Турецький вектор зовнішньої політики Б. Хмельницького

До активізації козацької  енергії долучилися також і події  міжнародного характеру. Польський  король Владислав IV, котрий славився своїми амбітними планами військового характеру, вирішив розпочати чергову війну - цього разу з Туреччиною. Як завжди у таких ситуаціях, погляд короля звернувся на козаків - дешевої і невибагливої військової сили. Окрім того, козаки були потрібні Владиславу IV ще з однієї причини - король не повинен був розпочинати війну без згоди сейму, хіба що це була б оборонна війна. Тому козаки мали спровокувати війну з Туреччиною (а до цього вони надавалися ідеально - уряд завжди міг послатися на "непідконтрольність козаків"). До того ж, плани короля знайшли підтримку венеційського уряду, чий посол - Джовані Тьєполо - повинен був домовитися з козаками про морські диверсії проти турків. Міжнародна ситуація складалася нібито на користь Владиславо- вих планів - правителі залежних від Туреччини країн (Молдавії, Валахії та Трансільванії) подавали сподівання, що у разі конфлікту підтримають Річ Посполиту, а з планами боротьби проти турків з'явився у Львові давній авантюрист і претендент на турецький престол Олександр Яхія[ 24, c. 154 ].

Король викликав до себе у Варшаву в квітні 1646 р. козацьку старшину (серед якої був і Богдан Хмельницький) і провів з нею таємну розмову вночі у присутності сімох сенаторів, яким монарх довіряв. Владислав IV доручив козакам організувати похід на Туреччину, давши їм при цьому гроші, привезені Тьєполо. Старшина отримала листи з королівською печаткою, в яких дозволялося будувати човни і обіцялося збільшити реєстрове військо до 12 тис.. Козаки натомість зобов'язувалися не розголошувати всіх цих фактів[ 4, c. 170 ].

Однак таким  королівським планам завадили брак коштів і сильна опозиція більшості сенаторів, а татари, наче на зло, не нападали на Річ Посполиту (як цього очікував король). Жовтневий сейм 1646 р. заборонив  королю провадити військові приготування, але Владислав IV продовжував таємно розвивати свої плани, і в серпні 1647 р. вислав до козаків канцлера Єжи Осолінського, котрий передав їм гроші на виготовлення чайок і вручив листа про набір козацьких загонів. Також канцлер нібито вручив Б. Хмельницькому (який перед тим був лише чигиринським сотником) корогву та булаву, чим затвердив його на гетьманстві. Можливо, тут ішлося лише про призначення гетьманом на час планованого морського походу, але Б. Хмельницький надалі використовував це для підтвердження легітимності своїх дій[ 2, c. 243].

Правда, маючи  лише неофіційну підтримку з боку короля, козацька старшина не наважилася впроваджувати в життя домовленості щодо походу на турків (король був змушений обманювати своїх західноєвропейських  союзників повідомленнями про те, що козаки уже пішли на Туреччину). Однак залучення козаків до королівських планів вплинуло на настрої козаччини - почали поширюватися чутки про повернення принципу виборності старшини та про пораду короля відстоювати свої права зброєю. Ймовірно, що восени 1647 р. під проводом Б. Хмельницького відбулися таємні наради щодо виступу проти поляків. Звинувачення у змові та арешт Б. Хмельницького, подальше звільнення його на поруки чигиринського полковника Станіслава Кричевського й усвідомлення неможливості досягнути правовим шляхом справедливості у справі втрат від нападу                      Д. Чаплинського, лише прискорили перебіг подій[34, c. 5].

Польський уряд не відразу усвідомив усю масштабність повстання, що розпочиналося, - наприклад, практично не привернула увагу втеча Б. Хмельницького на Січ наприкінці 1647 р. Загалом початок антиурядового виступу сприймався сучасниками як чергове козацьке повстання, низка яких відбулася починаючи з кінця XVI ст. Усвідомлення розвитку подій виникало поступово і не лише з боку засліплених самовпевненістю урядових кіл Речі Посполитої, а й з боку козацтва. Б. Хмельницький вимагав лише відновлення справедливості - скасування принизливих для козаків обмежень 1638 р., дозволу морських походів, виведення коронного війська з України. Тому на початковому етапі повстання польсько-українські відносини не мали характеру двосторонніх міждержавних стосунків[ 12 c. 105 ].

Серед причин, що робили можливим початок війни, було посилення і розширення сфери  впливу Запорозької Січі, яка на той час була своєрідним зародком української державності, що за певних умов міг стати основою для створення повноцінної держави.

Переговори  з Кримським ханством були надзвичайно  важливими для козацького ватажка, адже вони давали змогу забезпечити  власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській. Саме тому гетьман сам вів переговори і навіть залишив у Криму заручником свого сина. У середині березня 1648 р. союз було укладено, і на допомогу повстанцям вирушило близько 4 тис. татарських вояків на чолі з Тугай-беєм. Проте цей міліарний альянс був дуже ненадійним, бо Україна для Кримського ханства тривалий час була, з одного боку, об’єктом для грабунку, з іншого – певною загрозою. З огляду на це перемога України у протистоянні з Річчю Посполитою, становлення та зміцнення української державності зовсім не входили у плани татар. Вони мали на меті взаємо ослаблення протидіючих сторін та провокування перманентного їх протистояння, тобто створення ідеальних умов для татарських грабіжницьких набігів[ 21, c. 75 ].

У цей період Б.Хмельницький та його прибічники боролись лише за політичну автономію для  козацького регіону. Зборівська угода, яка, давалось би, фіксувала досягнення поставленої мети, з часом показала свою нежиттєздатність. Вона не знала протиріч і суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба запалала з новою силою.

Гетьман дедалі більше починає розуміти, що вирватись  власними зусиллями з-під польського панування, ще й маючи ненадійного союзника – татар, не вдасться. До того ж для більшості володарів європейських держав він був лише бунтівник, що вів боротьбу проти законного свого господаря – польського короля. Тому Б.Хмельницький змушений був шукати надійну та міцну державу-покровителя. Найбільш реальними кандидатурами були Росія та Туреччина, але оскільки Москва у цей час зайняла вичікувальну позицію, гетьман зробив ставку на Оттоманську Порту[ 11, c. 317 ].

Ще починаючи  з 1648 р., Б.Хмельницький неодноразово звертався  до Москви з проханням допомогти в антипольській боротьбі. Цікаво, що він навіть загрожував війною, якщо не буде надано цієї допомоги. Не бажаючи розривати миру з Польщею, Москва зайняла вичікувальну позицію. Але бажання розширити сферу свого впливу, використати Україну як буфер проти Туреччини, залучити українські козацькі збройні формування для відвоювання у Речі Посполитої втрачених Росією територій сприяли тому, що російський цар після деяких вагань погодився прийняти Військо Запорозьке під свою руку[43, c. 193].

                                           РОЗДІЛ 2

    УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА Б. ХМЕЛЬНИЦЬКОГО В СИСТЕМІ МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН ЦЕНТРАЛЬНО - СХІДНОЇ ЄВРОПИ

2.1 Основні напрямки зовнішньої політики козацької держави у 1648 -1657 рр.

«Богдан-Зиновій Хмельницький, який провів глибоку межу поміж добами історії України, поклав початок Української Козацької Держави, був найбільшим державним мужем, що його будь-коли мала Україна»[31, c. 55]. Рідко коли окремі особи так вирішально визначали хід епохальних подій, як це зробив стосовно Великого українського повстання 1648 року Богдан Хмельницький. З огляду на його величезний особистий вплив на події, що змінили перебіг української та майже всієї східноєвропейської істрії, вчені вважають Хмельницького найвизначнішим військовим і політичним діячем України. Його дебют на історичній сцені відбувався під кінець життя, до того ж майже ви- падково[39, c. 31]. 
 Хмельницький розумів, що для успіху повстання необхідна підтримка із-зовні. Відтак він дедалі більше уваги звертав на зовнішню політику. Першу свою дипломатичну перемогу гетьман здобув, залучивши до союзу з козаками кримських татар. Але цей союз виявився ненадійним. До того ж він не розв'язав ключової для Богдана Хмельницького проблеми взаємин між Україною та Річчю Посполитою. Спочатку гетьман ще не був готовий до цілковитого розриву[24, c. 186]. Метою його стосунків з Річчю Посполитою, гнучким представником якої був великий православний магнат Адам Кисіль, полягала в тому, щоб здобути автономію для українського козацтва шляхом перетворення його на окремий і рівноправний стан Речі Посполитої. Але вперте небажання шляхти визнати колишніх підданих рівними собі в політичному відношенні виключала можливість досягнути цієї мети. 
 Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького набула достатнього розголосу в Європі, що породило зацікавлення і козацтвом не лише у безпосередніх сусідів України, а й у деяких віддалених країнах Європи, кожна з яких намагалася по-своєму використати козацький фактор[29, c. 159]. Швеція, котра після закінчення Тридцятилітньої війни (1618—1648 рр.), попри економічне виснаження та серйозні внутрішні протиріччя, все- таки досягла значних зовнішньополітичних і військових успіхів та стала могутньою європейською країною з великими амбіціями. Від 1632 р. Швецією правила королева Христина Ваза, донька славного короля Густава II Адольфа. Однак уже 1649 р. її кузен Карл-Густав Пфальцький був проголошений спадкоємцем трону, а в червні 1654 р. Христина остаточно зреклася корони на його користь. До того часу Б. Хмельницький адресував свої листи на ім'я Христини, і є згадки, що до неї було відправлено кілька посольств[26, c. 46]. Хоча козацько-шведські взаємини налагодилися щойно 1652 р. (після Батозької битви), вже 1650 р. Б. Хмельницький розраховував на шведську допомогу, розробивши план, за яким Швеція мала напасти на Прусію, залежну від Польщі, Юрій II Ракоці мав вдарити на Малопольщу, а Росія  - на Велике князівство Литовське. Однак гетьман не врахував того, що ці держави мають суперечливі інтереси. Так, Росія з тривогою поглядала на зростання могутності Швеції і її владу над Балтійським морем[ 33,          c. 171 ].

Ще однією державою, котра активно  виявляла зацікавлення Україною, стала Венеція. Встановлення стосунків із козаками, на відміну  від згаданих країн-сусідів, у випадку Венеції не передбачало завдання шкоди Польщі, а мало на меті скеровувати войовничу енергію козацтва проти Туреччини. Після аналізу інформації про козаків рада Венеційської республіки вирішила нав'язати відносини із                                  Б. Хмельницьким. Підготовкою до встановлення контактів зайнявся венеційський посол у Відні Ніколо Саґредо. Йому папський нунцій у Варшаві Йоан (Джованні) де Торрес (який, правда, особливих симпатій до козаків не мав) для цієї справи порекомендував кандидатуру священика Альберто Віміни да Ченеда (справжні ім'я та прізвище - Мікеле Б'янкі), що перебував при нунції у столиці Польщі від 1647 р. і непогано знав слов'янські мови.[34, c. 3] Н. Саґредо у квітні 1650 р. видав А. Віміні інструкцію для посольства та листи для Б. Хмельницького. Місія венеційського священика була погоджена з Яном II Казимиром і канцлером Єжи Оссолінським. У Варшаві ширилися чутки, що кримські татари та козаки буцімто мають намір спільно атакувати Туреччину і Віміна мав з'ясувати достовірність цієї інформації [ 35, c. 193 ].

У травні 1650 р. А. Віміна вирушив з Варшави через  Львів до прикордонного міста  Паволочі, де мусив указати справжню ціль візиту, інакше не був би пропущений далі. Місцеві козаки висловили підтримку  ідеї походу на Туреччину та прихильність до Венеції. Звідти А. Віміна швидко дістався до Чигирина, де наступного дня після прибуття потрапив на аудієнцію до Б. Хмельницького. Гетьман справив на посланця позитивне враження і з розмови виплило, що чутки, поширені у Варшаві, не мають нічого спільного з дійсністю. А. Віміна мав інформацію, що козаки збираються йти на допомогу ханові та поцікавився, чи, бува, це не проти Туреччини. Однак виявилося, що насправді вони мали допомагати татарам у поході на кавказьких черкесів1, які відмовлялися платити данину Криму[30, c. 170].

Б. Хмельницький під час першого прийому схвалив  ідею антитурецького виступу, але водночас зауважив, що, з огляду на складне  внутрішнє становище козаків, їхня участь у такому проекті неможлива. На другій аудієнції гетьман радив не полишати спроб прихилити до ідеї антитурецького походу кримського хана, а також Валахію та Молдавію. А. Віміна зробив висновок, що гетьман керується власною вигодою якби татари були б утягнуті у протистояння з турками, то це було б дуже корисно для козаків з огляду на зближення між Польщею та Кримом.

Відпроваджуючи  А. Віміну, Б. Хмельницький дав йому листа до Н. Саґредо, перепустку на дорогу і назначив трьох супровідників. У листі гетьман чітко заперечив  можливість надання козаками допомоги Венеції у такий складний час, але ця відмова була дуже вдало прикрашена приємними зворотами. Взагалі лист був написапий доброю латиною і складений на досить високому рівні, отож гідно представив козацьку державу в очах вимогливої венеційської дипломатії. На майбутнє, Б. Хмельницький наголошував, що для організації козацького походу проти Туреччини він вимагає згоди кримського хана (про що необхідно подбати венеційцям), а також польського короля[ 32,              c. 152 -159 ].

Венеційський  уряд надіслав на початку серпня 1650р. до Варшави посла Джироламо Кавацу для укладення спілки з Польщею проти Туреччини. Дж. Каваца мав нараду з А. Вімі- ною щодо нового посольства до Б. Хмельницького. У Відні на Кавацу уже чекали подарунки для гетьмана і його старшини (серед якої Віміна особливо відзначав І. Виговського). Справа видавалася досить перспективною. Щоправда, у серпні помер палкий прихильник венеційських планів Є. Оссолінський, котрий перед смертю вже збирався виїжджати до Італії [ 28, c. 54 ]. Однак не це спричинило невдачу в залученні козаків до походу проти турків, а зміна планів самого Б. Хмельницького, котрий після чергового зближення Московії та Речі Посполитої почав активно шукати зближення з Туреччиною і, відповідно, війна з нею ставала нереальною. Залучивши завдяки договору 1654р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654-1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх українських земель[ 42, c. 56 ].

8 (18) січня 1654 р. було скликано дві ради: зранку - старшинська, котра була закритою, а о другій годині - загальна військова рада. Обидві ради схвалили запланований акт. На другій раді були присутні близько 300 осіб. Гетьман виголосив промову про скрутне становище України після шести років війни і наголосив на потребі перейти під захист сильнішої держави, щоб отримати від неї військову допомогу. Як альтернативи називалися турецький султан, кримський хан і московський цар. Власне останнього – «царя східного, православного» - бажав бачити своїм зверхником народ. Після цього Іван Виговський зачитав царську грамоту всім присутнім[37, c. 69].

12 (22) січня 1654 р. генеральний писар Іван Виговський  у товаристві судді та двох  полковників з'явився до московських  послів із вимогою, щоб вони письмово підтвердили збереження при козаках давніх вольностей і маєтностей. Інакше не погоджувалися відпускати послів для прийняття присяг від решти населення по містах. Але В. Бутурлін відмовився підписувати відповідні документи і заявив, що козаки можуть вислати самі послів до царя, щоб ті "били чолом" у справі своїх вольностей[ 49, c. 81 ].

Самі по собі декларативні ухвали Переяславської ради не мали жодних правових наслідків. Не було тоді підписано і жодної угоди, тому гетьман мусив відправити до Москви посольство у цій справі (сам, усупереч бажанню царя, їхати не хотів, мотивуючи це небезпекою війни). Козацьке бачення союзу з Московією було оформлене на кількох старшинських радах. 17 (27) лютого з Чигирина до Москви вирушило козацьке посольство на чолі з генеральним суддею С. Богдановичем-Зарудним і переяславським полковником П. Тетерею, котрі везли проект договору, розроблений Б. Хмельницьким і його оточенням.[47, c. 89] Переговори з московською стороною розпочалися наступного дня після приїзду - 23 (13) березня, і тривали майже два тижні. Початковий варіант, який складався з 23 статей, було зменшено до 11 (частина статей була відкинута, частина -  об'єднана), котрі затвердила московська сторона, та й то з псвпими поправками. Крім того, цар видав низку «жалуваних грамот» - для Б. Хмельницького, Війська Запорозького і шляхти[ 45, c. 226 ].