Турецький вектор зовнішньої політики Б. Хмельницького

Якщо б гетьман  став ленником шведського короля, то він повинен був би сплачувати 30 тис. злотих і віддавати половину всіх прибутків до Швеції на випадок коронації шведського короля чи одруження його дітей. Крім того, шведський король, який був лютеранином, планував видавати дозвіл на поставлення київського митрополита.[74, c. 204]. Також привілеї, котрі б видавав гетьман-князь, мали набувати чинності лише після затвердження королем. Нічого привабливого у таких перспективах не було і, ймовірно, гетьмана не повідомили про такі плани шведів.

Відтак, 26 листопада (6 грудня) 1656 р. відбулася подія, що подавала сподівання на зміну розкладу сил у східній Європі - в семигородському місті Раднот був укладений шведсько-се- мигородський договір. Фактично, це була своєрідна відповідь на Віленське перемир'я, укладене місяцем раніше. Відповідно до угоди, створювалася антипольська коаліція. На початку січня 1657 р. в ІІІамос-Уйварі відбувся з'їзд шведських, семи- городських і українських послів (Самійло Богданович-Зарудний та Іван Ковалевський), які домовилися про поділ Польщі. Вирішено було, що Юрій II Ракоці повинен стати польським королем і під його владу мали перейти Малопольща, частина Мазовії, Волинь, Підляшшя і Берестейщина[ 40, c. 143 ]. Карл X Густав мав отримати Королівську Прусію, Куявію, Північну Мазовію, Віденське і Троцькс воєводства, Жмудь, Лівонію (Інфлянти) і Курляндію. За Україпою закріплювалася територія від Батога на Заході і від Новгорода-Сіверського на Півночі. Також отримували свої частини Богуслав Радзивіл - Новогрудське воєводство з прилеглими територіями та Фридрих Вільгельм - Великопольщу. І коли шведсько-семигородсько-українське військо здобуло в травні 1657 р. Берестя, Радзивіл виступив проти цього з протестом[ 28, c. 54 ].

Приєднуючись до аптипольської коаліції, гетьман уникав пояснень щодо відправки козацького корпусу до Юрія II Ракоці (своїми діями козаки як піддані царя порушували Віденський мир, і це не могло сподобатися цареві). Насторожила нова коаліція і Австрію - імператорський посол архієпископ Петро Парчевич (хорват за походженням, який стверджував, що знає "козацьку" мову) докладав чималих зусиль, аби помирити Б. Хмельницького з Польщею, обіцяв, що всі козацькі права будуть збережені та навіть розширені, а якби Річ Посполита не дотрималася угоди, то Австрія всіма зусиллями допоможе козакам виступити проти Польщі[67, c. 86]. Гетьман пообіцяв, що якби довелося миритися з Польщею, то посередником він обов'язково візьме Австрію, але передусім дбатиме про інтереси своєї держави[ 32, c. 152 ].

Польща, натомість, вирішила продовжувати звичну політику щодо

України - всіляко налаштовувати козаків проти Москви і навпаки. Зрештою, Б. Хмельницький віддячував їм тим самим і очорнював поляків у очах московитів. Попри це, Польща продовжує надсилати посольства до Б. Хмельницького з досить вигідними пропозиціями - поляки вже майже погоджувалися визнати Україну окремим князівством. Гетьман при цьому поводився двояко - підтримував відносини, але на зближення не йшов[ 41, c. 160 ].

Водночас, у  коаліції було забагато суперечностей  для того, щоб вона діяла ефективно - сторони були розчаровані одна одною. Так, шведи були здивовані недисциплінованістю козаків та семигородців, останні - малочисельністю шведів. Між самими козаками і семигородцями були чималі тертя, що інколи переростали в криваві конфлікти, а Ракоці з погордою ставився до Ждановича. Дещо кращими були відносини козаків та шведів. Коли шведський король, довідавшись про наступ Данії на свої володіння, почав, усупереч попереднім домовленостям, таємно виводити свої війська з-під Бресту і при цьому вербував до свого війська багато козаків (більш охочих до шведського товариства, ніж до семигородського), то це викликало обурення Юрія II Ракоці. Карл X Густав пояснив, що козаки не зв'язані з Ракоці жодною присягою[ 29, c. 315 ].

Антипольські  домовленості Б. Хмельницького зі шведами та семигородцями фактично розсварили його з татарами, котрі погрожували у такій ситуації знищити Україну. Про мобілізацію татарських військ попереджав козаків молдавський господар. Гетьман намагався вплинути на Крим через Туреччину, куди відправив навесні 1657 р. свого посла Лавріна Капусту, однак його місія не увінчалася успіхом. Султан, підбурюваний австрійцями та поляками, був вороже налаштований щодо козаків. Оборону України від татар було доручено Юрію Хмельницькому, котрий на той час уже був проголошений наступником хворого гетьмана. Влітку татари розпочали похід на Україну[ 27, c. 39 ]. В такому скрутному становищі гетьман знову спробував у липні 1657 р. вдатися по військову допомогу до царя, але відносини з Москвою були вже зіпсовані і В. Хмельницький у розпачі звертається через Станіслава Беньовського до Польщі (червень - липень 1657 р.).

Узагалі червень 1657 р. був «гарячим» місяцем для козацької зовнішньої політики - могутні сусіди скеровували посольства до Чигирина, кожне з яких намагалося досягти своїх, часто протилежних іншим, цілей; шляхта Турово-Пінського повіту звернулася з проханням приєднати ці землі до козацької держави; з півдня загрожувала татарська навала тощо. Окрім посольств С. Беньовського від поляків, Г. Лілієнкрони та Ю. Немирича від шведів, на початку червня до гетьмана прибув посол від царя - окольничий Федір Бутурлін. Він мав з'ясувати зовнішньополітичну орієнтацію Б. Хмельницького, котра все більше насторожувала та дратувала Москву[36, c. 237]. Посол висунув козацькому уряду низку звинувачень, передусім щодо спілки з Семигороддям, яка суперечила Віденському перемир'ю, та щодо претензії козацтва на білоруські землі. Крім того, порушувалися питання присутності воєвод у значних містах України, проблема збирання податків, які мали йти царю тощо. Переговори супроводжувалися низкою непорозумінь і проходили в напруженій атмосфері, часто на підвищених тонах з боку гетьмана. Загалом на той час відносини з Москвою максимально охололи, і єдиним, що стримувало Б. Хмельницького від повного розриву цих стосунків, була татарська загроза. Вона також змусила гетьмана наказати Антону Ждановичу відступати до України[ 31, c. 178 ].

Отже, політика Б. Хмельницького хоч і мала характер лавірування між могутніми державами, але дозволила Українській державі утвердитися на міжнародній арені та проявити себе як гарного дипломата.

 2.2 Концепція полівасалітетної підлеглості Б. Хмельницького

Завдяки впроваджуваній гетьманом Богданом Хмельницьким своєрідній моделі поведінки на міжнародній арені, тобто політики полівасалітету, Військо Запорозьке почало утверджуватися в геополітичній структурі Центральної, Східної та Південно – Східної Європи як фактично непідлеглий державний організм.[69, c. 13].

В протиборстві різних держав та політичних сил у  Східній та Південно-Східнії Європі Б. Хмельницькому вдавалося знаходити оптимальні рішення, укладати союзи з одними або добиватися нейтралізації інших. Завдяки цьому він домігся визнання України урядами Османчької імперії, Кримського ханства, Англії, Венеції, Росії, Речі Посполитої, Трансільванії, Австрії, Молдавії, Валахії, Швеції [68,  c. 85].

Глибокий безперервний аналіз міжнародної ситуації привів Б.Хмельницького до невтішного висновку – жодна з тогочасних держав не була зацікавлена в існування незалежної України. Утвердження її, з одного боку, і різке послаблення Речі Посполитої, з другого, могло б порушити співвідношення сил у Східній, Північно-Східній і  Централь- ній Європі, що склалося внаслідок завершення Тридцятилітньої війни     [ 50, c. 234 ].

Головним завданням Б. Хмельницького, починаючи з другої половини 1648 р. було утвердження Українського гетьманату як васальнозалежної держави під протекторатом якогось із монархічних дворів Заходу (Трансільванія), Сходу (Росія), Півдня (Туреччина) чи Півночі (Швеція).  Зважаючи на те, що політика на утвердження міжнародної легітимації через прийняття протекторату когось із іноземних монархів відбувалася майже одночасно у всіх вищезазначених геополітичних напрямах й зумовлювалася специфікою  статуту Війська Запорозького (а воно як до, так і після 1648 р. перебувало у підданстві королів Речі Посполитої), ці зовнішньополітичні заходи поступово трансформуються в концепції полівасалітетної підлеглості новоутворе- ного під час революційних подій державного організму[11, c. 176].

Прагнення українського козацтва до автономії наприкінці XVI – першій половині XVII ст. призвели до того, що воно у статусі корпоративної військово-політичної структури  розпочало боротьбу за свої «права і привілеї» та, з метою впливу на польсько-литовського короля (який перед тим був довголітнім сюзереном Війська Запорозького), звертається до сусідніх монархів з проханням про прийняття на військову службу й надання допомоги. Наслідком цих дій стало те, що козацтво перетворилося на ту  силу, що порушила  тогочасну міжнародну систему відносин  і,  зрештою, поступово набула рис суб’єкта  міждержавних стосунків Центральної, Південно-Східної та Східної Європи[ 49, c. 85 ].

Українська ранньонаціональна  революція середини XVII століття, яку в 1648 році розпочав шляхтич і козацький старшина Богдан Хмельницький,  стала своєрідним продовженням загальноєвропейської Тридцятилітньої війни 1618-1648 рр. Завдяки впроваджуваній Б.Хмельницьким гнучкій зовнішній політиці. яка базувалася на концепції так званої полівасалітетної підлеглості, Українське гетьманство утвердилося в геополітичній структурі Європи як держава фактично  непідлегла, але номінально залежна від монарших дворів даного регіону. На території Центрально-Східної Європи з’явилося нове державно-політичне утворення на чолі з гетьманом, яке претендувало на певний міжнародний статус, що їй у той час могли забезпечити тільки  регіонально наближені династичні двори, в тому числі і азіатського континенту[74, c. 205]. Гетьман Б.Хмельницький був визнаний  європей- ськими та азіатськими монархами як васальнозалежний володар, який мав право на йменування титулом «dux», що прирівнювалося до князівського титулу[28, c. 67].

Гетьман України уклав  ряд міжнародних угод серед, яких в історіографічній традиції виділяються  його домовленості з Московським царством, що з часом під впливом певних чинників набули міфологічного забарвлення щодо «возз’єднання», «приєднання», «об’єднання» України з Росією.  Відомо, що на козацькій раді 1654 р. у Переяславі не приймалася жодна угода. У результаті тогорічних лютнево-березневих  переговорів між Українським гетьманатом і Московським царством виникли два документи – 23 пункти – «статті», які послав Б. Хмельницький до Москви і які мали лягти в основу майбутнього договору, та 11 пунктів – «статей», які прислав до Чигирина московський цар Олексій Михайлович. Лише окремі з цих «статей» (їх називають ще «Березневими») дотримувалися протягом наступних років[22, c.167]. Одночасно Хмельницький, не соромлячись, намагався отримати захист турецького султана та рухався у напрямку визнання протекції угорсько-трансільванського князя та шведського короля. Отже він «лякав» одного монарха іншим та намагався протиставити один одному тогочасних династичних володарів з метою здобуття   самостійності для новоутвореної козацької держави[ 52,        c. 61 ].

Існували й інші фактори, що призводили  до хитання українського правителя між династичними та станово-представницькими монархіями європейського й азіатського континентів. І чи не найголовнішим з них було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії чи королем Швеції кращих «вольностей» для Війська Запорозького як корпоративної станової організації, а також «прав та привілеїв» всіх вищих і середніх станів тогочасного українського суспільства  – тих складових, що утворювали ранньомодерну Українську державу[ 44, c. 90 ].

Васальна залежність не передбачала прямого зв’язку  між монархом-сюзереном і станами  залежної держави: між ними знаходився правитель-васал. Так було за доби гетьманування Б.Хмельницького.

Український правитель, зважаючи на суперництво  сильніших сусідніх держав (Речі Посполитої, Московсько-Російської держави, Османської імперії, Шведського королівства), був вимушений проводити політику лавірування між ними, переходити з одного боку на інший, відмовлятися від одного протектора-сюзерена на користь іншого. Тим самим забезпечувалася міжнародно-правова легітимність ранньомодерної Української держави. Інколи гетьман визнавав залежність від кількох монархів одночасно, але це робилося лише заради того, щоб зберегти свою державу від інкорпорації до інших державних утворень[34, c. 4].

Отже, можна відзначити факт визнання правителями козацької держави підлеглості кільком сусіднім монархічним володарям. Так, гетьман Б.Хмельницький протягом 1654-1657 рр. перебував у номінальній васальній залежності від московського царя й турецького султана та хотів здобути трансільванський і шведський сюзеренітет. Політику Б.Хмельницького продовжили його наступники на гетьманській посаді. Однією з причин досить частої зміни урядами І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Тетері, М.Ханенка, П.Дорошенка, І.Брюховецького, І.Мазепи, П.Орлика та інших гетьманів своїх протекторів протягом 60-х рр. XVII - початку XVIII ст. була неможливість забезпечення  об’єднання  України  під зверхністю того чи іншого монарха[39, c. 27].

З огляду на те, що більшість  проблем міжнародної діяльності уряду Б. Хмельницького протягом 1655-1657 рр. ґрунтовно висвітлені у  працях В. Смолія і В. Степанкова, хотілось б лише відзначити, що у цей час Український гетьманат, завдяки впровадженій Б.Хмельницьким концепції полівасалітетної підлеглості, остаточно утвердився у геополітичній структурі Центрально-Східної Європи як держава, що фактично була непідлеглою, але номінальне залежною від монарших дворів даного регіону[11, c. 179].

Таким чином, спираючись на довголітні традиції міжнародної  діяльності українського козацтва Б. Хмельницький зумів не відмовляючись ві сюзеренітету польського короля, забезпечити входження  Козацької держави до міжнародної спільноти на умовах прийняття номінального васалітету від турецького султана, московського царя й шведського короля[39, c. 26].

Минуле кожної країни і кожного народу ототожнюється  в історичній пам’яті поколінь з  епохальними, перемінними подіями і періодами, які за збігом часу не втрачають своєї актуальності, а також виховного і повчального значення. Питання  політики лавірування Б. Хмельницького і сьогодні залишається одним з центральних у вітчизняній історії, яка вимагає наукового переосмислення, звільнення від застарілих стереотипів й ідеологічних нашарувань та всебічного об’єктивного вивчення.