Автор работы: Пользователь скрыл имя, 13 Сентября 2014 в 18:12, курсовая работа
Мета дослідження – дати ретроспективний критичний аналіз стану української мови у ХІХ – на початку ХХ ст., теоретично обґрунтувати причини виникнення явища лінгвоциду, його вплив на розвиток української мови та шляхи боротьби з ним, до яких вдавалася інтелігенція українського народу; формувати усвідомлене ставлення громадян до націєтворчої і державотворчої ролі мови.
Відповідно до поставленої мети необхідно виконати наступні завдання:
- навести характеристику мовної ситуації в ХІХ ст. - на початку ХХ ст.
ВСТУП……………………………………………………………………………..…3
РОЗДІЛ 1. ХАРАКТЕРИСТИКА МОВНОЇ СИТУАЦІЇ В ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ………………………………………………………………………………...6
Стан і становище української літературної мови у ХІХ – на початку ХХ століття. Документи про заборону української мови………………………………...6
Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії……………………………………………………………………..12
Емський указ: витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком………………………………………………………………...15
РОЗДІЛ 2. БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ ПРОТИ УТИСКІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ В ІІ ПОЛОВИНІ ХІХ – НА ПОЧАТКУ ХХ СТ……….18
Спроби утвердження української мови в освіті у ХІХ столітті…………..18
Українські діячі культури і науки в боротьбі за українську мову та розширення сфер вжитку рідної мови…………………………………………….22
Мовознавча діяльність Б. Грінченка……………………………………..33
ВИСНОВКИ………………………………………………………………………...37
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………………………….40
1884 р. – заборона Олександром III українських театральних вистав у всіх „малоросійських губерніях”.
1888 р. – указ Олександра III про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення українськими іменами.
1889 р. – у Києві на археологічному з'їзді дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.
1892 р. – заборона перекладати книжки українською мовою з російської.
1895 р. – заборона головного управління в справах друку видавати українські книжки для дітей.
1896 р. – Б. Грінченко в одному з часописів писав: «Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлові, Миколі, Катерині, Петрові: хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги" рабської вірности».
1900 р. і наступні роки – цензура вилучає з текстів такі слова, як «козак», «москаль», «Україна», «український», «Січ», «Запоріжжя» та інші, які мають український національно-символічний зміст.
1903 р. – на відкритті пам'ятника І. Котляревському у Полтаві заборонено промови українською мовою.
1905 р. – Кабінет міністрів Росії відхилив прохання Київського та Харківського університетів скасувати заборони щодо української мови. Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам у відкритті чотирьох кафедр українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет — це «загальнодержавна інституція», і в його стінах не може бути жодної мови, крім російської.
1905-1912 р.р. – Міністерство освіти Російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів «перевело» до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні українознавчу тематику.
1906 і 1907 р.р. – закриття «Просвіти» в Одесі та Миколаєві.
1908 р. – через чотири роки після визнання Російською академією наук української мови таки “мовою” Сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою для імперії.
1910 р. – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читати лекції українською мовою, створювати будь-які неросійські клуби.
1910, 1911, 1914 р.р. – закриття «Просвіти» у Києві, Чернігові, Катеринославі (Січеславі).
1911 р. – постанова VII дворянського з'їзду в Москві про російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у навчальних закладах Росії.
1914 р. – заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка; Указ Миколи II про заборону всієї української преси (у зв’язку з початком війни).
1914 р. – доповідна записка полтавського губернатора фон Баґовута міністрові внутрішніх справ Російської імперії, яка дає найповніше уявлення про ставлення імперської влади до української проблеми в Україні. Ці настанови діяли за царів, генеральних секретарів і фактично не втратили сили й по сьогодні, за наявністю «незалежної» України. До 1917 р. всім чиновникам в Україні платили 50 % надбавки до заробітної платні за «обрусение края».
Маючи самобутню історію, що сягає в глибину століть, маючи багатющий фольклор, оригінальну художню літературу, покоління українців ризикували поступово втратити все. Для початку царатом спотворювалося уявлення про власну духовність. Надалі уряд послідовно придушував українське слово, котре і без того вже перебувало на колоніальному становищі й не могло розвиватися на всю силу генетично закладених у ньому можливостей. За цих умов стає краще зрозумілою вся велич письменницького та громадянського подвигу Панаса Мирного, Лесі Українки, Івана Франка, Івана Нечуя-Левицького, Миколи Лисенка, Ольги Кобилянської, Михайла Коцюбинською всього покоління фундаторів новітньої української духовності.
Незважаючи на такі несприятливі умови, початок XX століття виявився дуже плідним для українського життя. Появу численних талантів на межі віків підготувало культурне середовище Галичини, куди після Емського указу поступово перемістився весь літературний рух, спрямований на збереження національно-культурної та мовної ідентичності народу.
1.2. Валуєвський циркуляр – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії
Валуєвський циркуляр 30 липня (18 липня) 1863 року – таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури [1].
Мотивом до видання циркуляру стали підозри царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.
Дію Валуєвського циркуляру було закріплено і розширено шляхом видання імператором Олександром II Емського указу 1876 року, згідно з яким видання творів українською мовою заборонялося практично повністю.
Валуєвський циркуляр вважається одним із яскравих виявів шовіністичної політики російського самодержавства, спрямованої на посилення національного, духовного і політичного гноблення українського народу [2].
Окремі дослідники вважають, що чи не головним каталізатором появи циркуляру стали переклади на українську мову чотирьох Євангелій, надіслані на розгляд Святійшого Синоду для отримання дозволу на друк нікому невідомим відставним інспектором Ніжинського ліцею Пилипом Морачевським [10]. Щоб не допустити друку перекладів, до ІІІ Отделєнія «звернулись» аноніми, які назвалися представниками «киевского духовенства». В тексті анонімки йшлося про небезпеку допущення до друку українського перекладу Євангелія. З тексту нібито випливає, що її автори допускають можливість схвалення Синодом українського перекладу та протестують проти цього: «считаем излишним доказывать и то, что допустив нелогичный и затейливый перевод Св. Писания на то наречие русское, которое по своему складу менее всего заслуживает это предпочтение, Св. Синод допустит историческую ошибку и что всяк, кто словом или делом будет способствовать этому опасному предприятию, может приобрести известность Герострата и скоро увидит оправдание на опыте той благоразумной сентенции, что малая ошибка бывает причиной великих бед». Дослідники звертають увагу [10], що аноними звернулись до охранки, а не до до Синоду і припускають [10; 15], що ініціатором звернення був київський генерал-губернатор Аннєнков, оскільки його власноручне звернення до шефа жандармів князя Долгорукого за смислом стовідсотково збігається з текстом анонімки: «Добившись же перевода на малороссийское наречие Священного Писания, сторонники малороссийской партии достигнут, так сказать, признания самостоятельности малороссийского языка, и тогда, конечно, на этом не остановятся и, опираясь на отдельность языка, станут заявлять притязания на автономию Малороссии».
Вже 27 березня 1863 року Долгоруков поінформовав про справу царя [15], який розпорядився «розібратися» з ситуацією навколо перекладу [10]. Внаслідок резолюції царя від 27 березня В. Долгоруков листом від 4 квітня поінформував П. Валуєва про справу українофілів, додавши листа М. Аннєнкова [15]. Про те, що він «совершенно разделяет мнение» київського генерал-губернатора, П. Валуєв повідомив В. Долгорукову в листі від 17 червня.
Через декілька днів П. Валуєв отримав незалежно від ІІІ відділення, через підзвітне йому цензурне відомство, новий документ з українського питання, який перегукувався з листом М. Аннєнкова й, цілком вірогідно, останнім був інспірований [15]. 27 червня голова київського цензурного комітету Орест Новицький надіслав міністру внутрішніх справ листа, складеного на основі записки цензора того ж комітету Лазова, в якому повідомляв, що до його відомства надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Иисуса Христа на украинский мови росказани» і висловлював сумнів щодо потрібності такого видання [17].
О. Новицький стверджував, що учням-українцям на потрібно читати Євангеліє по-українськи, адже освіта по всій Росії «производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского наречия нигде не допущено» [17].
В листі також йшлося про те, що «само возбуждение вопроса о пользе и возможности употребления этого (малороссийского) наречия в школах принято большинством малороссиян с негодованием. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародьем, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». «Общерусский язык», сказано там далі, для народа «гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для него некоторыми малороссами и в особенности поляками так называемый украинский язык. Лиц того кружка, который усиливается доказывать противное, большинство самих малороссиян упрекает в каких-то сепаративных замыслах, враждебных России и гибельных для Малороссии».
В поданні Новицький висловив тривогу щодо збільшення числа українських видань на початку 1860-х рр. і щодо загрози «обособления малороссийской народности». Він також зауважував, що «положение цензора при рассмотрении подобных рукописей [для народа] тем более затруднительно, что в них только цель и предосудительна, самое же содержание обыкновенно не заключает в себе ничего непозволительного». Завершувався лист вказуванням на те, що явище малоросійського сепаратизму «тем более прискорбно и заслуживает внимания правительства, что оно совпадает с политическими замыслами поляков и едва ли не им обязано своим происхождением».
Всі цитовані фрази, в тому числі відома «не было, нет и быть не может», без змін увійшли потім у текст Валуєвського циркуляра [15].
Отримавши подання, Валуєв розпорядився підготувати листа на ім'я Олександра II [17]. Звертаючись до царя стосовно малоросійських видань, міністр переказав текст подання Новицького. Також він звернув увагу царя на те, що раніше «произведения на малороссийском языке имели в виду лишь образованные классы Южной России, ныне же приверженцы малороссийской народности обратили свои виды на массу непросвещенную». Валуєв пропонував розглянути питання про видання українських книг для народу спільно з міністром народної освіти, обер-прокурором Св. Синоду і шефом жандармів. До початку такого «совокупного обсуждения», міністр Валуєв зробив розпорядження по цензурному відомству, щоб «позволялись к печати только произведения на малороссийском языке, принадлежащие к области изящной литературы; пропуск же книг на том языке религиозного содержания, учебных и вообще назначенных для первоначального чтения народа приостановится до разрешения настоящего вопроса».
Імператор наклав резолюцію: «Высочайше повелено исполнить. С.-Петербург, 18 июля 1863» [17].
За кілька днів до підписання циркуляру М. Костомаров виступив у газеті «День» із спростуванням вигадок про солідарність українофілів з поляками [3]. Він намагався також звести справу лише до намірів викладання українською мовою в початковій школі. Цей виступ, як і аудієнція українофілів у міністра внутрішніх справ, успіху не мав. Валуєв у своєму щоденнику лише цинічно-принизливо відзначив, що Костомаров був «сильно озадаченный приостановлением популярных изданий на хохольском наречии», а він [Валуєв] «прямо и категорически объявил ему [Костомарову], что принятая мною мера останется в силе».
1.3. Емський указ: витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком
Свою назву Емський указ отримав від німецького міста Бад Емс, де Олександр II вніс поправки і підписав підготовлений спеціальною комісією указ. До складу комісії увійшли міністр внутрішніх справ Олександр Тімашев, міністр народної освіти граф Дмитро Толстой, шеф жандармів Потапов і помічник попечителя Київського навчального округу Михайло Юзефович. Вважається, що виданню указу передував меморандум, надісланий імператору Юзефовичем, в якому той заявляв, що українці хочуть «вільної України у формі республіки з гетьманом на чолі» [9].
Емський указ доповнював основні положення так званого Валуєвського циркуляра 1863 року. Указ забороняв [9]:
Дозволялося видавати українською історичні літературні пам'ятки та художні твори, але лише за умови їх написання згідно з загальноросійською орфографією та отримання попереднього дозволу на публікацію від Головного управління у справах друку. Місцевій адміністрації наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек були вилучені книги українською мовою, що не відповідають зазначеним вимогам.
На підставі Емського указу було закрито Південно-Західний Відділ Російського Географічного Товариства у Києві, припинено видання «Кіевского телеграфа», ліквідовано Громади, звільнено ряд професорів-українців з Київського університету (М. Драгоманова, Ф. Вовка, М. Зібера, С. Подолинського та ін.). В 1878 на Паризькому літературному конгресі М. Драгоманов виступив на захист української мови і культури і різко засудив Емський указ.