Петро Дорошенко як державний діяч

Незважаючи на заміну султаном у березні хана Мухаммед-Гірея  Ааділь-Гіреєм, Петру Дорошенку вдається зберегти дружні відносини з Кримом і на початку червня отримати звідтіля військову допомогу. Опираючись на неї, він розпочав боротьбу за возз'єднання української держави. Водночас домагається, щоб польський уряд не збирав податків з населення Брацлавського воєводства. На жаль, не вдалося порозумітися із згаданим подільським полковником Костянтином, який із п'ятитисячним загоном козаків перейшов на Лівобережну Україну. Продовжували існувати серйозні суперечності з запорозькими козаками. Тим часом у другій половині липня спалахнуло повстання народних мас на Переяславщині і Петро Дорошенко послав їм на допомогу частину "серденят" (підрозділи найманої регулярної армії, які він почав створювати), а сам вирушив до Сокирної. Факти промовляють, що правобережний гетьман посилав універсали до населення Лівобережжя і а окремих полковників, закликаючи їх підтримати переяславців, щоб нарешті всі були "в соединеной братерской любві одного стадла овечки". Однак, Брюховецький кинув проти повстанців вірні йому полки, і все потонуло в крові.

Оскільки польський уряд не поспішав надати допомогу Дорошенкові, той звернувся за нею до Криму. Хан, щоб задовольнити жадобу мурз до грабежу, послав сорокатисячне військо на чолі з нурадин-султаном. їхнє прибуття у вересні поставило Дорошенка в дуже скрутне становище, оскільки татари вимагали наступу на Лівобережну Україну чи в західні райони України. В листі до маршалка коронного Я. Собєського від 21 вересня підкреслювалося: "Не маючи сили, я так мушу скакати, як мені заграють". Тому Дорошенко робить спробу використати татар для встановлення влади на Лівобережжі, але як показали події, ті не бажали вести воєнні дії, а займалися грабунками та захопленням населення в ясир. Наситившись, мурзи відійшли на Правобережжя. Невдачі змусили Дорошенка внести корективи в політичну лінію. Він зрозумів, що об'єднання України під польською короною народ зустрічає вороже; й, навпаки, на Правобережжі росте невдоволення постійними грабунками жовнірів, розташованих на постій. Не виключено, що гетьман отримав правдиву інформацію про хід переговорів в Андрусові й зрозумів, що розраховувати в майбутній боротьбі за об'єднання козацької України на допомогу Польщі — справа безперспективна. Тому вирішив не допустити розташування на Брацлавщині шеститисячної дивізії жовнірів С. Маховського. 9 грудня в бою під Браїловим він наголову розгромив її. За свідченням літописця Й. Єрлича, "мало хто живим утік". Після чого повернувся до Чигирина і розпочав облогу польської залоги, що зачинилася в замку. Ці кроки Дорошенка засвідчили його розрив Річчю Посполитою.

Тим часом істотно змінилося  міжнародне становище козацької  України. Переговори, які велися в  Андрусові між Росією і Річчю  Посполитою, завершилися підписанням 20 січня 1667 року договору, який передбачав встановлення на 13,5 років перемир'я, закріплення за Росією території Смоленщини, Сіверщини, Лівобережної України і на два роки Києва, а за Польщею — земель Білорусії та Правобережної України. Запорожжя потрапляло у спільне володіння обох держав. Договір відображав компроміс обох сторін, що засвідчував рівновагу сил між ними. І цей компроміс був досягнутий за рахунок поділу України, що мало трагічні наслідки для українського народу. Адже фактично українські землі виявилися розірваними на четверо: Лівобережну Україну; Запорожжя; західноукраїнські землі й північні райони Правобережжя; центральний і південний регіони Правобережжя, де продовжувала функціонувати козацька республіка. Ситуація, що склалася, породжувала непереборні труднощі на шляху політичної консолідації українських земель у межах єдиної національної держави. Важкого удару було завдано економічному розвитку, розірвано традиційні торгово-економічні зв'язки, що унеможливлювало складання українського ринку. На тривалий час загальмувався і деформувався історичний процес формування української нації, розвиток етнічної самосвідомості та культури.

1 березня, довідавшись  про укладення цього договору, Петро Дорошенко звернувся з  універсалом до всіх козаків  України, повідомляючи про угоду Росії і Польщі, загрозу наступу польського війська. Тому закликав їх та посполитих готувати зброю, бути готовими виконати його наказ — вирушати в похід. Докладає максимум зусиль, щоб звільнити українські міста від польських залог, за його розпорядженням почалася облога Білої Церкви — твердині польського панування на Правобережній Україні. Чимало зусиль докладав для порозуміння з запорозькими козаками. У другій половині квітня послав туди посла, пропонуючи бути з ним заодно і не чинити шкоди кримським татарам. Скликана на Січі рада показала, що частина козаків виступала в підтримку Дорошенка, а інша — проти, в підтримку російського царя. Все ж було прийнято рішення відправити до правобережного гетьмана гінця з повідомленням про готовність вчинити йому присягу. Однак, в умовах загострення стосунків з Росією (внаслідок убивства в середині травня запорожцями російського посла Ю. Лодижинського, який добирався до Криму) обстановка на Січі для планів Дорошенка стала несприятливою. Коли на Запорожжя прибув посланий І. Брюховецьким для розслідування цієї справи осавул Ф. Донець, то кошовий і козаки заявили йому: якщо цар пробачить вбивство Ю. Лодижинського, то вони служитимуть йому, а коли проявить гнів — об'єднаються з Дорошенком і татарами

Велику увагу приділяв розв'язанню проблеми поділу козацької  України на два гетьманства. Запропонував скликати на Росаві козацьку раду для  обрання єдиного гетьмана, обіцяючи поставити на ній булаву, бунчук і корогву, а вже кого військо  обере гетьманом, той ним і  буде, "только б де войско совокупить вместе". Універсали подібного змісту розсилалися по всій Україні. Є дані, що Дорошенко запрошував прибути на раду й Івана Брюховецького. Ця ініціатива знайшла підтримку не лише в більшості козаків, але й у запорожців. Авторитет Дорошенка починає зростати й серед населення Лівобережної України, невдоволеного політикою російського уряду та свого гетьмана, "то собі обіцяючи при татарській приязні, що їх з польської і московської неволі мають визволити...". Однак, лівобережні гетьман і старшини відмовилися прибути для проведення ради і вона не відбулася.

У травні на допомогу П. Дорошенку  підійшли підрозділи татарських мурз, і він послав їх у західні райони Поділля та на Волинь. Поділяємо думку польського дослідника В. Маєвського, що в цей час гетьман допустив серйозного прорахунку, відмовившись від походу на захід України, який міг підняти на визвольну боротьбу населення цього регіону. А грабежі татар відштовхнули від нього селян і міщан, які проживали тут, що дозволило польному гетьману Я. Собєському з військом схилити багатьох на свій бік. Джерела доносять до нас, що влітку 1667 року між Дорошенком і представниками російського уряду, зокрема з київським воєводою Шереметєвим встановлюються контакти, хоч, у той же час, російський уряд прийняв пропозицію О. Л. Ордіна-Нащокіна розколоти татарсько-український блок шляхом компрометації П. Дорошенка в очах українського населення та хана.

З підходом орди калги-султана Крим-Гірея Дорошенко вирішує завдати вирішального удару польській армії, а отже, поширити свою владу на західні райони України. Вперше після смерті великого Богдана політична програма гетьмана передбачала включення до складу козацької республіки західноукраїнських земель. Як зауважував у кінці вересня Я. Собєський, козаки мали намір іти до Вісли. В кінці серпня Дорошенко вирушив у похід, рухаючись з основними силами на Старокостянтинів. Допоміжний удар з боку Подністров'я наносив подільський полковник О. Гоголь. Довідавшись про наступ українсько-татарського війська в напрямку Тернополя, Ян Собєський залишив Кам'янець-Подільський і відступив до Підгайців. Через день, 26 вересня сюди прибув Дорошенко. Хоча в українського гетьмана була значна перевага (близько 20 — 30 тисяч проти 10 тисяч), ураховуючи вигідне розташування противника, він вирішив вдатися до облоги, справедливо вважаючи, що на тривалий час жовніри не витримають її. Поза сумнівом, ця тактика принесла б успіх, але воєнне щастя було на боці Я. Собєського. Справа в тому, що вже в серпні запорожці атакували Очаків, а на початку вересня кілька тисяч козаків на чолі з харківським полковником І. Сірком і кошовим І. Рогом вирушили на Крим, прорвалися через Перекоп і вчинили велике спустошення. Довідавшись про це, на початку жовтня Крим-Гірей вступив у переговори з польським гетьманом, уклавши угоду, що дозволяла татарам брати ясир на українських землях. Поставлений у скрутне становище, Дорошенко змушений був також піти на укладення 9 жовтня угоди з Польщею, що передбачала визнання підданства королю, дозвіл шляхті повертатися до маєтків, надсилання посольства до Варшави для розгляду козацьких вимог та ін. Таким чином, близорука політика керівництва запорожців зірвала реалізацію програми Дорошенка. Даремними виявилися численні жертви — спустошення великої кількості міст і сіл Поділля, Волині й Покуття.

Після цієї кампанії помітно погіршилися стосунки гетьмана з ханом, який пішов на зближення з польським королем. Водночас почали поліпшуватися відносини з Росією. Її уряд звільнив з ув'язнення гетьманового брата Григорія, послав до нього стряпчого В. Тяпкіна, оскільки місія ротмістра І. Рославлєва зазнала невдачі. В грудні до Чигирина прибув посланий стряпчим В. Лубенський, який почав домагатися розриву відносин з Кримом, але гетьман аргументовано все відхилив. Торкнувшись відносин з Росією, Дорошенко і митрополит Тукальський відзначили своє бажання, щоб була "в соединении Украйна вся" під владою царя. При цьому гетьман підкреслював, що повинна бути з'єднана з Лівобережною Україною не лише Правобережна Україна, а й уся територія в минулому Руського князівства: Перемишль, Ярослав, Львів, Галич і Володимир. Погодився він і на переговори з Тяпкіним, якого через брата Григорія запросив до Черкас. Оскільки стряпчий зволікав, відправив на зустріч з ним до Переяслава Григорія і писаря Л. Бускевича. Через них повідомив, що погоджується взяти російське підданство за умови, що в містах не буде російських воєвод і залог, не збиратимуть з селян і міщан податків, не порушуватимуть козацьких вольностей і прав, а гетьманом на обох берегах Дніпра залишиться він.

Ті переговори завершилися  невдачею. З кінця 1667 р. пожвавлюються стосунки Дорошенка з Брюховецьким. Досягнуто домовленості про організацію виступу лівобережних козаків проти російської адміністрації та прийняття підданства Порті. Є дані, що в другій половині січня 1668 року в Чигирині відбулася старшинська рада, в роботі якої взяли участь представники Брюховецького. Вирішено: "По обе сторони Днепра жителем быть в соединеніи й жить особно й давать дань турскому царю й крымскому хану, также как волоской князь платит...". Брюховецький також скликав раду, яка прийняла подібне рішення. До султана та хана відбули гінці. В кінці січня на Лівобережжі спалахнуло антиросійське повстання і на березень більшість території була звільнена з-під влади російського уряду. В цей час відбувся помітний поворот у політиці Порти щодо України, її уряд пішов назустріч клопотанням Дорошенка та Брюховецького, і вже в березні офіційно повідомив Польщу, що султан взяв під свою опіку козаків.

Отримавши допомогу від татар  і заручившись підтримкою значної частини лівобережної старшини й козаків, Дорошенко у другій половині травня виступив на Лівобережжя і в кінці місяця в районі Кременчука перетнув Дніпро. Рухався через Говтву, Решетилівку на Опішню, прямуючи назустріч Брюховецькому, який зупинився на Сербовому полі. За свідченням ніжинського протопопа Сімеона, він послав 7 червня до лівобережного гетьмана десять сотників з вимогою віддати клейноди, але той відмовився це вчинити і розпорядився їх схопити і відіслати до Гадяча. Коли ж наступного дня військо Дорошенка наблизилося до табору Брюховецького, то старшина і рядові козаки, які ненавиділи свого гетьмана, схопили його і привели до Дорошенка. На докір Дорошенка, чому Брюховецький не хотів віддати гетьманської булави, приголомшений невдаха мовчав. Тоді за знаком Дорошенка лівобережного гетьмана почали бити й забили до смерті. В причетності Дорошенка до смерті Брюховецького переконують джерела. Одначе для остаточного з'ясування цього питання потрібен ще пошук. У той же час проводилася козацька рада, що обрала гетьманом України Петра Дорошенка. Даний політичний акт, поза сумнівом, мав прогресивний характер. Однак, у реалізації політичної програми Дорошенка виникли непереборимі труднощі, зумовлені міжнародним становищем України. Адже уряди і Росії, і Речі Посполитої не мали найменшого наміру миритися зі втратою українських територій, а сил, здатних вести боротьбу, в Дорошенка не було. Це неминуче штовхало до єдино можливого союзу з Портою, визнання її умов протекторату. І, як показав наступний розвиток подій, турецький уряд не думав захищати інтереси України, а дбав насамперед про своє утвердження в даному регіоні Східної Європи, в силу чого той перетворився в арену жорстокої боротьби трьох найсильніших держав Центральної, Східної і Південно-Східної Європи, що принесла козацькій (і не лише козацькій) Україні страшне лихоліття.

Добившись перемоги, Дорошенко  попервах діяв досить рішуче, йому вдалося взяти під свій контроль майже все Лівобережжя і розташувати в найважливіших містах свої залоги. Однак, тривожні вісті, що надходили з Брацлавщини про активізацію польських підрозділів, змусили його 8 липня повернутися на Правобережну Україну. Замість себе наказним гетьманом призначив недалекого, але вольового й честолюбивого Дем'яна Многогрішного. Проте, прибувши до Чигирина й довідавшись про відсутність серйозної загрози з боку Польщі та про рішення султана взяти Україну під свій протекторат, Петро Дорошенко припускається помилки — він відмовляється повернутися на Лівобережну Україну для утвердження там влади свого уряду. А в серпні політична ситуація на козацькій Україні почала помітно ускладнюватися, оскільки кримська верхівка, що плекала свої загарбницькі інтереси відносно неї, вирішила не допустити появи незалежної держави на північних кордонах ханства. І тому хан підтримав претензії на гетьманську булаву запорозького писаря, енергійного і не без талану 23-річного П. Суховія (Суховієкка). Значна частина запорожців, невдоволених убивством їхнього ставленика Івана Брюховецького, обирає гетьманом Суховія. Довідавшись про цю підступну акцію бахчисарайського двору від київського монаха Єзекііля, під час розмови з ним, Дорошенко вихопив шаблю і, скрегочучи зубами пригрозив завдати такого ж удару по Криму, який у свій час вчинив його дід. Не стримуючи себе, в присутності польського посла Рачковського, почав бити татарських послів "по губам й говорил им: скажите своєму шайтану или султану, и ему де тож будет". Не гаючи часу відправив посольство до султана зі скаргою на дії Ааділь-Гірея, а сам розпочав підготовку до боротьби з Суховієм, який вийшов з Запорожжя і вступив на територію Лівобережжя.

У вересні російські війська  перейшли в наступ на Лівобережну  Україну. Многогрішний і частина  полковників виказали готовність прийняти російське підданство за умови виведення російських залог і залишення за козаками прав, які вони мали за Богдана Хмельницького. З цим було споряджено посольство до Москви, а на початку жовтня наказний гетьман присягнув Г. Ромодановському. Григорій Дорошенко, посланий сюди на чолі кількох тисяч козаків урятувати ситуацію не зміг. Опинившись майже в безвихідді, Петро Дорошенко через брата Андрія, який прибув до Гадяча, а також інші канали дав зрозуміти російському уряду про можливість порозуміння й прийняття підданства Росії за умови виведення з міст воєвод і відмови від визнання за Польщею прав на Правобережну Україну. Однак, Росія відхилила його пропозиції і наполягла на скликанні в Новгород-Сіверську 17 грудня старшинської ради, яка обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом. Розгромивши в кінці грудня П. Суховія, Петро Дорошенко в січні й на початку лютого 1669 року звернувся з листами до новообраного гетьмана, закликаючи діяти заодно проти ворогів і вказуючи на трагічні наслідки розділу України. В листах до лівобережної старшини прохав схаменутися, не підтримувати Многогрішного, бо через таких "закрутных гетманчиков" відбувається спустошення України. Але надаремне. На початку березня в Глухові в присутності Г. Ромодановського відбулася козацька рада, яка обрала Дем'яна Многогрішного гетьманом і схвалила нові "статті" російського уряду, що передбачали перебування воєвод і залог у п'яти містах, щоправда, вони не мали права втручатися у життя міст; встановлення козацького реєстру в тридцять тисяч осіб та ін.