Діячі української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом

Питання літературна мова і діалекти, джерело живлення і збагачення літературної мови І. Франко у статті "Літературна мова і діалекти". Діалекти, на його думку, творяться "лише в місцях відокремлених і відірваних від руху", тому в українській мові їх небагато. А ґрунтуватися літературна мова повинна на мові Шевченка, Марка Вовчка, Нечуя-Левицького, бо в ній лежить основа того типу, яким мусить явитися вироблена літературна мова всіх українців" [24,  с. 208].

Представлення рідного говору В. Стефаником, Марком Черемшиною та ін. було викликане потребою привернути увагу до його носіїв – селян як до найбільш приниженої верстви народу з метою зміни чи поліпшення їх соціального становища. Франко щиро вітав і сприяв публікації творів, написаних лемківським, бойківським та гуцульським говорами, бачачи в живомовній стихії цих творів не лише засіб типізації мовлення селян, а й те джерело, яким має живитися художня мова, а з нею і літературна, якщо вона не хоче стати кастовою, елітарною.

Визнавши базою майбутньої літературної мови її східний варіант, що ґрунтувався на фонетичній і морфологічній системі говорів середньої Наддніпрянщини, західноукраїнські письменники і вчені на чолі з І. Франком і М. Грушевським стали на шлях зближення з ним. Орієнтація на цей варіант стає визначальною у всіх стилях літературної мови, починаючи з рубежа століть. Відбувається уніфікація різних правописних практик і знову перемагає "кулішівка", правда, з деякими її галицькими модифікаціями. Потреба її удосконалення, а звідси дискусії щодо окремих правил, поновляться в 20-х, а потім у 30-х роках, коли вже в умовах радянської влади постане питання про створення кодифікованого і загальнообов'язкового українського правопису, а до того увагу привертатимуть питання культури мови, джерел її збагачення і мови як атрибута національного патріотизму. Думки щодо культури мови часто висловлювалися в листах М. Драгоманова, І. Франка, П. Куліша, Лесі Українки, А. Кримського або в окремих публікаціях чи матеріалах. Відомо, наприклад, що В. Гнатюк з І. Франком склали план брошури, яку мали спільно укласти і на прикладах показати, яких слів, форм, зворотів, фраз не належить вживати в літературній мові. До видання її не дійшло, але багато її думок було висловлено усно і письмово в порадах молодим літераторам [18].

У кінці 1904 р., під тиском революційних подій, царський уряд був змушений переглянути закони про обмеження українського друкованого слова. Уряд ухвалив звернутися з запитанням до Академії наук, Київського і Харківського університетів та деяких інших установ.

Для розгляду цього питання 5 лютого 1905 р. на загальних зборах Академії була створена спеціальна комісія, до складу якої ввійшли відомі вчені академіки О.О. Шахматов, П.Ф. Фортунатов, О.С. Лаппо-Данилевський,                 А.С. Фамінцин, В.В. Зеленський, С.Ф. Ольденбург, головою комісії призначено Ф.Є. Корша, який не раз виступав на захист української мови. Комісія, розуміючи важливість справи, працювала дуже інтенсивно: 18 лютого 1905 р. на загальних зборах академії була прочитана, обговорена і затверджена спеціальна записка "Об отмене стеснений малорусского печатного слова", в якій теоретично обґрунтовувалися права українського народу на розвиток своєї мови у всіх її жанрах. Для цього автори записки (в основному Ф.Є. Корш і                 О.О. Шахматов) коротко простежили розвиток української літератури й літературної мови і показали, що цей розвиток є закономірним історичним процесом, якого не можуть стримати ніякі заборони. У записці підкреслено, що зняття заборони потрібне в інтересах українського народу. Комісія вважала також своїм обов'язком розглянути і заперечити основні аргументи, що їх протягом багатьох десятків років висували окремі російські та українські учені і публіцисти, виступаючи проти розвитку української мови.

Доповідні записки про необхідність зняття обмежень українського слова подали також учені ради Київського та Харківського університетів.

Не виходячи за рамки офіційного документа, члени академічної Комісії заявили у висновках: "Таким чином, виходить, що в ненормальних умовах духовного і розумового життя живе в Росії народність, що налічувала в січні 1897 р. до 23 мільйонів 700 тис. душ".

Саме завдяки науковій, просвітницькій, творчій, політичній діяльності найсвідомішої частини української інтелігенції – науковців, письменників, публіцистів – на кінець ХІХ ст. вдалося зберегти і певною мірою поширити українську літературну мову в різних сферах суспільного життя. Проте боротьба за утвердження мови продовжується і в ХХ столітті.

2.3. Мовознавча діяльність Б Грінченка

Б.Д. Грінченко вніс вагомий вклад у розвиток української літературної мови шляхом власної мовної практики. Він активно працював над формуванням і збагаченням не тільки художнього, але й наукового, публіцистичного, епістолярного стилів, розробляв ряд лінгвістичних проблем як практик і як теоретик. Його діяльність була боротьбою за утвердження української мови як національної і літературної серед інших європейських мов [18].

Найбільший внесок зробив Б.Д. Грінченко в українську лексикографію, відредагувавши, з доповненням власних матеріалів, найбільший і найкращий словник української мови дожовтневого періоду – "Словар української мови" в 4-х томах, що вийшов друком у Києві у 1907-1909 рр. Він фактично заклав основи такої науки, як історія української лексикографії, вперше в україністиці  створив систематизований докладний (хоча й неповний) огляд українського словникарства, починаючи з кінця ХVI ст. і завершивши кінцем ХІХ ст.

Значні заслуги Б. Грінченка і в унормуванні української літературної мови кінця ХІХ – початку ХХ ст. як у практичному, так і у теоретичному аспектах.

Насамперед слід відзначити роль ученого в унормуванні українського правопису. Використовуваний і відстоюваний ним правопис дістав назву "грінченківка". Питанням правопису присвячена спеціальна праця ученого "Три питання нашого правопису. З додатком А.Ю. Кримського", свої погляди на окремі правописні моменти Б. Грінченко виклав ще в 1-й праці "К вопросу о правописании украинского языка". Правопис Грінченка ліг в основу правопису, схваленого правописною комісією на чолі з професором І. Огієнком у 1918 – 1919 рр. Більшість з відстоюваних Б. Грінченком правописних правил входять і до сучасного діючого правопису. Працював як історик та теоретик української графіки і орфографії, його правописні праці до сьогодні не втратили своєї цінності як джерела з історії появи ряду букв українського алфавіту та історії української орфографії.

Грінченко створив 2 підручники для початкової школи українською мовою: буквар "Українська граматка до науки читання й писання" (який був складений ще 1888 року, але опублікований уперше в 1907 році) та читанку "Рідне слово", що була однією з перших підручників для школи такого типу.

 Своїм букварем Б. Грінченко  зробив  внесок у формування  підручникового підстилю наукового  стилю. Цей підстиль української  літературної мови у ХІХ та на початку ХХ сторіччя розвивався у складних умовах, тому не став у той час всебічно розвиненим. Українські підручники на сході України не виходили, оскільки тут шкіл з українською мовою навчання не існувало, освіта велася в Російській імперії державною мовою – російською. Виняток становили хіба що недільні школи, які з'явилися в кінці 50-х – на початку 60-х років. Відомо, що в частині цих шкіл навчання проводилося українською мовою. Проте в 1863 році недільні школи були закриті. Такий стан речей був зумовлений офіційною гнобительською політикою царизму в національній сфері.

 Незважаючи на офіційні заборони, традиція навчання дітей рідною  мовою на Східній Україні не  припинялась. Вона продовжувалась  завдяки власній ініціативі окремих  культурних діячів, одним з яких був Б. Грінченко, який багато зробив у справі педагогіки, у запровадженні української мови у сферу освіти, у виробленні навчально-підручникового підстилю української літературної мови. Ще у 80-х роках, працюючи вчителем на Луганщині, він разом з дружиною Марією Загірньою написав рукописний підручник для початкового навчання. Друком цей буквар з'явився тільки 1907 року, коли після революційних подій 1905 року дещо послабилися утиски українського слова.

Значні здобутки Б. Грінченка в науковому стилі української мови. Він написав ряд педагогічних, мовознавчих праць, рецензій, літературно-критичних, літературознавчих розвідок українською мовою [18].

 Частина цієї спадщини написана  російською мовою, проте багато  праць надруковано українською  мовою, а саме: "Три жіночі долі" (про героїнь творів Ф. Шіллера), "Петро Кузьменко", "Перед  широким світом", "Листи з  України Наддніпрянської", "Галицькі  вірші", "Іванові Франкові", "Маркіян Шашкевич" (ще повністю й досі не надрукована) та багато ін.

 Б. Грінченко відомий як популяризатор наукових і технічних знань українською мовою. Його книги "Про пустині", "Про книги. Як їх вигадано друкувати", "Про грім і блискавку" та інші на свій час,  були зразковими.

У листі до В.Гнатюка від 19 серпня 1899 року Б. Грінченко яскраво змальовує важкі цензурні умови, в яких доводилося видавати книги українською мовою. Зокрема, він, надіславши В. Гнатюку серію своїх видань для рецензії, писав: "Рецензента прохав би взяти на вагу, що всі ці книжки видані під російською цензурою, а то значить, що не можна було видати ні одного перекладу, не можна було видати скільки хотілося науково-популярних книжок, врешті й красне письменство зазнавало великих перешкод: "Думи кобзарські" кілька разів посилались до цензури і все заборонялося, двічі заборонено збірку (велику) з народних, уже друкованих в Росії казок, заборонено мені часом по кілька разів друковані з дозволу цензурного мої оповідання, як-от: "Без хліба", "Грицько", "Украла", "Олеся" та багато всякого іншого. Через те добір книжок не такий, як би хотілося, а такий, який пощастило скласти при тяжких обставинах".

 Б.Грінченко невпинно "бомбардував" цензуру і нерідко домагався  свого: завдяки настирливості і міцній волі порівняно інтенсивно друкувався і в межах царської Росії.

Подвижницька діяльність Б. Грінченка по забезпеченню вільного, різнобічного функціонування рідної мови вимагала титанічних  зусиль.  Це  й  дозволило  І. Франкові  відвести Б.Д. Грінченкові перше місце в ряду "справжніх борців за українське слово". Ось як про це він писав у статті "Наше літературне життя в 1892 році": "Без сумніву, перше місце в нинішню добу в цій компанії – не вже письменників, а справжніх борців за українське слово – перше місце, по пильності, по таланту, витривалій працьовитості і різнорідності інтересів духовних треба признати д. Чайченкові. Чоловік, як сказано, хорий, котрий надто мусить заробляти на хліб для себе, для сім'ї, він, проте, засипає мало що не всі наші видання своїми не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями критичними й популярно-науковими, працює без віддиху, шле до цензури рукопись за рукописсю, не зраджується ніякими невдачами ані критикою, часто не прихильною, а у всьому, що пише, проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демократизм, бистре око на хиби української суспільності" [24, с. 357].

ВИСНОВКИ

Внаслідок системного аналізу діяльності представників української культури та науки у боротьбі проти утисків української мови царизмом мови, ми можемо зробити наступні висновки:

З особливою гостротою питання мови, національної освіти й культури постали в ХІХ та на початку ХХ століттях. Для українців ці питання завжди були актуальними. Перебуваючи протягом кількох століть у складі сусідніх іншомовних та інокультурних держав, Україна зазнала мовно-культурної експансії, головним чином з боку російського самодержавства (безконечні накази, укази, розпорядження про заборону української мови й українського друкованого слова, переселення представників корінної нації у віддалені кутки імперії й заміна їх чужорідним елементом), – усе це не могло не накласти свій відбиток на психологію, поведінку й культуру українців.

Процес цілеспрямованого нищення мови нації дістав назву лінгвоцид. Лінгвоцид – різновид мовної політики, в результаті якої шляхом активного цілеспрямованого втручання у внутрішню структуру мови, обмеження використання її суспільних функцій відбувається поступове зменшення і згасання комунікативної, інформаційної, пізнавальної, а відтак мислеоформлюваної функцій, що в кінцевому результаті призводить до асиміляції й денаціоналізації народу панівною нацією. Це негативне явище стало вирішальним в історії становлення і розвитку української мови. У ХVІІ – ХІХ ст. існувала реальна загроза її абсолютного зникнення. Сфери використання мови в ці періоди були максимально звужені, унаслідок чого занепадають основні функціональні стилі, збіднюється лексика і фразеологія, гальмується або зовсім припиняється процес вироблення й унормування національної літературної мови.

Історія становлення української мови як національної пов’язана з великою кількістю актів, циркулярів, розпоряджень. Цензура українського друку ставала головним чинником заборони мови, літератури, культури українського народу.

Завдяки найсвідомішій частині української інтелігенції на кінець ХІХ ст. українська мова утверджується і продовжує свій розвиток. У цій сфері активно діють культурницькі й політичні організації й товариства. Українські письменники писали не лише художні твори, а й літературно-критичні, етнографічні, фольклористичні праці, брали участь у формуванні, унормуванні української літературної мови, обстоювали право на існування написаного по-українськи.

Велику роль в утвердженні української мови відіграли мовні дискусії, які велися навколо української мови на сторінках наукових, громадсько-політичних, науково-популярних газет та журналів. Участь у них брали як українські вчені, так і російські, частково – польські та інші славісти. Наприкінці ХІХ ст. велася полеміка серед українських науковців щодо шляхів розвитку української літератури. У ній узяли участь представники Великої України, зокрема Б. Грінченко та А. Кримський, учені Галичини –                             І. Верхратський, І. Франко. У ході дискусії про роль західно – та східноукраїнських варіантів у розвитку загальноукраїнської літературної мови вчені прийшли до думки про те, що в основі української загальнолітературної мови повинна бути мова Наддніпрянської України. Однак загальноукраїнська мова має поновлюватися лексикою й інших діалектів. Дискусії, що велися протягом ХІХ – п. ХХ ст., остаточно показали окремішність української мови, визнали її право на самостійний розвиток, що, зрештою, було толероване й Російською академією наук.

Мовні полеміки показали спроможність української мови бути мовою науки. Це переконливо довели українські вчені І. Франко, Б. Грінченко, М.Грушевський, незважаючи на те, що російські вчені С. Булич,                          Т. Флоринський намагалися переконати, що українська література повинна бути органом безпосередньої поетичної творчості, а також засобом поширення елементарних знань серед простих людей.

Великою перешкодою у розвитку національної культури була заборона української мови, проте завдяки освітянам, працівникам періодичних видань, акторським трупам, письменництву на кінець ХІХ століття українська мова утверджується і продовжує свій розвиток та вплив на українські націєтворчі процеси.

Питання відстоювання прав української мови в контексті етно- та культурнозбереження української спільноти, упродовж 1905-1907 pp. стає провідною темою яскравих публіцистичних виступів видатних діячів зокрема Української демократично-радикальної партії (УДРП) Б. Грінченка,                        О. Єфремова, П. Стебницького, О. Лотоцького, М. Славінського, Д. Дорошенка, Є. Чикаленка, Г. Коваленка. Українська мова була маркером української національної ідентичності, бо саме національна мова вирізняла українців від сусідніх народів, насамперед росіян. Тому в умовах революції другою вимогою (після вимоги національно-територіальної автономії) українського проекту було впровадження україномовної освіти. Українські політичні діячі не заперечували вивчення російської мови як мови державної.