Причини , характер та особливості української революції 1648-1676рр

1. Причини , характер та особливості української революції 1648-1676рр

Отже, метою  боротьби, яка розпочалася в Україні  в 1648 р., було:

 

1. Добитися    ліквідації    національно-релігійного     гніту    Речі 
Посполитої й не допустити його запровадження з боку Московії чи 
Османської імперії;

2. Розбудувати національну  соборну державу й відстояти  її незалеж 
ність;

3. Ліквідувати модель  соціально-економічних відносин, що  грунту 
валася на великому й середньому феодальному землеволодінні, фільварко-панщинній системі господарства, закріпаченому чи феодальне залежному селянстві, й утвердити нову, основу якої становила дрібна козацька й селянська власність на землю й сільськогосподарські угіддя, праця вільної людини.

4. Визначальним було  виборення Україною незалежності, бо лише вона відкривала перспективу збереження революційних соціально-економічних завоювань й могла запобігти феодалізації суспільних відносин (входження до складу будь-якої з сусідніх імперій — Речі Посполитої, Московії, Порти на тих чи інших політичних умовах неминуче вело до реставрації феодалізму).

 

Українська  революція 1648- 1676 рр у контексті європейських революцій ХУ1-ХУ11 ст. :

1. За своїми масштабами (територіальними й масовістю участі населення); змістом, формами й метою боротьби; якісними змінами, що відбувалися в різних сферах буття нації та суспільства, подія, яка розпочалася в 1648 р. становила набагато складніше соціальне-політичне явище української історії, ніж те, що визначається термінами "повстання" і "війна".
2. Адже "повстання" (їх були сотні) і "війни" (внутрішні — громадянські і зовнішні — проти агресії сусідніх держав) входили до неї як складові частини. У зв'язку з чим вважаємо її "революцією". Враховуючи, що домінантою змісту останньої була боротьба за незалежність і соборність України, поділяємо міркування тих науковців, котрі характеризували її як "національну".
3. Типологічно близькою вона була до Нідерландської революції, з якою мала чимало спільних рис, про що скажемо далі. В історіографії є також її оцінки як переважно соціальної революції- Так, на думку М. Брайчевського, вона була "соціальним рухом з яскраво вираженим спрямуванням і на якийсь час привела до ліквідації великого феодального (магнатського) землеволодіння, — мала, однак, національно-визвольний камуфляж боротьби за визволення від польського панування" .(26)

4. Виходячи із змісту  події, думаємо, що слід переглянути  як неслушні широко використовувані  в історіографії терміни "козацьке  повстання", "козацька війна", бо вони ігнорують національно-визвольну  спрямованість боротьби нації, зводячи, по суті, до внутрішнього соціального конфлікту в Польщі між козацтвом і селянством, з одного боку, та шляхтою й урядом — з другого. І вже нонсенсом виглядають спроби окремих авторів (переважно в польській історіографії) характеризувати її "польсько-козацькою війною" (це якби, наприклад, за подібною аналогією для означення повстань поляків під проводом Т. Костюшка (1794 р.),1830— 1831, 1863—1864 рр. проти Російської імперії вдатися до терміну "російсько-шляхетська війна").

5. Неточною є дефініція "козацька революція", оскільки теж акцентує увагу лише на соціальному моменті, залишаючи осторонь національно-визвольний. Не всю повноту змісту події відображає й термін "Визвольна війна" (останнім часом переважно вживається як "Національно-визвольна війна"). Чому? По-перше, як слушно відзначав Я. Ісаєвич, він не враховує того факту, що з українсько-польською війною поєднувалася й перепліталася соціальна боротьба всередині українського народу ,
6. по-друге, ігнорує процес державотворення, становлення нової моделі соціально-економічних відносин.

Хронологічні  межі української  революції.

 У вітчизняній історіографії  в 90-х рр. окреслився перехід  від її датування 1648—1654 рр. до 1648—1657 рр. В. Шевчук висловив міркування, що Визвольна війна завершилася  у 1678 р. із знищенням турками  Чигирина, а юридичне» оформлено  її поразку Вічним миром між  Московією і Річчю Посполитою  в 1686 р. 

В 1992 р. В.Смолій та В.Степанков  запропонованували нову концепцію Визвольної війни, за якою вона закінчувалася у 1676 р. ліквідацією державних інституцій у Правобережній Україні, що збіглося з відреченням від влади П. Дорошенка . 

Ця гіпотеза не дістала  аргументованого спростування у  працях науковців. Навіть не сприймаючи її, наприклад, І. Рибалко констатував, що можна погодитися з В. Смолієм  і В. Степанковим у тому, що події 1648—1676 рр. "становлять собою ланки  єдиного процесу боротьби українського народу за створення національної держави, її незалежність і територіальну цілісність"

Насправді, після смерті Б. Хмельницького не припинялася  боротьба за розв'язання найголовніших  завдань революції, досягнення її мети, хоча, внаслідок загострення соціально-політичних суперечностей й про-рахунків урядів, вона протікала у значно складніших умовах. Тим паче народні маси Правобережжя продовжували чинити запеклий опір відновленню польського панування й фільварко-панщинної системи господарства, свідченням чого служило могутнє повстання 1664—1665 рр. Водночас у Лівобережжі чинився потужний спротив спробам московського уряду звести нанівець автономію й запровадити, правда, у м'якій формі, феодальні порядки (повстання 1666, 1668 рр.).

За даними джерел, сучасники  подій (як з української, так і  польської сторони, оскільки конфлікт розпочався між ними) 60 — першої пол. 70-х рр. вбачали в них продовження боротьби, яка спалахнула в 1648 р.

Оскільки орієнтація на Порту й прийняття її протекції  не допомогли уряду П. Дорошенка  досягти реалізації політичної програми, а з 1674 р. розпочався інтенсивний  процес руйнування державних інституцій у Правобережній Україні, який завершився в 1676 р. їх ліквідацією, вважаємо, що цей  акт ознаменував кінець революції  й її поразку. Адже в наступні десятиріччя, незважаючи на спроби І. Самойловича, Ю. Хмельницького, І. Мазепи, С. Палія та П. Орлика, відновити їх функціонування у Правобережжі чи домогтися його прилучення до Лівобережного гетьманства не вдалося.

 

У розвитку революції  можна виділити кілька періодів.

 

1 етап :  1648 — серпень  (за ст. ст. — липень) 1657 р.;

2 етап : серпень 1657 —січень 1667 р.;

3 етап : січень 1667 —вересень 1676 р.

 

Перший  (лютий 1648 — червень 1652 р.) характеризується найбільшим розмахом й інтенсивністю національно-визвольної і соціальної боротьби.

Відбувається бурхливий  процес розвитку державних інституцій, формування національної державної ідеї, становлення політичної еліти. Основними завоюваннями були: виборений у червні 1652 р. де-факто державної незалежності й успішне завершення Селянської війни.

Другий  (червень 1652 —серпень 1657 р.) відзначається погіршенням економічного і геополггичного становиша козацької України та активними пошуками союзників на міжнародній арені з метою розгрому Речі Посполитої й возз'єднання в межах держави всіх етноукраїнських земель. В політичному розвитку встановлюється монархічна форма правління в особі спадкового гетьманату.

Третій  (вересень 1657 — червень 1663 р.) охоплює час різкого загострення соціально-Іишгичної боротьби, що вилилася в громадянську віяну й призвела до розколу козацької України на два гетьманства (Правобережне й Лівобережне) та виділення Запорожжя в окрему політичну силу.

Четвертий (липень 1663 — червень 1668 р.) ознаменувався прагненням польського і російського урядів поділити Українську державу (що й сталося згідно з Андрусівським договором 1667 р.) та відчайдушною боротьбою національно-патріотичних сил за возз'єднання козацької України.

П'ятий (липень 1668 — вересень 1676 р.) припадає на нове загострення політичної боротьби (1668—1669, 1674 рр.), посилення втручання іноземних держав у внутрішні справи України, ліквідацію державних інституцій у Правобережжі та його жахливе спустошення польськими, кримськими, турецькими й російськими військами.

 

Особливості української  національної революції :

1. Існування тісного   взаємозв'язку і взаємовпливу  національно- 
визвольної, релігійної й соціальної боротьби; деструктивність анархо- 
охлократичних рухів знедолених мас;

2.Переростання соціальної  боротьби в Селянську війну  1648—1652 
рр., яка завершилася утвердженням нової моделі соціально-економічних 
відносин;

3. Довготривалість, нерівномірність й суперечливість розвитку рево 
люції, що супроводжувався різкими спалахами соціальне-політичної бо 
ротьби в українському суспільстві;

4 Відхід з осені 1649—1651 рр. від участі в революції  Західного регі 
ону, котрий в жорстоких реаліях боротьби часто ставав заложником і 
жертвою воєнних дій української, польської, кримської, московської і 
турецької армій;

5.Провідна роль у  розвитку революції козацтва  — стану дрібних 
землевласників фермерського типу;

6.Зрада національних  інтересів з боку більшості  панівного стану 
суспільства — князів, магнатів, шляхти, які разом з поляками, литов 
цями, білорусами придушували визвольну боротьбу України за незалеж 
ність і соборність;

7. Слабкий  позитивний вплив  на  розвиток революції міського 
патриціату, інтелігенції, вищого й середнього духовенства;

8.Домінування збройних  форм боротьби, що набирала час  від часу 
надзвичайно   жорстокого   характеру   й   супроводжувалася   проявами 
етнічних чисток;

9. Вкрай негативна роль  геополітичного фактора, оскільки  уряди су 
сідніх імперій всіляко протидіяли виборенню Україною незалежності й 
намагалися включити її землі до своїх володінь.

 

Причини поразки:

 

1. Відсутність досвіду  державного будівництва в еліти,  котра очолила 
боротьбу; незавершеність процесу П консолідації навколо національної 
державної ідеї; існування гострих суперечностей між окремими угрупо 
ваннями, що породжували жорстоку боротьбу за владу;

2.Переважання в ментальності  значної частини еліти, козаігтва й 
інших верств населення особистих, групових, станових інтересів над на 
ціональними й державними;

3. Зрада національних  інтересів з боку більшості  панівного стану 
передреволюційного суспільства;

4. Перебування в зародковому  стані на початок революції  націо 
нальної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її керівництва 
у  1648   р,  яка призвела до залишення  ворогові  Західного  регіону, 
породивши проблему соборності Української держави;

5.Ліквідація встановленої  Б. Хмельницьким монархічної форми 
правління   й   утвердження   республікансько-олігархічної   форми,   що 
спричинила слабкість центральної влади, міжусобну боротьбу за булаву, 
всевладдя (отаманство) старшини на місцях;

6. Грубі прорахунки  після смерті Б. Хмельницького  урядів у прове 
денні внутрішньої політики, які викликали загострення соціальної бо 
ротьби, що руйнувала підвалини молодої держави;

7. Великі масштаби люмпенізації  суспільства, анархо-охлократичні 
рухи соціальних низів;

8. Деструктивна політична  роль Запорожжя протягом кінця  50-х — 
першої пол. 70-х рр.;

9. Постійна агресія  (у різних формах) з боку Речі  Посполитої, Мос- 
ковії, Кримського ханства й Порти, спрямована на ліквідацію самостій 
ної Української держави. Певною мірою мав рацію П. Феденко, коли 
писав: "Україна не могла вийти із своєї трагічної геополітичної ситуації і 
руїна державности була так би мовити "запрограмована" зі.

10. Революція завершилася  для української нації поразкою: не вдалося ні створити держави  в етнічних межах України, ні  відстояти незалежність козацької України, хоча за свободу було заплачено неймовірно високу ціну. Втрати (від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень в межі сусідніх країн, зокрема Московії та Молдавії) становили майже 65—70 % всього населення України, яке на 1648 р. налічувало близько 4—5 млн. осіб (у Правобережній Україні втрати сягали близько 85—90 % її мешканців). Страхітливих руйнувань зазнали міста й села; було завдано надзвичайно великої шкоди розвитку ремесел, промислів й торгівлі.

 

 Історичне  значення революції полягало  в тому, що:

 

1.Вона привела до  створення національної держави,  частина якої у 
формі Лівобережного гетьманства на правах автономії проіснувала в 
складі Росії до початку 80-х рр. XVIII ст.;

2. Забезпечила умови,  коли протягом тривалого часу  після й завер 
шення козаки, міщани й селяни продовжували користуватися плодами 
соціально-економічних    завоювань,    здобутих    в    роки    революції. 
Наприклад, матеріали Генерального опису Лівобережної України 1765— 
1769 рр. фіксують численні факти, коли селянські та козацькі поля, 
городи, сіножаті кваліфікуються як "свої власні", "свої жилі" тощо.

2. Зумовила формулювання  національної державної ідеї, яка  стала 
для наступних поколінь українців неписаним заповітом у боротьбі за не 
залежність;