Поняття і сутність культури

Контрольна робота

Варіант1

1. Поняття і сутність культури

Культурологія одна з наймолодших сфер наукового пізнання антропологічного направлення. В одному з джерел знаходимо таке визначення культурології: культурологія є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку, людське значення та способи пізнання культури, вона претендує на вивчення культури в усій повноті її виявлення. В цьому формулюванні мене більш за все зацікавила фраза «претендує на вивчення культури в усій її повноті». Чому лише «претендує»? Відповідь дуже проста. Культура настільки узагальнююче та всеохоплююче поняття, яке стосується усіх без виключення сфер духовної, творчої та матеріальної діяльності людини цілковито осмисленої та направленої на взаємодію з природним середовищем і зміну його відповідно своїх внутрішніх (людських) потреб, що не можливо все досконало вивчити та надати одне раз і назавжди стале формулювання такого незвичайного явища нашої з вами буденності як культура, детально описати всі її прояви та філософські категорії. На даний момент існує більш ніж 500 визначень поняття культура, і всі вони в тій чи іншій мірі є справедливими та точними з гносеологічної точки зори, адже кожне з них охоплює той чи інший аспект цієї багатогранної галузі прояву людської взаємодії, направленої на природне середовище або на інших людей. Філософський енциклопедичний словник дає визначення культури як специфічного способу організації і розвитку людської життєдіяльності, представленого в продуктах матеріальної і духовної діяльності, в системі соціальних норм і установ, в духовних цінностях, у сукупності ставлення людей до природи , між собою і до самих себе. Відомий дослідник культури В.М. Межуєв писав, що "фундаментальна теоретична значимість (і складність) поняття "культура" для сучасної науки обумовлена глобальністю й багатогранністю самої проблеми культури в ситуаціях і обставинах XX століття".

 Аби зрозуміти, що собою являє культура, її сутність, необхідно розглянути за допомогою різних підходів (історичного, філософського, результативного та ін.) усі особливості цього явища у діалектичній їх взаємодії між собою, та з особливостями середовища існування, які постійно змінюються, того чи іншого типу культури. В першу чергу необхідно розглянути історію появи та розвитку терміну культури, зміну його смислового навантаження, спричинену зміною духовної якості самого людського суспільства.

Першочергово слово «культура» походило з латинської мови та означало «обробіток землі» (colo, cultio – обробіток; colere – обробляти, вирощувати) та було пов’язано виключно з працею землеробів. Із ускладненням відносин у людському суспільстві, розвитком релігійних уявлень та розвитком мистецтв, поступово починається трансформація сутності поняття «культура». У І ст. до н.е. Цицерон називає філософію «культурою душі» наголошуючи на тому, що постійне наполегливе вдосконалення власних розумових здібностей та інтелектуальних надбань людства, подібні до важкої праці землероба. Саме в культурі мислення Цицерон вбачав шлях до розширення духовного світу людини. В такому розумінні термін "культура" ввійшов до всіх європейських мов, у тому числі й до української.

Необхідно зробити уточнення, щодо внутрішнього вмісту первинного терміну «культура». Адже спочатку це слово ототожнювалося не з якимось конкретним предметом станом або якістю, а саме з дією. Тобто культура сприймалася як конкретна цілеспрямована діяльність людини спрямована на вдосконалення свого духовного світу, саме тому «культура» як дія завжди вживалася в контексті разом з необхідним доповненням: культура поведінки, культура духу тощо. Подібне тлумачення культури як результату діяльності людей, спрямованої на обробку, перетворення того, що дано безпосередньо природою, дуже сильно вплинули на розвиток філософії та мистецтва в період Просвітництва XVII-XVIII ст., коли культура сприймалася як міра співвідношення природного і надприродного (штучно створеного людиною), але про це трохи пізніше.

Подальший розвиток культури пов’язаний з іншим переосмисленням цього слова, а саме «культура» як «культ». Після загибелі античного світу з його антропоцентричною культурою, на довгі сторіччя усі зміни в буденному житті людини в Європі (а саме цей регіон ми розглядаємо в контексті розвитку і розкриття суті культури) суворо регламентувалися церковними канонами, що не могло не вплинути на розвиток самої культури, як результата діяльності людської спільноти. Отже культура трансформується в cultus, маючи на увазі що лише через безмежну любов до бога та служіння йому ж можна розкрити увесь творчий потенціал людини та її найліпші духовні якості, усе ж, що не було пов’язане з богом або заперечувало суворі церковні канони, визнавалося єресю.

В епоху пізнього Середньовіччя культура набуває нового   світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С.Туфендорф у 1648 р. вперше вживає слово "культура" як самостійний термін для означення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного існування. Культура зв'язується зі світосприйняттям, світобаченням, світовідчуттям того чи іншого народу, який займає певний географічний простір. З умовами природного середовища зв'язуються його вірування, духовна атмосфера. Філософія цього часу, заснована на ідеї всезагальності людського розуму та його законів, природним чином пов'язала культуру з тими перевагами і благами, які несуть людині вдосконалення й застосування розуму. І оскільки розум був визнаний іманентною властивістю людини, то різниця між людьми, їх спільнотами і народами на цій основі виражалась тільки мірою розумності, кількістю тих прирощень, які несе з собою вдосконалення розуму. Звідси був зроблений ряд висновків принципового значення. По-перше, люди і народи не відрізняються наявністю або відсутністю культури, а тільки рівнем культурності; по-друге, культура має єдине джерело і загальнолюдський характер; по-третє, усякі культурні відмінності між людьми й народами — наслідок їхньої різновіддаленості від первісного природного світу й мають суто вимірний, а не сутнісний характер. У цих висновках містяться вже й принаймні три важливі світоглядні ідеї — ідея одвічної єдності усього людського роду, ідея історизму як руху суспільства шляхом просвіти та ідея прогресу, пов'язана зі спадкоємним розвитком історії, з успадкуванням та нагромадженням людського досвіду.

Наприкінці XVIII початку XIX сторіч відбуваються суттєві зміни всередині людського суспільства, новий буржуазний лад приходить на зміну феодальному, починається науково-технічна революція. З розвитком виробничих відносин культура остаточно виділяється філософами, як противага природній дикунській сутності людини, як межа між первинними тваринними інстинктами та усвідомленої інтелектуальної діяльності. Основоположник німецької класичної філософії Імануїл Кант (1724—1804) бачив основу культури не в самій природі людини, а в сфері її морального існування. При цьому він вважав, що принципово неможливо примирити цю сферу з емпіричною сферою існування людини. В кантівському розумінні культура — це здатність індивіда піднестись від обумовленого його тваринною природою емпіричного, чуттєвого існування, при якому мета його поведінки визначається зовнішнім світом, до морального існування, яке дозволяє йому вільно діяти в ім'я цілей, які він сам перед собою висуває, зважаючи на веління морального обов'язку. На противагу цьому представники романтизму розглядали буржуазний устрій суспільства як такий, що веде до деградації моральності та культури, вони вбачали безліч внутрішніх суперечностей в такому (просвітницькому) розвитку культури, який відірвав людину від природи і надав їй обмеженого, однобокого духовного розвитку. На думку представників романтизму відновити цілісність людини, позбавити її світ від властивих йому суперечностей і тим самим здійснити головне завдання культури може мистецтво, тобто "царство прекрасної видимості". Г.Гегель спробував подолати ці протилежності у визначенні культури, що склалися між філософією просвітництва та романтизму. Сутність культури, за Гегелем, визначається не природною детермінованістю людської поведінки і не творчою фантазією видатних осіб, а прилученням індивіда до світового цілого, котре включає в себе як природу, так і історію. Та оскільки це ціле є, за Гегелем, лише породженням і втіленням "світового духу", то й прилучення індивіда до нього стає можливим лише в понятті, в думці, у формі філософсько-теоретичного знання. Розвиток мислення як вищої духовної здатності людини і становить, з погляду Гегеля, справжній зміст культури. "В цьому розвиткові всезагальності мислення, — писав він, — полягає абсолютна цінність культури." Суть же самої культури Гегель визначив як «друга природа» надбудована людьми над природним середовищем.

Як бачимо поступові зміни людського суспільства, ускладнення взаємовідносин у всіх сферах соціального життя, неодмінно впливали на культурне, духовне життя людини, поступово змінюючись від найпримітивніших норм поведінки у первісному стаді до найскладніших філософських концепцій, які нерідко вступають у протиріччя одна з одною. На цьому підґрунті навіть виник цілий напрям в дослідженні феномену культури – еволюціоністський, в якому сутність культури розглядається в межах невпинного поступального процесу постійного вдосконалення предметів культури (як результатів матеріальної діяльності людини в сфері культури) та видів мистецтв, релігії, норм права і моралі (духовна сфера діяльності людини). Так засновник культурного еволюціонізму англієць Тейлор визначав культуру як «ланцюг послідовних перетворень результатів людського розуму і праці із менш досконалих у більш досконалі».

Отже, можна зробити висновок, що на всіх етапах історії, у всіх соціальних формаціях культура нерозривно пов’язана з людиною, адже всі предмети мистецтва та культурні норми, усі філософські категорії, пов’язані з цим аспектом, є перш за все результатом цілеспрямованої розумової активності людини. На різних етапах розвитку людина вкладала різний сенс у сутність поняття культури, залежно від часу та місця це поняття змінювалося у дуже широкому діапазоні, але завжди лишалася одна спільна ідея у визначенні поняття культури: немає людини – немає і культури. То ж можна зробити попередній висновок, що культура є результатом діяльності людини. Але після цього потрібно зробити уточнення, що ці категорії (людина-культура) необхідно розглядати лише у їх діалектичній взаємодії, адже не тільки культура є результатом діяльності людини, а й сама людська спільнота, її розвиток, норми права та моралі обумовлені тією культурою, яку вони створили. Тобто наскільки наша культура залежить від рівня нашої духовності, настільки ж і наша поведінка залежить від рівня культурності. Та наскільки людина є складна істота (в сенсі внутрішньої духовної організації) настільки ж і культура є багатогранною та невизначеною.

Далі необхідно трохи відійти від історичного підходу, та розглянути сутність культури трохи з іншої сторони. Спробуємо умовно поділити комплекс надбань культурної сфери на матеріальну та духовну культуру. Матеріальна культура – сукупність предметів, речей, створених працею «людини мислячої», які є матеріальним втіленням внутрішнього замислу, ідеї свого творця (предмети мистецтва, побуту та ін.); також до цієї ж категорії необхідно віднести норми культури, які зумовлюють правила буденного життя (побуту, праці та ін.). Духовна культура – це комплекс внутрішніх творчих надбань людства, накопичений за весь період існування і втілений у сукупності нематеріальних елементів (закони, релігія, писемність, фольклор та ін.) В рамках цього підходу треба звернути увагу на процеси, які супроводжують створення елементів матеріальної та духовної культури. Опредмечування – це процес перетворення внутрішнього світу людини у зовнішню реальність. Розпредмечування – процес перетворення зовнішньої реальності у внутрішній світ людини. Вище ми розглянули культуру як цілеспрямовану творчу діяльність людини, зумовлену навколишнім природним середовищем, отож процеси опредмечування-розпредмечування нерозривно пов’язані з цією діяльністю. Під час опредмечування людина переносить свої внутрішні ідеї у зовнішній світ, відбувається спілкування людина-природа, під час розпредмечування зовнішній світ, що оточує людину, опосередковано через сукупність набутих нею творчих здібностей відбивається на внутрішньому світі людини, внаслідок чого він (внутрішній світ) може пережити певні зміни, стати глибшим та ширшим, в залежності від рівня культурної свідомості та розвитку людини, таким чином відбувається спілкування природа-людина. В процесі розпредмечування творча ідея відділяється від свого творця та набуває чітко визначених форм реальності, це змінює природне оточення творця та опосередковано може вплинути на інших людей, але внутрішній світ автора майже не змінюється, адже сама ідея виникла в ньому задовго до самого процесу створення. Саме тому світ духовної культури є набагато ширшим та складнішим, адже саме розвиток духовної культури зумовлює рівень матеріальної культури. Духовна культура, як система провідних напрямів творчої діяльності включає в себе : пізнавальну, моральну правову, релігійну, міфологічну, художню та інші культури. Вони втілюються відповідно в таких основних сферах культури, як наука, філософія, мораль, право, релігія, міфологія, мистецтво.

Найскладнішим же результатом осмисленого спілкування людини з оточуючим його середовищем та собі подібними є творчість, як прояв динамічних змін у внутрішньому мікрокосмосі людини, які вона намагається екстраполювати на зовнішній макрокосмос унаслідок діяльності свого особистого генія, власної неповторюваної ідеї. Це один з найскладніших та неайнеоднозначніших проявів культури, притаманний виключно людині, та такий, який може бути використаний та оцінений виключно людиною. Цей творчий потенціал кожного з нас є неосяжним, та саме культурність та внутрішня духовність людини є мірою, так би мовити одиничним еквівалентом, що допомагає нам зрозуміти істинний розмір творчого генія, збагнути його цінність, цінність не в матеріальному (грошовому, як в наш, «жадібний» на культуру час), а саме духовному аспекті. Цінність справжньої творчості полягає в здатності останньої нести щось просвітницьке, божественне в наші душі; істинна творчість створена культурою для примноження культурності.

Якщо творчість є динамічним явищем, сутність та форма вияву якого постійно змінюється в залежності від часу та місця, то традиція є начебто статичний прояв культури. В перекладі з латинської «традиція» означає передачу цінностей, тобто культурна традиція є тим містком між  скарбом духовних надбань нашого сьогодення та світом наших пращурів, за допомогою якої ми можемо аналізувати та обирати найкраще з накопленого нашими батьками. В цьому проявляється ще один діалектичний зв’язок між категоріями такого складного та багатогранного поняття як культура. Адже з однієї сторони традиція є незмінною з плином часу, статичним проявом нашої культурності, але саме завдяки цьому можливий генезис, тобто розвиток самої культури (динамічна зміна), адже саме завдяки накопиченій пам’яті предків можна зробити максимально ефективний крок в плані еволюції культурних взаємовідносин, і навпаки, не маючи з чого обирати не можливо обрати найкраще.   

Культура як продукт суспільної практики здійснює активний вплив на людей, на їхню життєдіяльність. Люди не лише створюють культуру в процесі матеріальної та духовної діяльності, але й оволодівають добутими знаннями, тобто зайняті засвоєнням культури. Будь-яка діяльність — практична чи теоретична, матеріальна чи духовна, поряд із творчим аспектом включає й аспект функціонування, тобто засвоєння культури. Чим ширші масштаби створення культурних цінностей, тим більший обсяг діяльності необхідний для успадкування культури, для її передачі новим поколінням, творчого відтворення. Законом функціонування культури є її засвоєння, збереження і передача наступним поколінням. Суспільство формує різноманітні форми і способи передачі культурних цінностей. Передача і засвоєння культури здійснюється різними способами: шляхом виховання, навчання, освіти, мови, через звичаї і традиції, шляхом наслідування і копіювання кращих зразків. Такі способи дістали назву традиційних форм передачі. У межах соціальної спільноти людей ці форми утворюють досить складну ієрархічну систему, яка акумулює і відтворює духовні цінності, погляди, ідеї, принципи, зразки поведінки і діяльності, мислення і почування, риси національного характеру. В ході історії відбувається не лише оволодіння набутим досвідом, але й подальший розвиток і вдосконалення культури, створюються нові культурні цінності, змінюються традиційні форми передачі і засвоєння культури. І саме ця детермінованість, залежність від людського фактора, яка вбудована в структуру сутності культури на найглибшому рівні свого існування, і визначає таку складність та багатогранність поняття культури, адже скільки існує людей стільки буде і визначень для цього феномену людського існування.