Літопис Григорія Грабянки як зразок української барокової літератури

Своє й чуже сполучені в українській бароковій літературі в не зовсім звичайних формах. Україна не мала виразної та характерної ренесансової літератури. Отже, просякання світських елементів у літературу, зокрема - знайомство з античністю, почасти йшло вже в часи бароко та не мало характеру боротьби, революції проти церковної традиції. Античність приходила на Україну вже після примирення її з християнством, у формах барокового, християнсько - міфологічного синтезу: тому помалу, але без опору починається розповсюдження вжитку міфологічних образів: релігійна лірика стоїть під охороною античних «муз»; Пресвята Діва стає «Діаною», хрест порівнюють з тризубом Нептуна, в містичних трактатах з’являються «амури» та «купідони» і т. д. Бароко прийшло без великої літературної боротьби і прийнялося, як нова рослина на плодючому ґрунті. Єдиний, може, хто міг би боротися проти бароко, Іван Вишенський, сам у своїй літературній формі був до бароко дуже близький та радше сприяв його успіхові саме стилем своїх творів. Вишенський лише не прийняв би поєднання християнства з античністю, «синкретизму».

Коли ж починається українське бароко? Це питання складне не лише для України: бароко, яке почалося в південній Європі в половині XI віку, у деяких країнах лише помалу пробивалося крізь традицію ренесансу. На Україні першим письменником, у якого знаходяться риси барокового стилю, як вже було сказано, є Іван Вишенський. Його довгі періоди нагромадження паралелізмів, сміливі антитези, стиль промовця чи ліпше пророка, майже неймовірне нагромадження формальних прикрас (що у цього геніального письменника ніколи не закривають, не усувають з поля уваги змісту) могли б дозволити нам прилучити його твори до літератури бароко, коли б джерела його стилістики не були зовсім інші: це святе Письмо та отці церкви, найбільше, мабуть Златоуст. Щоправда, Вишенський, мабуть, знав уже бароковий стиль (з польської полемічної літератури) та де в чому міг його й наслідувати. Але ідеологія його теж зовсім не барокова: це не програма сполучення цінних елементів ренесансу зі старою традицією, а програма повного повороту до чистої традиції. Але цікавий приклад «бароковості» Вишенського характеризує спорідненість бароко з українським духовним стилем; так само характерний є й бароковий характер деяких сторінок пишного «пізньовізантійського» стилю Галицько-Волинського літопису.

Справжній початок бароко - це Мелетій Смотрицький, це проповіді та почасти вірші Кирила Транквіліона Ставровецького, а повна перемога бароко - утворення київської школи. Найбільшими культурно-політичними успіхами, які відіграли велику роль в історії українського барокового письменства, були: відновлення православної ієрархії 1620 року та заснування київської школи 1615 року і її реформи, проведені Могилою (1644 рік) та Мазепою (1694 рік). І нові ієрархи, і професори Академії були головними репрезентантами бароко.

Бароко, що почалося якось  непомітно, панує надзвичайно довго  та тримається надзвичайно вперто. Майже весь XIII вік в українських школах вищого типу навчають барокової поетики та плекають барокову поезію. В основі не виходить за межі традиції (хоч дуже рішучий реформатор в окремих питаннях) останній великий український письменник епохи бароко Григорій Сковорода. Але з ним літературне бароко не дожевріло, а догоріло повним полум’ям до кінця та враз згасло. Згасло разом з притаманною українському бароко літературною мовою: на зміну прийшла мова народна.

Останній період бароко в  деяких країнах утворив власний  стиль, стиль пізнього бароко або «рококо». Цей двірський, легкий, граціозний, але разом і іграшковий, легковажний стиль на Україні не розвинувся. Бо в середині    XIII-го сторіччя в Україні пани, що йшли за модою, великою мірою русифікувалися, і лише десь далеко на півночі починав при дворі цариці Єлизавети складатись стиль українського рококо, що знайшов вираз та почасти відгомін лише в українській ліриці, переробках та музичних обробках народних пісень та небагатьох спробах власної творчості, без літературних претензій та значення.

Українське бароко, як пізніше романтика, було епохою засвоєння не лише сучасного, а й старого: наздоганяли прогаяне за століття; тепер поприходили на Україну й численні переклади літератури, яку власне треба назвати середньовічною, та навіть твори отців церкви в новому мовному одязі. Так буває завжди в епохи літературного розквіту; так пізніше Шекспіра принесли на Україну романтика та реалізм. І як на Шекспіра дивились очима романтики чи реалісти, так, мабуть, сприймали за часів бароко й твори старих епох очима та серцем бароко. Науці ще треба розвідати, як люди українського бароко дивилися на твори старих часів, що їм принесло бароко.

Бароко змінювалося, розвивалося  за порівняно короткий час свого  панування: від початків до пишного  пізнього бароко (що дістало в різних країнах навіть різні назви, здебільшого  за іменами головних представників  цього стилю: «ґонґорізм», «марінізм», «преціозний стиль») . На Україні цей розвиток не був дуже рішучим та дуже помітним. Десь після 1680 року українська література пережила період надзвичайно пишного, переобтяженого формальними прикрасами стилю (наприклад Іван Величковський, Стефан Яворський), але не бракувало й «поміркованих» поетів, а головне — духовні письменники лише як виняток доходять до такого літературного радикалізму, на який здатні світські поети. А потім прийшов політично зумовлений підупад, що рідко сприяє літературному радикалізмові.

Зате поетика українського бароко зазнала реформ, і досить радикальних, в конкретних питаннях поетики. Одну з найрадикальніших реформ у теорії віршування зробив Сковорода: але вона не встигла прищепитися, як скінчилася вся барокова література.

Барокова література на Україні  залишається ще певною мірою анонімною, хоч кількість відомих нам  авторів велика. Є багато авторів, про яких ми нічого, крім імені, не знаємо або знаємо дуже мало.

Одним з найвідоміших українських  письменників другої половини XVII ст. був Іван Галятовський. Він творив перший вітчизняний курс гомілетики (теорії проповіді), уславився написанням низки об'ємних і цінних полеміко-богословських трактатів (“Розмова Білоцерківська”, “Стара церква”, “Фундаменти”). Визначними представниками ораторсько-проповідницької прози у другій половині XVII ст. були Лазар Баранович (великі збірки проповідей “Меч духовний”, 1699 і “Труби словес проповідних”, 1674) і Антоній Радивиловський, який був найталановитішим проповідником доби. В основному проповіді Радивиловського мали схоластичний характер, але завдяки використанню багатого історичного, літературного і фольклорного матеріалу намагалися наблизити релігійну проблематику до реального повсякденного життя широких мас народу [9, с. 8].

Дуже цікавою проблемою  барокової української літератури є мова. Вона так само залишається  принципово слов’янською, як і в  попередній період. Але, на жаль, вона, увібравши в себе велику кількість  елементів народної мови, не підлягла ніяким певним нормам. Тому ми зустрічаємо великі ухили то до української народної мови, то до польської, то - лише у XIII ст. і то рідко - до російської, іноді натомість збільшується стихія церковна. Мова варіює залежно від ґатунку твору або навіть його окремої частини: в певних сценах драм мова наближається до народної; це наближення помітимо і в жартівливих піснях; наближення до польської мови характерне для творів з шляхетських кіл (напр., «гербовні вірші»). Деякі чужі українській мові форми зробилися конвенційними, бо українські форми здавалися не досить логічними.Так, дуже часті форми дієслів минулого часу на польський зразок: «писалем, писалесь» і т. д., мабуть, поширилися, бо здавалося, коли затратилися старі форми («писалъ есмь, писалъ еси» і т. д.), нелогічним та не досить зрозумілим уживання тієї самої форми «писав» для всіх трьох осіб. Подібних прикладів є кілька. Але від церковнослов’янської мови московського типу українська мова відходила все далі, так що все частішими стають «переклади» з однієї мови на другу та переробки українських творів при їх друку в Москві (що зіпсувало для нас чимало творів нашої барокової літератури, що їх лише в Москві друковано). Певне наближення до російської мови відбувається в XIII-му ст., але це є наближення російської мови до української: кількість українців серед перекладачів (вже в XII ст.) в урядах, на духовних посадах, а пізніше в університетах була така значна, що українські елементи значною кількістю прийшли до російської канцелярської, судової, шкільної мови. Може, був певний елемент національної самоохорони в тому, що Котляревський цілком відмовився від старої (барокової) української мовної традиції, до якої так наблизилася російська мова, та почав утворення нової літературної мови на цілком новій основі: на основі народної мови. Це був кінець української барокової літератури, що вже віджила свій час, і початок нової української літератури.

1.4 Барокові  твори української літератури XVII -  XVIII століття

З часом література відійшла від релігійних догматів; визвольна війна продиктувала свої теми - подвиги народу та його героїв.                                  Історичні твори, які виходять у першій половині XVIII ст., генетично пов'язують період Гетьманщини з княжою добою, щоправда, тут більше романтичних домислів і міфології.

Перший козацький літопис був анонімним, а наступні - авторськими. Григорій Граб'янка і Самійло Величко уклали зводи, де розповіли про козацтво з тією повнотою висвітлення матеріалу, яка була їм доступна.

Незважаючи на те, що основна тема твору Григорія Граб'янки - події визвольної війни 1648-1654 років, він чільне місце відводить питанню походження козацтва, полемізує з польськими письменниками Коховським, Стриковським та Гвагніним, заперечуючи їм у тому, що слово "козак" походить від слова "коза", і робить спробу вивести походження січовиків від скіфів [4, с. 77]. Аргументація його досить наївна, але заслуговує на увагу. Григорій Граб'янка щиро вболіває за долю України, особливо після Люблінської унії 1569 р. Його обурюють утиски козаків та людності, які стали майже безправними й відданими на відкуп панам та орендарям.

Літопис козацького канцеляриста Самійла Васильовича Величка - найбільший за обсягом історичний твір свого  часу, надрукований у Києві 1848-1864 рр. Унікальність цього наймонументальнішого твору історико-мемуарної прози  ХXІІ-ХVІII ст. полягає в тому, що це не тільки літопис (так умовно назвали  його перші видавці), а й історичний, публіцистичний і художній твір. Разом  з Літописом Самовидця, Літописом  Григорія Грабянки, "Історією Русів" Величків твір входить у корпус козацької  історіографії, авторами якої є літописці-вчені, вихованці Києво-Могилянської академії, представники знаменитого "стану  військових канцеляристів", який, за оцінкою Михайла Грушевського, прийшов "на зміну духовних представників київської схоластики першої половини XVIII ст. та загальноросійських ухилів її епігонів другої половини: він підготував національне українське відродження XIX століття".

Михайло Грушевський заперечував проти включення пам'яток української історіографії до загальної суми творів київської схоластичної літератури і ще раз наголошував, що неувага до козацьких літописів - причина багатьох неточностей і прогалин у наших уявленнях про ті шляхи, якими прийшло українське відродження XIX ст. "Історичні перекази, ідеалізація національної боротьби за визволення, козацька романтика, старшинський автономізм, краєзнавчі зацікавлення відіграли в ньому величезну роль - це річ загальновизнана. Але як підготувала все це "література канцеляристів" XVIII ст., в яких формах, якими шляхами вона влилася до нього, яким чином вона сама утворилась і виробила ці аспекти - в цьому ще багато незрозумілого, що вимагає дослідження із самих низів - з рукописного матеріалу, і я хотів би про це нагадати". Окреслені Грушевським проблеми і сьогодні не з'ясовані як щодо козацьких літописів загалом, так і щодо Літопису Самійла Величка - твору, котрий порівняно з творами Самовидця та Грабянки дослідник назвав "незрівняно більш художнім". Саме Михайло Грушевський уперше заперечив традиційну, сформовану ще в 30-х роках думку про Літопис Величка як твір козацько-старшинський, осмислив причини, через які твір довгий час залишався маловідомим: "Незрівнянно більш художня повість Величка також, очевидно, не могла такою мірою задовольнити читача зі старшинського кола і залишилася без поширення протягом усього століття чи не тому, що автор мав на меті прославити, на шкоду городовому козацтву, Запорізьку Січ як охоронця справжніх козацьких переказів, а можливо, й через інші обставини, наприклад, великий обсяг твору, можливо, його дефектність".[22,стор.185]

Літопис Самійла Величка  дійшов до нас не повністю: є в  ньому дефекти на початку, в середині (1649-1652 рр.) і в кінці. Прогалину (відсутність  кінця першої, другої, третьої, четвертої  та п'ятої частин першого тому) видавці  заповнили матеріалом із другого  твору Величка - "Космографії", яку він продиктував, уже осліпнувши на схилі літ. Двох аркушів бракує в другому томі, а третій том, як вважають дослідники, залишився незавершеним. Свій Літопис Величко довів до 1700 року, але в переліку подій автор згадує й пізніші роки (наприклад, 1723 рік), у третьому томі згадуються події 1700-1720 рр. Літописець також обіцяє розповісти і про події, що супроводжували відлучення його від служби в Генеральній канцелярії. Більшість вчених вважає, що сталося це наприкінці 1708 року, коли був страчений Кочубей. Але історик Михайло Марченко вважав цю причину непереконливою: на його думку, Самійло Величко потрапив у немилість через Мазепу, за гетьманування якого був писарем. Однак до діяльності Мазепи Величко не мав безпосереднього відношення, бо тоді з літописцем розправились б значно жорстокіше. Був надрукований Величків твір за списком Погодіна, придбаним у відомого збирача рукописів Лаптєва. Під час друку був відшуканий ще один, пізніший список - у бібліотеці Михайла Осиповича Судієнка, придбаний останнім від нащадків Григорія Полетики. Саме в цьому списку дослідниками й були відшукані певні місця, яких не вистачало в основному списку. Перша спроба відновлення загубленої частини твору Величка здійснена П.Г.Клепацьким у праці "Літопис Самійла Величка" (Полтава, 1926).

Сам Величко поділив свій твір на три томи, кожен із яких має  окремий заголовок. До першого і  другого томів знаходимо цікаві передмови, де Самійло Величко, на думку Дмитра Чижевського, розвиває "деякі основи свого історичного світогляду та своєї історичної методології" . З'ясування специфіки останнього має надзвичайну вагу і позначене труднощами, які стоять перед дослідниками твору. Більшість із них солідарна в тому, що своєрідність Літопису Величка зумовлена предусім тим, що автор був літописцем-ученим. "З Величка був дуже вчений письменник супроти, хоча б, Самовидця: він тямив мову латинську, польську, німецьку. Але літопис його має надто компілятивний характер, як це ми були бачили, перелічуючи акти, грамоти й листи, що їх Величко позаносив до свого літопису. Їх така сила, що читачеві часом важко стежити за авторовим оповіданням", - зазначив Д.Багалій.[18, стор.213] Ще раніше В.Іконников дійшов висновку, що Величко, з одного боку, літописець-компілятор, а з другого - автор ученого твору, вченої праці. Повістяр-мемуарист Самійло Величко був вихованцем Києво-Могилянської академії. Отож, пишучи свій твір, він намагався дотримуватися основних засад, викладених у академічних, зразкових для його часу "Поетиці" та "Риториці" Ф.Прокоповича.