Сармати: політична та етнічна історія, господарство та культура

Ймовірно, це говорить про  те, що язиги і роксолани формально  зберігали єдину верховну владу. Найчастіше вони виступали в тісному  союзі, хоча язиги займали рівнини  Середнього Дунаю, а роксолани розташувалися на Нижньому Дунаї і в Північно-Західному Причорномор'ї. Завоювавши фракійців, що жили між язигами і роксоланами, римляни спробували зруйнувати їхні зв'язки і навіть заборонити спілкування поміж ними. Сармати відповіли на це війною.

Особливо наполегливою була боротьба сарматів з Римом в 60-і і 70-і рр. II ст. н. е. Нам відомо умови мирного договору, який язиги в 179 р. уклали з імператором Марком Аврелієм. Війна набридла як римлянам, так і сарматам, в стані яких боролися дві партії — прихильники і супротивники угоди з Римом. Нарешті, мирна партія перемогла, і цар Банадасп, вождь прихильників війни, був узятий під варту. Переговори з Марком Аврелієм очолив цар Зантік. За договором язиги отримали право проходити до роксоланів через римські землі, але, натомість, зобов'язалися не пересуватися човнами Дунаєм і не оселятися поблизу кордону.

Згодом римляни скасували  ці обмеження і встановили дні, коли сармати могли переходити на римський берег Дунаю для торгівлі. Язиги  повернули Риму 100 тисяч полонених. Восьмитисячний загін кінноти язигів був прийнятий в римську армію, при цьому частину вершників споряджали служити до Британії.

Зіткнення сарматів з  Римом відбувалися і пізніше. Мир змінявся війною, за якою знову  слідувала співпраця. Загони сарматів йшли на службу в римську армію і до королів германських племен. Групи західних сарматів розселялися в римських провінціях — на території нинішніх Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Італії, Великобританії.

Аорси та сіраки

Східні сарматські союзи аорсів та сіраків населяли простори між Азовським і Каспійським морями, на півдні їхні землі тягнулися до Кавказьких гір. Аорси кочували в степах від Дону до Каспія, в Нижньому Поволжі і Східному Передкавказзі. За Волгою їх кочовища доходили до Південного Приуралля і степів Середньої Азії. Назва «аорси» в перекладі означає «білі». Судячи з повідомлень стародавніх авторів, аорси були найсильнішим і найчисленнішим об'єднанням племен сарматів. Сіраки займали приазовські степи і північнокавказьку рівнину на північ від Кубані. Передгірні і рівнинні райони Центрального Передкавказзя також належали сіракам, але на рубежі нової ери їх потіснили аорси. У одній з воєн I ст. до н. е. цар сіраків, Абеак, виставив 20 тисяч вершників, цар аорсів, Спадін — 200 тисяч, «а верхні аорси ще більше, оскільки вони володіли обширнішою країною». За словами Страбона, аорси та сіраки «частиною кочівники, частиною живуть в шатрах і займаються землеробством». Підпорядкувавши на Кавказі скіфо-кобанські, меотські і, можливо, інші племена, сармати включали їх до складу своїх союзів.

Археологи встановили, що відбувалося поступове просування сарматів від степів до гір. Змішуючись з місцевим населенням, сармати освоювали  його господарські і культурні досягнення. Панування кочівників над землеробськими областями додавало ускладненнь їхнім політичним організаціям — до виникнення ранніх форм державності.

Аорсів, які жили в  степах Прикаспія та Предкавказзя, називали «верхніми аорсами». Вони панували над західним і північним  узбережжям Каспійського моря і контролювали торгівельні шляхи, що йшли через Кавказ і Середню Азію.

Могутність і багатство  аорсів вже в давнину пояснювали участю в міжнародній торгівлі. У  Китаї країна аорсів називалася «Янтсай» — через неї проходив шлях, що сполучав Китай і Середню Азію зі Східною Європою і морською торгівлею по Чорному і Середземному морях. Цей шлях огинав Каспійське море з півночі. Інший торгівельний маршрут йшов західним берегом Каспійського моря через прохід, який пізніше почали називати Дербентським. Цим шляхом аорси вели верблюжі каравани з індійськими і передньоазійськими товарами, які отримували від вірменських і мідійських купців. Ще один шлях, який називали Сарматським, проходив долинами Тереку і Арагви. Третій шлях в Закавказзя пролягав чорноморським узбережжям Кавказу.

На початку нової  ери аорси, витісняючи роксоланів, освоїли  межиріччя Дону і Дніпра і сталися  на заході дельти Дунаю. В 60-ті — 80-ті рр. І ст. н. е. в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з написом «Цар Фарзой», трохи пізніше — срібні з ім'ям Інісмей. Ці факти та археологічні дані, згідно з якими саме в цей час зростає кількість сарматських поховань між Дніпром і Дністром, дають можливість припустити, що Фарзой та Інісмей були володарями великого сарматського державного утворення аорсів, що виникло в Північно-західному Причорномор'ї в другій половині I ст. н. е. Вочевидь Ольвія потрапляє в залежність від цих царів або укладає з ними союз, що пояснює карбування їхніх монет у місті. Про взаємини сіраків з аорсами відомо мало. В середині I ст. до н. е. вони були союзниками і спільно надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. В середині I ст. н. е., під час боротьби за престол між боспорським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, аорси та сіраки виступають як вороги. Сіраки підтримали Мітрідата, аорси разом з римлянами опинилися на стороні Котіса. Об'єднані війська римлян, аорсів і боспорської опозиції захопили сіракське місто Успу. Описуючи ці події, Тацит повідомляє, що після падіння Успи цар сіраків, Зорсін, «вирішив віддати перевагу на благо свого народу» і склав зброю. Позбувшись союзників, Мітрідат незабаром припинив чинити опір. Не бажаючи потрапити до рук римлян, він здався цареві аорсів Евнону.

Тацит пише: «Він увійшов до покоїв царя і, припавши до колін Евнона, говорить: Перед тобою добровільно з'явився Мітрідат, якого впродовж стількох років переслідують римляни».

Згодом аорси та сіраки увійшли до аланського об'єднання, що включило всіх скіфо-сарматів Кавказу і Східної Європи.

1.2. Політична організація сарматів

З початку відкриття  перших сарматських пам'яток А.А. Спіциним, В.А. Городцовим, Н.І. Веселовським пройшло  вже більше ста років. У зв'язку зі специфікою археологічної науки, фахівці, які займалися сарматськими старожитностями, вивчали переважно матеріальну культуру: розробляли типологію різних категорій речового матеріалу, визначали дати окремих типів, різних пам'ятників, виявляли періоди розвитку сарматської культури. Але дуже рідко дослідники звертаються до питань соціально-політичної організації сарматів.

Зрозуміло, що проблеми цього  кола не є безпосереднім предметом археології.

Це завдання більше історичної науки, політології, або політичної антропології, останній термін зараз  все більше входить в ужиток в нашій літературі.

Раніше переддержавні  суспільства традиційно відносили  до військово-демократичних. Цей термін широко використовувався в марксистській літературі.

Вважалося, що період військової демократії характеризувався поступовою трансформацією родових відносин у державні інститути. В даний час досить широко для розглянутого періоду використовується більш універсальним термін - «Вождівство», що набув поширення в англомовній літературі. Вперше у вітчизняну науку він був введений А.М. Хазановим в 70-ті р. минулого століття [19; c.201].

До теперішнього часу є велика кількість досліджень, присвячених  політичній організації кочових  суспільств (Р. Адамс, К. Ренфрю, Т. Барфілд, А.М. Хазанов, М.М. Крадін та ін) Дослідники сформували ряд загальноприйнятих положень щодо розглянутої проблеми. Вони зводяться до наступного:

1. потреба в державі не була внутрішньо необхідна кочівникам.

Зайнятість залежної праці в кочовому скотарстві мінімальна, вона не вимагає створення спеціальних  інститутів для його організації;

2) утворення державних  структур у кочівників викликається  зовнішніми причинами: підпорядкуванням  і утриманням у залежності інших народів, особливо осілих; знаходженням в постійних ворожих відносинах зі своїми сусідами. Ці причини вимагають підвищеної централізації кочових суспільств;

3) такі централізовані  кочові суспільства зовні виступають  як держави, по відношенню до  інших, внутрішні ж відносини  в таких суспільствах визначалися  родовими традиціями.

Кочові імперії мали автократичний і державний вид з боку, але залишалися колективістськими і племінними всередині.

Вивчення розвитку суспільних відносин у кочівників виявило сфери їх політичної організації: прості Вождівство, складні Вождівство, ситуаційні Вождівство і суперскладні вождівства.

Прості і складні  суспільства, як правило, гомогенні. Складні Вождівствоа можуть складатися з близькоспоріднених племінних груп, чисельність населення, яких може досягати порядку декількох десятків тисяч чоловік.

Ситуаційні і суперскладні суспільства - поліетнічні, останні  можуть складатися з декількох сотень тисяч чоловік. Ситуаційні Вождівства можуть об'єднувати складні суспільства для вирішення якого-небудь конкретного завдання і після його вирішення розпадатися. За суперскладними вождівствами закріпилася назва «кочових імперій». Класичним прикладом такого суперскладного Вождівства є кочова імперія хунну. Показовий приклад її утворення. Хунну - північні сусіди Китаю. Період V-III ст. до н.е., іменований «Царства, що боряться», в історії Китаю характеризувався роздробленістю. У 221 р. до н.е. відбувається об'єднання Китаю під егідою Циньскої, а потім Ханьської династій. Китай на багато століть перетворюється на централізовану імперію.

У степових імперіях влада  спиралася на авторитет верховного правителя, у них не було легітимного  апарату примусу. Не було в кочових  імперіях і податкової системи. Вони існували в основному за рахунок двох джерел доходів: власного господарства - скотарства і зовнішніх джерел - тимчасової або постійної данини з підлеглих або в різній мірі залежних народів і контролю за торговими шляхами.

Кочівники, як правило, не прагнули до завоювання і знищення землеробських товариств, вони задовольнялися даниною або подарунками. Основний додатковий продукт кочівники отримували з боку.

Вождь володів важливою функцією розподілу цього продукту.

Регулярність його надходження визначала міцність центральної влади і всього об'єднання в цілому.

На жаль, письмові джерела  практично не дають жодних прямих свідчень про політичну організацію  сарматів. У античних авторів згадуються сарматські царі, цариці, скептухі, але  про саму структуру політичної влади відомостей ми, практично, не маємо.

Очевидно, що не слід говорити про політичний устрій сарматів як єдиний народ. Етнонім "сармати" протягом більшої частини їх історії був  збірним.

Окремі підрозділи сарматів в різний час були в політичному відношенні самостійними.

Можливо, на ранньому етапі  їх історії сармати були єдині. Наприклад, Полібій згадує сарматського царя Гату у зв'язку з договором ряду понтійських  держав, укладеними в 179 р. до н.е. Це одне з ранніх згадок про сарматів.

Причому Гата згадується як найбільш значуща фігура в порівнянні з «автономними громадами» Гераклеєю, Херсонессом, Кизик. Проте з цього вельми короткого повідомлення, не зрозуміло чи був Гата царем усіх сарматів або якогось їх підрозділу. Найімовірніше останнє, оскільки Гата названий царем європейських сарматів, що передбачає існування і азіатських сарматів.

Ряд джерел цілком виразно свідчить про те, що сармати не являли собою  єдиного політичного цілого. Такі відомості ми знаходимо у Страбона, який в описі народів Північного Прикаспію, Північного Кавказу і Північного Причорномор'я використовував оригінальні джерела III-I ст. до н.е. Між Меотидою і Каспійським морем Страбон поселяв сіраків на чолі з царем Абеаком, аорсів з царем Спадіном і верхніх аорсів, цар яких не називається, але він явно мався на увазі. Страбон вказує який військовий контингент, могли виставити ці кочові об'єднання. Сіраки - 20 000, аорси - 200 000, а верхні аорси і того більше. Якщо для сіраків ці дані можна прийняти за близькі до реальних, то для аорсів і верхніх аорсів вони явно завищені.

Аналіз даних Страбона дозволяє локалізувати аорсів на лівобережжі  Нижнього Дону. Якщо взяти співвідношення воїнів до іншої частини населення  як 1 від кожних 5 осіб, то все населення  аорсів має становити 1000 000 чоловік. Для такого відносно невеликого району така кількість кочового населення не реально.

У цьому відношенні цікаві дані дає  етнографічний матеріал по калмикам, які займали набагато більший  регіон: Поволжя, межиріччі Волги  і Дону.

Калмики займали ту ж екологічну нішу, що і сармати і вели такий самий, кочовий спосіб життя. Кількість всього калмицького населення з середини XVII по 1781 рр.., до відходу значної частини калмиків в джунгар, коливалося навколо 300 000 чоловік. Ці дані засновані на різних документах, у тому числі і на переписах населення. Це реальна кількість кочового населення, яке міг містити такий екологічний район, як Північний Прикаспий і Нижнє Поволжя.

Слід вважати, що чисельність сарматських угруповань, згаданих Страбоном, і мешкали в тому ж районі, навряд чи перевищувала цей демографічних показник.

Таким чином, з I в. до н.е. на території  Нижнього Поволжя, в Подонні і  Прикубання мешкало три самостійних  в політичному відношенні об'єднання  кочівників, що відносяться до сарматів. Між Доном і Дніпром мешкав ще один підрозділ кочівників - роксолани зі своїм правителем Тасіем, в союзі з кримськими скіфами, які воювали з полководцем Мітрідата VI Диофантом.