Діячі української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом

Підривали заборону та наміри стерти з лиця землі українську мову як засіб літературного і громадського спілкування легальні українські видання (щоправда, всі друковані російською абеткою), здійснені після Емського указу.

Першим значним проломом стало видання "Кобзаря" Т. Шевченка тиражем 25 тис. примірників, не враховуючи всі інші книжки, що з'явились всупереч забороні: альманахи "Рада" (1883-1884 р.р.), укладені М.Старицьким; "Нива" (Одеса, 1885 р.) під редакцією М. Боровиковського і Д.Марковича; "Проліски" (Одеса, 1893 р.), "Криничка" (Чернігів, 1896 р.), "Малороссийський сборник" (Москва, 1899 р.) – зібрав і видав Б. Грінченко, "Щирі сльози" (Бахмут, 1899 р.), "Вік" (Київ, 1900 р.) – підготував С. Єфремов.

Не вдалося придушити остаточно українську літературу. В сфері художнього письменства продовжували працювати в добре відомих жанрах [18]:

1) інтимна лірика (І. Франко, Я. Щоголів, І. Манжура, В. Самійленко,                     Б. Грінченко);

2) побутове оповідання ( Марко Вовчок, О. Кониський).

  А також розроблялися нові жанри:

1) соціально-побутова повість та  роман (І. Нечуй-Левицький "Кайдашева сім’я", "Микола Джеря", П. Мирний "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", "Повія", Б. Грінченко "Під тихими вербами");

2) роман з життя інтелігенції (І. Франко "Boa Constrictor", "Перехресні стежки", Б. Грінченко "Сонячний промінь");

3) соціальна драма (М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий).

Багато письменників займалися перекладами з інших мов (О. Пчілка – твори М. Гоголя, М.Старицький – "Гамлет" В. Шекспіра, П. Куліш – "Отелло" та інші твори В. Шекспіра, Ніщинський – "Одіссея" Гомера, "Антігона" Софокла, І. Франко – "Фауст" Гете, переклади Біблії).

В Києві існувала друкарня, що належала "Старій Громаді", яка видавала журнал "Киевская старина". В ньому друкували літературні твори, наукові праці, дослідження, присвячені історії України, етнографії, проблемам української мови. Засноване в Москві під російською назвою "Благотворительное общество издания общеполезных и дешевых книг" – з 1898 р. почало друкувати брошури для українських селян українською мовою. 1903 р. Київський генерал-губернатор М. Драгоміров дозволив друкувати в "Киевской старине" твори художньої літератури українською мовою, але вживаючи російської абетки.

Так само не вдалося урядові повністю запобігти довозові закордонних видань, переважно галицьких, у Російську імперію. У 1890-1896 р.р. на підросійській Україні було понад 400 передплатників галицьких журналів "Зорі", "Літературно-наукового вісника". Українська мова не втратила своєї функції бути мовою літератури.

Українські діячі розуміли значення утвердження української мови в інших сферах: політично-публіцистичній, науково-популярній, науковій, тому активно велася робота в цьому напрямку. Найзнаменнішою була поява на початку 60-их років на Наддніпрянщині (власне, в Петербурзі, але з призначенням для наддніпрянських та кубанських українців) першого напівукраїнського, бо в ньому друковано й російською мовою, періодичного видання – місячника „Основа", що його видавали В. Білозерський, П. Куліш, М. Костомаров. Це було видання журнального типу, літературно-наукове за своїм характером, але й з дописами побутового змісту. В "Основі" вперше з'явилися написані українською мовою публіцистичні статті й наукові праці. Це був передусім доробок П. Куліша, його публіцистичні "Листи з хутора", науково-популярна „Історія України од найдавніших часів", „Хмельниччина", "Виговщина", стаття М. Костомарова „Християнство й кріпацтво", нариси               Я. Кухаренка „Вівці й чабани в Чорноморії" та „Пластуни", науково-популярна стаття В. Коховського "Устня мова з науки про дощ", нариси А. Свидницького „Великдень у подолян" та С. Номиса „Різдвяні святки".

З усього цього матеріалу найбільшу вартість для історії української наукової мови мають праці П. Куліша, що їх пізніше, уже в 90-их роках оцінив М. Драгоманов: „Куліш перший у нас почав писати тоді критичні й історичні статті по-українському, – історичні, зрештою, напівпопулярні".

В 70-х роках з'явились такі наукові та науково-популярні праці І.Нечуя-Левицького: „Унія й Петро Могила" (1875 р.), „Перші київські князі: Олег, Ігор, Святослав" 1876 р.), ,,Св. Володимир і його потомки" (1876 р.), „Татари й Литва на Україні" (1876 р.), „Український гетьман Б. Хмельницький і козаччина" (1876 р.), ,,Український гетьман І. Виговський" (1879 р.). Він же написав українською мовою  суто наукову розвідку „Світогляд українського народу" ("Правда", 1876 р.) та публіцистично-наукову „Сьогочасне літературне прямування" (1876 р.). Але найбільше праць наукового та публіцистичного характеру написав М. Драгоманов. Починаючи такими науково-популярними працями як "Про козаків, татар та турків", „Віра й громадські справи", „Швейцарська спілка", „Рай і поступ", соціологічно-публіцистичні, як „Література російська, великоруська, українська й галицька (1877 р.),  „Переднє слово до „Громади (1868 р.), „Нові українські пісні про громадські справи" (1881 р.), „Шевченко, українофіли й соціялізм" (1881 р.), наукові коментарі до „Політичних пісень українського народу (1883 р.), „Чудацькі думки про українську національну "справу" (1891 р.), „Австро-руські спомини" (1892 р.), „Листи на Наддніпрянську Україну" (1891 р.).

Мала значення для історії публіцистичної української мови і його „Громада'' (1878-82 р.), з різним науковим і публіцистично-побутовим (дописи з різних місцевостей Наддніпрянщини, з Кубані) матеріалом. Великої вартості для розвитку української наукової мови були праці С. Подолинського – науково-природознавча розвідка „Життьа і здоровіа льудеі на Україні" (1879 р.), „Ремесла й хвабрики" і „Багатство та бідність", видані  в Женеві.

З інших наддніпрянських діячів, що чимало зробили для розвитку наукової мови в другій половині XIX ст., треба згадати  О. Кониського. Найцінніша його праця „Тарас Шевченко-Грушівський, хроніка його життя",  (1898-1902 р.р.). В 1885 р. В. Антонович та М. Комаров допомогли                                О. Барвінському розпочати в Галичині видання "Руської історичної бібліотеки." Перекладали й редагували мову текстів для цієї бібліотеки О. Кониський,                 В. Вовк-Карачевський, М. Комаров. П. Житецький допомагав порадами в справі термінології. Вийшло 20 томів у цьому виданні.  1897 р. в Галичині  вийшли "Бесіди про часи козацькі на Україні" В. Антоновича.  В кінці ХІХ ст. потужною силою в сфері українського  мовотворення виступив Б. Грінченко, що дав значні зразки наукової та публіцистичної мови в своїх численних статтях.

В ХІХ ст. робляться перші спроби повернути українську мову в церковне життя. Ще в першій половині ХІХ ст. українські діячі намагалися використати українську мову для церковного вжитку, але цілком безуспішно: нездійсненні задуми М. Шашкевича та Г. Квітки-Основ'яненка, та спроба батька І. Нечуя-Левицького видати церковні проповіді. Тільки починаючи з 50-их років, стали появлятись видання церковного характеру й призначення.  1856 р. вийшли "Катехитичні бесіди на символ віри та молитву Господню" В. Гричулевича, 1857 р. – його ж "Проповіді на малороссійском язике", 1859 р. М. Максимович видав "Псалмы, переложенные на малорусское наречие".

Починаючи з 60-их років, почали перекладати українською мовою Біблію (переклади євангелії Морачевського). 1853 р. П. Куліш надрукував у "Правді" переклад, "П'ятикнижжя", у 70-их роках у Львові – віршовані переклади "Йова" й псалтиря. У 80-их роках Куліш разом із Пулюем переклали й видали "Святе письмо Нового завіту". До кінця свого життя П. Куліш переклав майже всю Біблію, а чого він не встиг, те закінчили по його смерті Пулій, та І. Нечуй-Левицький.

За дискусіями 60-80-х років ХІХ ст., об'єктами яких були: наріччя чи мова, язичіє чи народна мова, фонетико-морфологічний чи етимологічний принципи правопису,  збереження чи усунення графем,  які мали засвідчувати незмінність писемної традиції, але які не мали вже своїх звукових відповідників, також приховувалась боротьба за існування української мови.

У кінці XIX ст., коли українська народна мова в художній літературі пройшла вже столітній шлях свого розвитку, а в публіцистиці зайняла дуже вагоме місце ( це був час Франкового "Життя і слова", галицьких часописів "Зоря", "Діло", "Народ", "Громадський голос" і солідного загальноукраїнського "Літературно-наукового вісника")  і завоювала собі місце в науці ("Записки НТШ" в їх різних серіях і в багатьох інших виданнях та "Історія України-Русі" М. Грушевського), не було ще єдиної літературної мови. Її і не могло бути з огляду на історичне розмежування української етномовної території і через відсутність державності як гаранта її повсюдної вживаності, обов'язковості й усталеності. І це добре розуміли письменники й вчені обох частин України, але спроби в напрямі уніфікації робилися лише представниками західних земель.

У цьому проявлялась їх далекоглядність, особливо, коли йшлося про вироблення на східній традиції єдиного фонетичного і морфологічного структурного типу єдиної у майбутньому літературної мови. Проте, коли йшлося про лексичні надбання, то прийняття тільки одних (наддніпрянських) і відкидання інших навряд чи можна було розглядати як раціональне. Саме таку позицію зайняли наддніпрянці, тоді як галичани претендували і на свій вклад у скарбницю єдиної мови. З цього приводу й виникла дискусія між І. Нечуєм-Левицьким і Б. Грінченком, з одного боку, та І. Франком, В. Гнатюком і                   М. Грушевським – з другого.

Відстоюючи лексеми, що були властиві західному варіанту літературної мови, Франко писав, що це "не жадне крадене добро, а здобутки дійової праці, котрі чомусь народились і повинні вийти на пожиток цілості". І тут він констатував, що ми досі не маємо "спільної, одностайної літературної мови" [22, с. 156] і що прагнення до неї виявилось у галичан "охотою вчитись своєї рідної мови, черпати її з усіх джерел доступних, з ліпших писателів українських і з уст рідного народу" [23, с. 175 ].

Якщо перше джерело мало служити потребам структурної уніфікації й усталенню норм, то друге – корекції на предмет національної специфічності і збагаченню. Власне народна мова, як певна наддіалектна мова, що об'єднує й узагальнює говори, тобто мовлення сіл та розмовне мовлення містечок, для Франка залишалась отим лакмусовим папірцем, на якому перевірялась уживаність і семантика тих чи інших слів, які як "полонізми", "москалізми" чи "рутенізми" безапеляційно відкидалися Б. Грінченком і які потім не потрапили в його "Словар" тільки тому, що на Наддніпрянщині вони не вживались. Грінченкова мірка літературності "у нас такого нема" для Франка була неприйнятною і на той час невиправданою.

Подібну думку про західний варіант, точніше про його правописну практику, висловив у дискусії з І. Нечуєм-Левицьким (стаття "Сьогочасна часописна мова на Україні", 1907 р.) і з Б. Грінченком (стаття "Три питання нашого правопису, з додатками проф. А. Є. Кримського", 1907 р.) і В. Гнатюк у статті "На правописні теми" (1908 р.). У ній він, не погоджуючись з пристрасним  тоном першого і аргументами другого, висловився за потребу рахуватися хоч би в окремих випадках з особливостями мови західних українців і їх правописною практикою. Зокрема йшлося про написання частки ся при дієсловах. Хоч тут західна практика, можливо, і не могла претендувати на те, щоб з нею рахуватись, але врешті-решт ішлося не лише про окремий випадок, а про те, що і вона мала право на свій вклад, хоч би тому, що галицькі органи  протягом 50-х років ХІХ ст. служили трибуною українського слова для всієї України. На боці галичан став П. Грабовський, який у листі до Франка висловив здивування: "як можна виступати з насміхом та погордою проти галичан з боку українців чи навпаки; я не розумію вчинку д. Чайченка (Грінченка)"[6, с. 181].

У статті І. Франка "Говоримо на вовка, скажімо і про вовка", що була відповіддю Б. Грінченкові, порушено питання і про чистоту мови, але водночас зроблено застереження, щоб боротьба за демократизацію і культуру мови не ставала самоціллю визвольного руху, тобто такою, в жертву якій приносились би інші питання соціального життя і національно-визвольних змагань.

Висловлена ним думка мотивувалась і часовими і просторовими координатами. Адже на той час галицьким українцям не загрожувала масова денаціоналізація (хоч асиміляційні процеси відбувались), яка, як правило, супроводжує розвиток бездержавної нації. Перешкоджала їй ціла низка факторів соціально-економічного та суспільно-політичного характеру, тому мова не була найболючішою точкою і І. Франко без докорів сумління міг відвести їй місце лише одного із способів, а не найістотнішого способу вираження, як це було б в умовах насильного її витіснення й одвертого переслідування.

 Варто згадати хоча б такі  його статті, як "І ми в Європі", що були протестом проти мадяризації закарпатських українців, або "Сухий пень", у якій він сказав своє слово з приводу заборони української мови царським указом 1876 р., щоб зрозуміти, що мову він вважав істотним чинником національного самовизначення і таким же чинником національного розвитку, а будь-які утиски її несумісними з гаслами свободолюбства, гуманізму й прогресу, що ними свої насильницькі дії прикривали і виправдовували речники тодішніх імперій. "Ми нині,— писав він, осуджуючи мадяризацію закарпатських русинів,— спонукані безвихідним, страшним і приниженим положенням наших угорських братів, перед лицем цивілізації Європи підносимо торжественний протест проти брутального винародування ... угро-руського народу ..." [26,              с. 350].