самостійною політичною силою і досягла успіху, і став відправною точкою, а не абсолютно відірваний від реалій серпень 91-го чи збуджений грудень 91-го. Саме в жовтні 90-го прийшло усвідомлення, що “покоління 90-го” виступає окремою історично-соціальною групою”13. Голодування студентів стало переломним моментом не лише у свідомості цілого покоління, але і в розвитку організованого молодіжного руху.   Третій етап (1991–1992 рр.) характеризується ідеологічною, політичною та організаційною кризою організованого молодіжного руху. Після проведення акції голодування 1990-го молодіжні об’єднання постали перед проблемою вироблення нових форм роботи в молодіжному середовищі. Досягнення державної незалежності викликало масовий відхід частини молоді від активної роботи в організаціях. Розпочався процес “припартизації” молодіжних структур та розпаду масових молодіжних громадсько-політичних рухів. Спробою реанімації масової молодіжної ініціативи стало ініційоване Союзом українського студентства друге голодування студентів у Києві в жовтні 1992 року. Проте ця акція не стала знаковою подією в молодіжному середовищі. Вона лише призвела до прискорення припартизації організованого молодіжного руху. На цей етап припадає входження у організовану молодіжну ініціативу цілого прошарку молоді, яка лише опосередковано була причетна до голодування студентів 1990 р., однак відчувала приналежність до “покоління 90-го”. Ця “нова хвиля” активістів різноманітних молодіжних організацій склала кістяк більшості на сьогодні існуючих молодіжних громадсько-політичних об’єднань.          Четвертий етап (1993–1996 рр.) умовно можна означити як період пошуку та становлення організаційних форм роботи в молодіжному середовищі та налагодження механізмів діалогу між молоддю та державною владою. У цей час набувають значного поширення молодіжні філії при політичних партіях. Молодь шукає самореалізації через участь в партійній роботі. В той же час у студентському середовищі набуває поширення ідея створення незалежних студентських профспілок. Загалом даний період є своєрідною школою організаційної роботи сучасних молодих політиків.  П’ятий етап (1996–1999 рр.) означений активізацією спроб очолити загальноукраїнський організований рух. В цьому періоді значної популярності набула ідея створення єдиного репрезентанта інтересів молодіжного руху перед державою та міжнародними організаціями. В даному напрямку будувалася робота багатьох молодіжних організацій. Крім того, в цей період спостерігається активізація участі активістів різних молодіжних організацій у виборчих кампаніях. Молоді люди почали самі висуватися в органи місцевого самоуправління на різноманітних довиборах. Крім того, під час виборчих кампаній 1998 та 1999 рр. молоді активісти брали найширшу участь як в ролі ініціаторів створення широкої громадської підтримки в молодіжному середовищі тієї чи іншої партії чи політика, так і в ролі кандидатів в депутати різних рівнів. Кінець даного періоду відзначався значною політизацією молодіжного середовища і в першу чергу організованого молодіжного руху. Шостий період розвитку організованого молодіжного руху розпочався в 1999 році внаслідок створення молодіжних партій. Власне, даний період якісно відрізняється від усіх попередніх. В середовищі політизованої частини організованого молодіжного руху відбулося усвідомлення необхідності політичного оформлення своїх інтересів у вигляді політичної партії та необхідності боротьби за владу задля реалізації цих інтересів. В орбіті даних партій перебувають різноманітні культурницькі, національні, спортивно-виховні, наукові, громадські та громадсько-політичні молодіжні організації. Тому можемо вести мову про поширення цього явища на увесь молодіжний рух, включаючи і “неформалітет” [18, c.498-499].

Сучасний організований молодіжний рух виник в період трансформації політичної системи від тоталітаризму до плюралістичної демократії. Його бурхливий розвиток визначався певними соціально-економічними проблемами, які переживало українське суспільство. Становлення державного механізму, відтак і становлення державної молодіжної політики, співпраця між молодіжними організаціями та державною відбувалися шляхом спроб та помилок.

Організований молодіжний рух в Україні продовжує змінювати свої форми, засоби та методи роботи. З’являються нові лідери, нові структури, виринають раніше приховані тенденції. Все це не дає можливості охопити усе явище в цілому, у всіх його виявах та формах.       Таким чином, сучасний організований молодіжний рух, пройшовши ряд певних періодів свого розвитку, сьогодні перебуває на новому етапі свого існування, який передовсім характеризується активною участю молоді як окремої соціально-демографічної групи з власними економічними, соціальними та політичними інтересами, оформленими у вигляді політичних структур у “великій політиці” [13, c.112].

Помітну роль в молодіжному русі в досліджувальний період (89-91рр.) займало студентство. Глибше, ніж інші категорії молоді, розуміючи ситуацію, яка склалася в республіці, відчуваючи необхідність власних дій за демократичні перетворення в суспільстві студенти одні з перших в Україні почали створювати молодіжні групи і організації, проявляти активність в соціально- політичному житті, безпосередньо у навчальних закладах. В їх діях чітко проявлялося прагнення покінчити з старими формами управління вищими навчальними закладами, надати їм більше прав і свобод у вирішені проблем вищої школи, захисту інтересів студентів.

В грудні 1989 року на установчому з´їзді у Києві започаткувала своє існування нова студентська організація – Українська студентська спілка (УСС). В програмі декларації Спілки відмічалося, що ціллю УСС є боротьба за права студентів, забезпечення їх всіх стипендією, надання бажаючим місця в гуртожитках, прийняття демократичних статутів вузів, можливості студентам приймати участь у вирішенні всіх важливих питань навчального процесу. Крім того студентська спілка виступила проти насаджування марксистсько- ленінської ідеології в навчальному процесі, за забезпечення прав українців і надання можливості представникам національних меншин, які навчаються в Україні, отримувати освіту на рідній мові та інше. Особливістю діяльності Української студентської спілки було те, що до її складу входили представники різних, часто протилежних за своїми поглядами, громадських формувань. Членами УСС були рухівці, снумівці, комсомольці, члени "Партії зелених"[3, c.7-8].

Значного розвитку досяг рух студентів в західних областях України. Першими його проявами було створення в травні 1989 року з ініціативи студентів факультету Львівського університету "Студентського братства". Згодом осередки студентського братства почали діяти в інших вузах міста.

Студентське Братство з'явилося раніше офіційної дати заснування. Спочатку діяла підпільна мережа, організована студентом Маркіяном Іващишином, яка співпрацювала з вже легальним "Товариством Лева". З 1988 року активісти організації розпочали протести за право проходити військову службу на території України [16, c. 29].

25 травня 1989 року у м. Львові була вже офіційно заснована перша незалежна українська студентська організація – Студентське Братство. Головною метою діяльності організації стало об'єднання студентської молоді для боротьби за незалежність України. Програмними вимогами студентів було – деідеологізація навчального процесу, відродження традицій національної вищої школи, захист студентів від неправомірних дій адміністрації вузів та інше. Підтримуючи дії регіональної організації Руху, "Студентське братство" стало її колективним членом. З часом членами братства стали не тільки студенти вузів Львова, але й інших міст України: Києва, Тернополя, Івано-Франківська та інших [23, c. 560].

Однією з перших дій "Студентського братства" була організація страйку молоді в лютому 1990 року у відповідь на арешт київських студентів. Досить активно включились в страйкову боротьбу студенти західних областей республіки. Вони не тільки провели масові акції протесту, але й відрядили членів молодіжної організації в інші регіони республіки для підтримки страйкуючих на місцях. Не скрізь їм вдалося це зробити, але сам факт говорить про те, що в студентському середовищі зароджуються і починають діяти принципи солідарності в боротьбі за свої права, досягнення програмних цілей "Студентського братства".

Разом з тим страйк показав, що в його організації були допущені ряд помилок, які негативно вплинули на його хід. Недосконалість єдиного керівництва діями страйкуючих привела до того, що багато студентів довідавшись про страйк, скориставшись можливістю самостійно розрахувати своїм часом, роз´їхались по домівках, залишивши в містах своїх товаришів по боротьбі. Але незважаючи на існуючі недоліки, весняний страйк студентів показав, що в республіці існує досить впливова політична сила, яка взмозі постояти за свої права і інтереси, добиватися радикальних змін в соціально- політичному житті суспільства. Про це говорять осінні події 1990 року в Києві [1, c.221].

На цей період політична ситуація в Україні особливо загострилася. Це було зв´язано з ситуацією, яка склалася в республіці в зв´язку з підготовкою союзного договору. Відчуваючи серйозність обстановки в республіці і неможливість парламенту вирішити дане питання в інтересах суверенної держави, члени Української студентської спілки і Студентського братства 2 жовтня 1990 року розпочали безпрецендентну в політичній історії України акцію – протест через політичне голодування в Києві на площі Жовтневої революції (нині майдан Незалежності). Раду голодуючих студентів очолили О. Доній, М. Іванишин, О. Барков. У голодуванні брало участь 157 чол. із багатьох вузів України Учасники голодування поставили перед Верховною Радою республіки ряд вимог: призначити нові вибори до Верховної Ради на багатопартійній основі; прийняти відставку Голови Ради Міністрів УРСР В.А. Масола; прийняти постанову про націоналізацію майна КПРС та ЛКСМУ; відмовитися від вимог центру щодо підписання союзного договору; прийняти рішення про повернення в Україну всіх громадян республіки, які відбувають військову службу за її межами.