Кримінальний злочин, класифікація злочинів та їх кваліфікація

3. Дії, передбачені частиною  другою цієї статті, вчинені щодо  двох чи більше осіб або  неповнолітнього, —

караються позбавленням волі на строк від трьох до восьми років.

4. Умисне зараження іншої  особи вірусом імунодефіциту  людини чи іншої невиліковної  інфекційної хвороби, що є небезпечною  для життя людини, —

карається позбавленням волі на строк від п'яти до десяти років [2, с.49].

Синдром набутого імунодефіциту (СНІД) — особливо небезпечна інфекційна хвороба, що викликається вірусом імунодефіциту  людини (ВІЛ) і через відсутність  у даний час специфічних методів  профілактики та ефективних методів  лікування призводить до смерті. Масове розповсюдження цієї хвороби в усьому світі та в Україні створює загрозу особистій, громадській та державній безпеці, спричиняє тяжкі соціально-економічпі та демографічні наслідки, що зумовлює необхідність вжиття спеціальних заходів щодо захисту прав і законних інтересів громадян та суспільства. Боротьба з цією хворобою є одним з пріоритетних завдань держави в галузі охорони здоров'я населення (див. абз. 1 Преамбули Закону «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. в редакції Закону від 3 березня 1998 р. (ВВР. - 1998. - № 35. -Ст. 235).

Об'єктивна стороназлочину, передбаченого ч. 1 ст. 130 КК, характеризується свідомим поставленням іншої особи  в небезпеку зараження вірусом  імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною  для життя людини.

Поставлення в небезпеку  зараження вірусом імунодефіциту  людини чи іншої невиліковної інфекційної  хвороби, що є небезпечною для  життя людини, полягає в діях, які створюють для потерпілого  загрозу такого зараження. Це такі дії, які в даних конкретних умовах можуть призвести до зараження іншої особи, і якщо таке зараження не настає, то лише внаслідок випадкових обставин або заходів, вжитих потерпілим. Спосіб поставлення в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби для кваліфікації злочину значення не має.

Згідно зі ст. 1 Закону «Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення» від 12 грудня 1991 р. в редакції Закону від З березня 1998 р. ВІЛ-інфекція — це захворювання, викликане вірусом імунодефіциту  людини (ВІЛ). До категорії ВІЛ-інфікованих слід відносити осіб без проявів хвороби (носіїв ВІЛ), а також осіб, хворих на СНІД — як кінцевої стадії ВІЛ-інфекції. Хворі на СПІД — це особи з різноманітними патологічними проявами, зумовленими глибоким ураженням імунної системи вірусом імунодефіциту людини (ВВР. — 1998. — № 35. — Ст. 235).

Законодавство України в  галузі охорони здоров'я не містить  поняття невиліковної інфекційної  хвороби, що є небезпечною для  життя людини. Взагалі під інфекційними хворобами розуміються розлади  здоров'я, що виникають внаслідок  зараження живими збудниками (вірусами, бактеріями, гельмінтами, іншими патогенними  паразитами), передаються від заражених  осіб здоровим і мають властивість  масового поширення. Міністерством  охорони здоров'я встановлено  перелік особливо небезпечних інфекційних  хвороб (38 найменувань), до складу яких, зокрема, нале­жать, чума, холера, натуральна віспа, жовта гарячка, СНІД тощо («Перелік особливо небезпечних, небезпечних  інфекційних та паразитарних хвороб людини і носійства збудників  цих хвороб», затверджений наказом  МОЗ від 19 липня 1995 р. № 133 (Бюлетень законодавства і юридичної практики України. — 2000. — № 7; Законодавство  про охорону здоров'я. — С. 175-178).

Злочин, передбачений ч. 1 ст. 130 КК, вважається закінченим з моменту  поставлення в небезпеку зараження. Згода потерпілого в цих випадках не виключає відповідальності суб'єкта злочину.

З суб'єктивної сторонизлочин  передбачає усвідомлення, тобто знання особою про наявність у неї  ВІЛ-інфекції чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною  для життя людей, а також усвідомлення нею того, що вона своїми діями ставить  потерпілого в небезпеку зараження. Відсутність такого знання виключає застосування ч. 1 ст. 130 КК.

Стаття 133. Зараження  венеричною хворобою.

1. Зараження іншої особи  венеричною хворобою особою, яка  знала про наявність у неї  цієї хвороби, —

карається виправними роботами на строк до двох років, або арештом  на строк до шести місяців, або  обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий  строк.

2. Дії, передбачені частиною  першою цієї статті, вчинені особою, раніше судимою за зараження  іншої особи венеричною хворобою, а також зараження двох чи  більше осіб або неповнолітнього,  —

караються обмеженням волі на строк до п'яти років або  позбавленням волі на строк до трьох  років.

3. Дії, передбачені частинами  першою або другою цієї статті, якщо вони спричинили тяжкі  наслідки, —

караються позбавленням волі на строк від двох до п'яти років [2, с.50].

Суспільна небезпечністьцього злочину полягає в тому, що він  призводить або може призвести до тяжких інфекційних захворювань  потерпілих. Заподіюючи серйозну шкоду  здоров'ю окремих громадян, такі захворювання можуть спричинити, навіть у разі вилікування потерпілого, тяжкі наслідки (наприклад, безпліддя  тощо). Боротьбу з поширенням венеричних захворювань здійснюють у першу  чергу органи охорони здоров'я. Відповідно до вимог законодавства України  органи охорони здоров'я зобов'язані  вживати спеціальних заходів  профілактики і лікування захворювань, небезпечних для оточуючих. До таких  захворювань належать і венеричні. Хворі на венеричні захворювання підлягають обов'язковому лікуванню у відповідних лікувально-профілактичних установах, а також диспансерному спостереженню до їх вилікування. Сучасні засоби і методи, які є у розпорядженні медицини, дають змогу повністю вилікувати різні венеричні захворювання за умови своєчасного лікування і найсуворішого додержання режиму цього лікування.

Об'єктивна стороназлочину характеризується зараженням іншої  особи венеричною хворобою.

Венеричні хвороби —це  інфекційні захворювання, які передаються  переважно статевим шляхом і вражають передусім органи сечостатевої системи. Це, зокрема, сифіліс (люес), гонорея (перелой, трипер), м'який шанкр, паховий лімфогранулематоз тощо.

Характер венеричних захворювань, методи та тривалість їх лікування, можливість повного одужання, а також наслідки вельми різноманітні, що, проте, не впливає  на кваліфікацію злочину. Для відповідальності за ст. 133 КК потрібно лише зараження  однією з венеричних хвороб іншої  особи.

Потерпілою від злочину  може виступати тільки інша особа, згода  якої на зараження не виключає відповідальності винного. Відповідальність за ст. 133 КК виключається, якщо зараження відбулося  в результаті насильницьких дій, які позбавили хворого можливості відвернути ці наслідки, наприклад, внаслідок  зґвалтування.

Самозараження венеричною хворобою (наприклад, шляхом уведення собі ін'єкції  з носіями цієї хвороби або  іншим шляхом) за ст. 133 КК не є караним  і може тягти за собою кримінальну  відповідальність лише у разі, коли воно є способом вчинення певного  злочину (наприклад, передбаченого  ст. 335 КК — ухилення від призову  на строкову військову службу).

Способи зараження венеричною хворобою можуть бути різними (статеві  зносини, задоволення статевої пристрасті неприродним способом, порушення  правил гігієни тощо). На кваліфікацію вчиненого вони не впливають.

Злочин, передбачений ст. 133 КК, вважається закінченим з моменту, коли потерпілий захворів на венеричну  хворобу. Необхідним елементом об'єктивної сторони даного злочину є також  причинний зв'язок між діянням  винного і наслідком, що настав, тобто  зараженням потерпілого. У справі повинно  бути встановлено, що венеричне захворювання потерпілого є наслідком діянь  саме винної особи.

З суб'єктивної сторонизараження венеричною хворобою може бути вчинене  з прямим або непрямим умислом, а  також із злочинною самовпевненістю. У законі спеціально встановлено, що відповідальність за ст. 133 КК настає, якщо особа знала про наявність  у неї венеричного захворювання, тобто усвідомлювала, що хворіє саме на таку хворобу і що її захворювання перебуває в стадії зараження (наприклад, особа вступає в статеві зносини, не закінчивши курсу лікування).

З прямим умислом діє той, хто, знаючи, що він хворий на венеричну  хворобу в заразній стадії, передбачає, що дії, які він вчиняє, призведуть або можуть призвести до зараження  потерпілого, і бажає настання цих  наслідків (наприклад, вступаючи з  статеві зносини, винний з помсти прагне заразити потерпілу і досягає  такого наслідку). Непрямий умисел при  вчиненні цього злочину наявний  там, де винний, знаючи, що він хворий на венеричну хворобу в заразній стадії, передбачає, що дії, які він  вчиняє, призведуть або можуть призвести до зараження потерпілого, не бажає цих наслідків, але свідомо їх припускає (наприклад, вступивши в статеві зносини, винний прагнув лише до задоволення своєї статевої пристрасті, байдуже ставлячись до можливого зараження потерпілої).

Стаття 133. Зараження венеричною хворобою. Даний злочин визначається вчиненим із злочинною самовпевненістю, коли винний, усвідомлюючи наявність у нього венеричної хвороби в заразній стадії, передбачає можливість зараження, але легковажно розраховує на не-настання цього наслідку (наприклад, незастосування запобіжних засобів при статевих зносинах, які відвернули б зараження потерпілої).

Для з'ясування суб'єктивної сторони злочину закон вимагає, щоб винний обов'язково знав про  наявність у нього венеричної хвороби в заразній стадії. Тому вина у формі злочинної недбалості виключає відповідальність за ст. 133 КК, оскільки в таких випадках особа  не знає про наявність у неї  венеричної хвороби.

Суб'єктомрозглядуваного  злочину може бути будь-яка особа, яка досягла 16-ти років, страждає венеричною хворобою і знає про наявність  у неї цього захворювання. Особа, яка не страждає венеричною хворобою, але яка заразила іншу особу цим  захворюванням, несе відповідальність не за ст. 133 КК, а за умисне або необережне заподіяння тілесного ушкодження.

Кваліфікуючими ознаками згідно з ч. 2 ст. 133 КК передбачено  зараження венеричною хворобою:

1) особою, раніше судимою  за зараження іншої особи венеричною  хворобою; 2) двох або більше осіб;

3) неповнолітнього, тобто  особи, яка не досягла 18-ти  років.

Частина 3 ст. 133 КК встановлює відповідальність за зараження венеричною хворобою, якщо воно спричинило тяжкі  наслідки (наприклад, безплідність, самогубство  потерпілого, заподіяння йому тяжких тілесних ушко­джень).                                                   :

Якщо зараження, зазначене  в ст. 133 КК, мало місце при вчиненні будь-якого іншого злочину, відповідальність настає за правилами про сукупність. Наприклад, зараження венеричною хворобою внаслідок зґвалтування або насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним  способом тягне за собою відповідальність за сукупністю злочинів, передбачених ст. 133 КК та відповідно статтями 152 або 153 КК.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ  3. Тілесні ушкодження, як злочин проти здоров'я особи в кримінальному праві закордонних країн.

 

В Росії відповідно до переоцінки цінностей, що відбулася в 90-х роках  ХХ століття, особа, її права і свободи  набули переважного значення в тріаді „держава – суспільство – особа”: людина, її права і свободи в  Конституції Російської Федерації  були оголошені найвищою цінністю.

Розділ VII „Злочини проти особи”, яким законодавець відкриває Особливу частину Кримінального кодексу, складається з п’яти глав і 57 статей. Це один з найбільш крупних розділів.

Більшість складів злочинів, передбачених зазначеними статтями, були відомі і раніше чинному Кримінальному  Кодексу. Лише деякі з них є  новими. Однак багато не відрізняються  принциповою новизною – вони раніше або виступали як різновиди певного  складу (наприклад, побої, порушення  виборчих прав), або були розміщені  в інших главах. [21, с.15]

В структурі особистості  найважливішою складовою виступають життя і здоров’я людини. Об’єктом даної групи злочинних посягань виступає життя і здоров’я іншої  людини. Спричинення шкоди власному здоров’ю не карається. Виключення складають  випадки спричинення собі будь-якої шкоди з метою ухилення від  виконання обов’язків військової служби. Згода особи на спричинення шкоди  її здоров’ю не виключає кримінальної відповідальності особи, що її спричинила.

Мета як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину  визначається в диспозиції (захист, відбиття посягання), а мотив –  хуліганське спонукання, мотив національної, расової, релігійної ненависті чи ворожості.

Суб’єкт злочину – особа, що досягла 16 років. Вік відповідальності знижений до 14 років при навмисному спричиненні тяжкої і середньої  тяжкості шкоди здоров’ю. В деяких випадках передбачається наявність  спеціального суб’єкта, наприклад, особи, що обороняється, особи, що зобов’язана  надати шкоду хворому. [21, с. 55]

Кримінальний кодекс Білорусі розрізняє наступні види тілесних ушкоджень:

– тяжке тілесне ушкодження;

– менш тяжке тілесне  ушкодження;

– легке тілесне ушкодження.

Відповідальність наступає за умисне спричинення всіх трьох  видів ушкоджень, а також за умисне спричинення тяжкого і менш тяжкого  ушкодження в наступних випадках:

– спричинення цих видів  ушкоджень у стані афекту;

– при перевищенні засобів, необхідних для затримання особи, що вчинила злочин;

– при перевищення меж  необхідної оборони.

Кримінальна відповідальність наступає також спричинення тяжких і менш тяжких тілесних ушкоджень  з необережності.

Напад згідно з параграфом 211.1 Примірного кримінального кодексу, полягає в умисному або навіть необережному спричиненні тілесного  ушкодження іншій особі. А також  і погрозі безпосереднім спричиненням тяжкого тілесного ушкодження.