Образ жінки у романі В. Набокова «Оригінал Лаури: насолода вмирати»

 МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

Кафедра історії зарубіжної літератури

 

 

Курсова робота на тему:

 

Образ жінки у романі В. Набокова «Оригінал Лаури: насолода вмирати» 

 

 

 

 

                                                                         

                                                                

 

 

 

Київ 2008 

План

Вступ

І. Розділ. Творчість В. Набокова у постмодерністському контексті

1.1. Випадковість та фрагментарність як складові постмодернізму

1.2. Образ жінки у творчості В. Набокова

ІІ. Розділ. Особливості зображення  образу жінки у романі

2.1. Постмодерний код жіночності в романі.

2.2. Інтертекстуальний вимір жіночності

2.3. Характерлогічні риси та образ Лаури

Висновки

Список використаної літератури 

ВСТУП

Володимир Набоков - унікальний і своєрідний письменник епохи постмодернізму, квінтесенція й апогей цього неоднозначного напряму в російській та американській літературі. Твори Набокова характеризуються складною літературною технікою, глибоким аналізом емоційного стану персонажів у поєднанні з непередбачуваним, деколи майже триллерним сюжетом. Серед відомих зразків творчості Набокова можна відзначити романи «Машенька», «Захист Лужина», «Запрошення на страту», «Дар». Популярність в широкої публіки письменник здобув після виходу в світ скандального роману «Лоліта», за яким згодом було зроблено декілька екранізацій (1962, 1997). Серед найхарактерніших ознак його творчості можна виокремити фрагментарність, інтертекстуальність, синестезію.

Актуальність теми. Осібно стоїть його незавершений роман «Лаура та її оригінал». Цей твір, що тільки недавно був опублікований, наробив чимало «галасу», став актуальним для ока прискіпливих критиків, але все ж залишається маловивченим. Французька газета «Ле Монд» назвала його «бомбою уповільненої дії». Цей роман зробив фурор в літературознавчих колах ще коли не був опублікований. Попри те, що про творчість письменника чимало було написано російськими науковцями  
В.В. Єрофеєвим, І.Л. Галинською, О.В. Сажиним, все ж немає праць, які б детально висвітлили такі важливі аспекти як композиція твору, образ автора в романі, образ Лаури.

Темою нашого дослідження якраз і є висвітлення одного з таких аспектів, зокрема - образ жінки у романі В. Набокова «Оригінал Лаури: насолода вмирати». Російські дослідники у своїх публікаціях вже окреслили деякі моменти цієї теми, зокрема

Метою курсової роботи є проаналізувати центральний жіночий образ у вказаному романі на тлі ключових постмодерністських прийомів В. Набокова, зокрема феномену фрагментарності й інтертекстуальності, а також в контексті галереї жіночих образів автора, які часто «мігрують» від твору до твору й утілюють певну естетичну й етичну концепцію.

Для досягнення поставленої мети необхідно досягнути таких часткових завдань:

1. Окреслити явища випадковості й фрагментарності як складові постмодернізму й творчої палітри В. Набокова зокрема.
2. Узагальнити власні й літературознавчі спостереження за жіночими образами Володимира Набокова, виявити в них наскрізні риси.
3. З'ясувати, як утілений постмодерний код жіночності в романі В. Набокова «Оригінал Лаури: насолода вмирати», описати його інтертекстуальну природу.
4. Визначити характерологічні риси образу Лаури в романі

Як зазначає син відомого письменника - Дмитро Набоков в інтерв'ю газеті «День», «Майстерність письменника досягає в цій книзі нових висот», вказуючи при цьому, що в романі немає нічого автобіографічного [Коваленко 2008].

Вищенаведені фактори, створюють додаткову мотивацію науковим і студентським колам для проведення самостійного дослідження в цій царині. 

І. Розділ. Творчість В. Набокова у постмодерністському контексті

 

1. Випадковість та фрагментарність як складові постмодернізму

 

Набоков належить до письменників-белетристів, які творили за зовнішніми ефектними враженнями, використовуючи прийоми інноваційної, постмодерністської поетики: інтертекстуальність, алюзії, стилізацію й попурі з відомих творів, синтезували творчу інформацію.

Володимир Набоков видає таку інформацію за свою, щоб, копіюючи образи та ідеї попередньої літературної та культурної традиції, закріпити за допомогою «риторичних і образотворчих засобів специфічну свою «владу письма» над свідомістю читача» [Антошина, 2002]. Ця риса, як притаманна властивість художніх творів постмодернізму була відзначена Т. Адорно у своїй незакінченій праці «Основни естетики». На думку дослідника, «Загадковість художніх творів полягає в їхній фрагментарності. Якби їм була притаманна трансцендентність, вони були б не загадками, а містеріями; вони - загадки, бо своєю фрагментарністю заперечують те, чим хотіли б бути насправді» [Адорно 2002].

Адорно один із перших і визначив фрагментарність як важливу рису постмодернізму: «Немає досконалих художніх творів. Якби вони існували, справді було б можливе примирення серед непримиренного, до сфери якого належить мистецтво. У довершених художніх творах мистецтво трансцендувало б свою концепцію, звертання до крихкого й фрагментарного - це, по суті, спроба врятувати мистецтво через скасування претензій, що художні твори є тим, чим не можуть бути і чим, однак, хочуть бути; фрагмент містить обидва ці елементи» [Адорно, 2002: 254].

Як зазначає теоретик постмодернізму І. П. Ільїн, зокрема про методологічні засади постмодернізму в Набокова, його експериментальний роман є «іронічним модусом постмодерністського пастишу» (від італійського pasticcio - опера, складена з уривків інших опер, суміш, попурі, стилізація), який, відкидаючи мімесис (наслідування) як основний принцип реалістичного мистецтва, «пропонує нам імітацію роману його автором, у свою чергу імітує роль автора,... пародіює сам себе в акті пародії» [Ильин: ЕР].

Позбавлений традиційної функції пародії й одночасно зберігаючи пародійний ефект, пастиш, за визначенням американського теоретика Ф. Джеймсона, примикає до літературної гри, фантазії, «виступає одночасно і як «зношування стилістичної маски», і як нейтральна практика стилістичної мімікрії, у якої вже немає прихованого мотиву пародії» [Антошина, 2002: 65].

Отже, однією з основних рис постмодернізму, яка виявляється у Володимира Набокова, є фрагментарність. Це - художнє віддзеркалення специфіки однієї зі сторін постмодерної ситуації, яка полягає у баченні світу як невпорядкованості, позбавленої причинно-наслідкових зв'язків та ціннісних орієнтирів, що можуть невмотивовано змінюватися [Сюта, 2006: 169].

Спробуємо розібратися в природі постмодерністської фрагментарності, зокрема у творах Володимира Набокова. Так, в літературній творчості модернізму й особливо постмодернізму, прикладом чого є твори Набокова, виявляється релігійний нігілізм, що пов'язаний з духовним розпадом особистості. Це, відповідно, тягне за собою роздробленість свідомості, омертвіння душі через перемогу пристрастей і втрати розуміння небезпеки пристрасного стану людини як гріховного. Все це пояснює сумнівну художню цінність твору, але дозволяє трактувати його як постмодерністський текст з відсутністю у нього сюжету як такого або його фрагментарністю з елементами мозаїчності, що об'єднують безліч текстів. Так, в досліджуваному романі «Оригінал Лаури: насолода вмирати» у розпорошеному стані співіснують декілька сюжетів, зовні не пов'язаних один з одним. Вони орієнтують читача на інтерес виключно до біологічного життя героїв, згасання якої відображає трагедію розпаду духу й тіла.

Фрагментарність сюжету виявляється в описі любовних пригод Флори, згодом гібридів Флори й Лаури. Перед нами мерехтять сумнівне напівросійське походження героїні, картини її дитинства, потім заміжжя, щоденник Вайльда, публікація російським коханцем Флори роману «Моя Лаура», тобто роману в романі, в якому вона зображена під ім'ям Лаури; читання Вайльдом цього роману, наданого йому художником Равичем, і, нарешті, сцена на вокзалі з повідомленням про карнавальну смерть Флори - Лаури, що в цілому створює свого роду «імітацію роману» [Ильин: ЕР]. Отже, фрагментарність - це своєрідна опція постмодерністського тексту, яка втілює безглузду літературну фікцію, шараду-пастиш, попурі з цитат й інтертекстів, тексту в тексті, що спонукає читача до вільного тлумачення прочитаного.

Дослідник постмодернізму Ю. С. Райнеке наголошує: «Постмодернізм увібрав у себе неприйняття концепції цілісності й пристрасть постструктуралізму до ірраціонального, несвідомого, нестабільного й фрагментарного. Постмодерністи, слідом за постструктуралістами, розглядають світ як феномен письмовій культури, свідомість індивіда - як набір текстів, і людина, відповідно, поміщається в нескінченний текст, яким є світ» [Райнеке: ЕР].

По суті, фрагментарний інтертекст Набокова побудований на постійно мінливих «ракурсах дійсності, які в своєму миготінні не дають можливості пізнати її сутність», що й відзначають дослідники поетики постмодернізму [Александров, 1996]. У підході до людині ми спостерігаємо, як вдало підмітив емігрантський критик В. Амфітеатров-Кадашев, «нестерпну нелюдяність, суцільну наругу над людиною», так, ніби світ складається з «виродків і каналій» [Вострикова, 1995: 206]. Відсутність прагнення до істини тут є принциповим і фундаментальним.

Для постмодерністської творчості критерій розуміння художнього задуму замінено картинами розмитої містифікованої дійсності (наприклад, болісно-фізіологічні сни Вайльда про плями, що оживають на стінах і дверях), багатозначністю, словесною грою, про що заявляє і сам автор, називаючи свій твір «roman à clef, в якому clef втрачено назавжди» [Антошина, 2002,с.123]. Тобто «роман ніби на замку, де під вигаданими іменами можна вгадати «живих людей», якщо мати або підібрати до нього ключ» [Аношина, 2002: с.123]. Однак clef - це сенс. Ключ тут не просто неможливо вгадати, він і не передбачається, оскільки живі люди підмінюються міфологізованими зооморфно-пародійними образами-символами, орієнтованими на рух своїх інстинктів.

Отже, фрагментарність постмодерністського тексту, як власне і роману Набокова «Оригінал Лаури: насолода вмирати» є методом пізнання деконструйованої дійсності, це спосіб плетення текстового полотна, яке відповідає не стільки естетичним настановам, скільки творчим імпульсам, рефлексіям автора та його героїв.

 

 

2. Образ жінки у творчості В. Набокова

 

Жіночі образи утворюють особливий світ, який є невід'ємною частиною художнього світу романів В. Набокова. Він свідомо чи несвідомо пов'язує образи жінок з побудовою й основним змістом романів. Іншими словами, в архітектоніці романів явно простежується гендерний принцип.

Розглянемо основні особливості жіночих образів у творах письменника. Так, перший роман «Машенька» названий на честь головної героїні. Автор присвячує його дружині, Вірі Слонім. Епіграф з «Машеньки» вказує на жінку як на смисловий центр роману. Знову пережиті відносини з Машенькою викликають основний конфлікт роману. Сюжет тут розвивається за психологією пам'яті. Тут Машенька - близький для головного героя образ, який міцно вписується в цей світ. Реальність Берліна - ворожий світ для жінок, які там живуть. Клару, Людмилу, пані Дорн оточує самотність, для них характерне відчуття покинутості.

Інший твір - «Захист Лужина» - зосереджений на головному героєві та його стосунках з жінками, зокрема, з дружиною. Багатошаровий світ роману і тут чітко ділиться на дві половинки. На одній стороні - він сам, його світ уяви, творчого генія, світ повного самотності. На іншій - весь інший зображається світ, у тому числі і жінки. Особливо виділяються дві жінки - тітка й дружина головного героя. Функціональне призначення їх кардинально протилежне. Тітка, у «дошаховім» дитинстві знайомить героя з цим мистецтвом, тоді як дружина навпаки, усіма силами намагається вигнати шахи з їх життя, захистити його від них. Якщо тітка несвідомо, у вигляді гри, залучає його до шахів, то дружина - вибудовує, як захист від них, розмірений побут, з усіма зовнішніми атрибутами благополучного життя. Тобто тут образ жінки антитетичний - побудований за принципом антитези.

У романі «Подвиг», вчинок головного героя, винесений у заголовок, безпосереднім чином пов'язаний з історією його відносин з жінками. Тут докладно виписана історія молодого російського емігранта, який, здавалося б, знайшов себе на чужині. Особливе місце в художній реальності роману займають дві жінки - Софія Дмитрівна й Соня Зіланова. Софія Дмитрівна, присвятивши своє життя синові, сприймає навколишню дійсність через нього, спогади про нього. Соня Зіланова, впродовж всього роману будучи мрією головного героя, має життя поза межами художньої реальності роману.

Роман «Дар» - історія становлення творчої особистості, яку В. Набоков пише в пам'ять про матір. Світ, що зображається тут, підкоряється лише одному закону - закону творчої уяви, головним інструментом якого стає метафора. Джерелом творчості, засобом пізнання істини для героя стають взаємини з жінками. Всі жіночі образи невидимими нитками пов'язані між собою і з головним героєм. Початок становлення поета пов'язаний з історією його першої любові. Пошук, метання Федора спостерігає і бере в них живу участь його мати, Єлизавета Павлівна. Але каталізуючу роль у становленні творчості і в побудові самого романа зіграли відносини з Зіною Мерц. Вона зуміла поєднати світ творчої уяви головного героя з повсякденною реальністю, будучи одночасно Музою і головним «постачальником».