Внесок Мертона Міллера і Генрі Мінцберга у розвиток науки управління

Київський національний університет  імені Тараса Шевченка

Економічний факультет 

Кафедра «Облік та аудит»

 

 

 

 

Реферат на тему:

Внесок Мертона Міллера і Генрі Мінцберга у розвиток науки управління

 

 

 

 

                                                                     

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ 2012

1.Мертон Міллер як теоретик фінансового менеджменту

 

       Американський економіст Мертон Міллер народився 16 травня 1923 р. у Бостоні (штат Массачусетс) у родині адвоката. Після середньої школи Міллер (1940) вступає до Гарвардського університету, де через три роки здобув диплом бакалавра за фахом юриста, хоча його більш приваблювала економіка, ніж юриспруденція. Цікаво, що його однокурсником був Роберт Солоу, нобелівський лауреат у сфері економіки 1987 року.

У воєнні роки Міллер працював економістом, спочатку у відділі  податкової інспекції міністерства фінансів, а потім у відділі  наукових досліджень і статистики Ради Федеральної резервної системи  США. У 1949 Міллер продовжив освіту в Університеті Джонса Гопкінса в Балтіморі. Діставши в 1952 році там докторський ступінь, Міллер протягом року викладав у Лондонській школі економіки, потім працював у Вищій школі промислового управління в Технологічному інституті Карнегі, що була однією з перших і найвпливовіших американських шкіл бізнесу. 1961 р. Міллер перейшов на роботу до Вищої школи бізнесу при Чиказькому університеті, заслуженим професором якого він залишається й дотепер. На початку 80-х років він став директором Чиказької торговельної палати й одночасно директором Чиказької комерційної біржі[1].

В 50-х роках, коли Мертон Міллер працював в інституті Карнегі, виходять три його статті, написані разом з Франко Модільяні, в яких розглядається вплив фінансової структури, дивідендної політики та оподаткування корпорації на ринкову ціну фірму. Висновки, яких дійшли автори, викладені у відомій теоремі Модільяні-Міллера(ММ), що була сформульована у спільній праці «Вартість капіталу, фінанси корпорацій і теорія інвестицій»(1958 р.). Індекс цитованості цієї абревіатури – ММ – в монографічній та теоретичній літературі з теорії фінансів та фінансовому менеджменту побив усі рекорди, особливо протягом перших двадцяти років після публікації згаданої раніше тріади статей. В огляді Асоціації фінансового менеджменту за 1879 рік було визнано, що перша стаття Міллера і Модільяні здійснила найбільший вплив на формування сучасних уявлень в галузі корпоративних фінансів порівняно з усіма будь-коли надрукованими роботами[2,126].

Одне з головних питань, яке постає перед фінансовим менеджером фірми – це як найкращим чином  сформувати необхідний капітал: чи за допомогою позики(облігації), чи використати  виключно акціонерний капітал(акції)? Грунтуючись на низці, за словами авторів, «вельми радикальних» припущень, як то: наявність досконалої конкуренції, фінансова рівність фірм та приватних інвесторів – ті і інші мають можливість позичати під однаковий процент, статичність моделі, відсутність трансакційних витрат, вчені довели, що «…ринкова вартість фірми не залежить від структури її капіталу і визначається нормою капіталізації очікуваного доходу в фірмах її класу» [4,44]. Суть доведення цієї теореми полягає в наступному: якщо фінансування є більш вигідним з використанням позичкового капіталу(тобто, з використанням левериджу; така фірма називається левериджною або фінансово залежною), то власники акцій нелевериджно(фінансово незалежної) фірми почнуть продавати свої акції і на отримані гроші купувати акції левериджної фірми та облігації, розподіливши кошти в тій же пропорції, що характеризує структуру капіталу левериджної фірми. Навпаки, якщо фінансування фірми виявляється більш вигідним при використанні виключно акціонерного(власного) капіталу, то акціонери левериджної фірми продаватимуть свої акції, купуватимуть на виручені кошти акції нелевериджної фірми, і, отримавши в банку під заставу цих акцій кредит, купуватимуть додаткову кількість акцій цієї ж фірми. Таким чином, арбітражні ситуації із заміни цінних паперів більш дорогої фірми цінними паперами дешевшої принесуть додатковий дохід приватним інвесторам, що, зрештою, призведе до вирівнювання вартості всіх фірм одного класу з однаковим(пропорційним до вартості фірми) доходом. Теорема ММ викликала жваву дискусію і масу заперечень, хоча автори чітко оговорили «що вона лише стверджує, що вибір інструментів для фінансування інвестицій не має ніякого відношення до того, чи варто взагалі здійснювати подальше інвестування в дану фірму. І це зовсім не означає, що акціонери чи менеджери фірми не можуть мати яких-небудь своїх підстав, щоби надати перевагу одному способу інвестування перед іншим, або що існує тільки одна політика або технічний спосіб здійснення задуманого проекту на рівні конкретної фірми»[4,68].

У другій статті даного циклу(«Дивідендна  політика, зростання фірми і курс акцій»,1961 р.) Міллер і Модільяні досліджували вплив дивідендної політики фірми на курс її акцій. Висновок вчених виявився наступним: «…якщо інвестиційна політика фірми визначена, то ніякий наступний вибір дивідендних виплат не може вплинути ні на поточну ціну її акцій, ні на загальний дохід її акціонерів» »[4,91]. По суті, йдеться про те, що кожен долар, що виплачується акціонерам сьогодні у вигляді дивідендів, зменшує суму нерозподіленого прибутку, який міг би бути інвестований в нові активи. Після виплати дивідендів приріст нових активів здійснюватиметься виключно за рахунок емісії нових акцій. Новим акціонерам прийдеться виплачувати дивіденди, які, природно, понизять дисконтовану вартість очікуваних дивідендів «старих» акціонерів якраз на суму дивідендів, отриманих ними в поточному році. Таким чином, кожен долар сьогоднішніх дивідендів зменшує дисконтовану суму майбутніх виплат на ту саму величину, а тому акціонеру в принципі байдуже, отримає він цей долар сьогодні або збільшену, у відповідності з принципом часової рівноцінності грошей, величину цього долара завтра.

У 1963 році Міллер і Модільяні повернулись до обговорення структури капіталу у статті «Податок на корпорації і вартість капіталу: коректування теорії». Вони довели, що якщо врахувати податки, то ціна акцій фірми виявляється безпосередньо пов’язаною  із величиною використаного фірмою позичкового капіталу: чим вищим є леверидж, тим вищою є ціна акцій. Цей, досить парадоксальний, на перший погляд, висновок пояснюється специфікою податкової системи США. Справа у тому, що проценти кредиторам сплачуються із прибутку до сплати податків, що зменшує розмір податкової бази і розмір сплачуваних корпорацією податків. Таким чином, частина податків перекладається з корпорації на її кредиторів і якщо таких у фірми немає, то усе податкове навантаження несе вона сама, тобто її акціонери. Асиметрія оподаткування призводить до того, що при збільшенні питомої ваги позичкового капіталу збільшується й частка чистого доходу фірми, що залишається в розпорядженні інвесторів.

Понад тридцять років своєї  творчої діяльності М.Міллер присвятив  проблемам фінансових активів, ринкової вартості компаній, політики дивідендів. Він був визнаним авторитетом  серед вчених-фінансистів: заслуженим членом Американської економічної  асоціації, членом Американського економетричного товариства. У 1976 році його обрали президентом Американської фінансової асоціації. Теореми його імені і сьогодні – відправна точка для майже усіх досліджень корпоративного фінансування[2,128].

Помер Мертон Міллер 3 червня 2000 року в Чикаго.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Внесок Генрі Мінцберга в розвиток науки управління

«Управлінню, як і плаванню, неможливо навчитися по книгам.»

Г.Мінцберг

 

Генрі Mincberg народився 2 вересня 1939 року в Монреалі, Квебек, Канада  і виріс у нормальній, досить забезпечених сім'ї. Його батько володів та управляв невеликою, але успішною компанією, яка спеціалізувалася на виробництві жіночих суконь. Ще маленьким хлопчиком Генрі розпитував батька про роботу  в офісі, але як стверджує він сам, це була звичайна дитячими цікавість. Він не погано вчився в школі, був досить старанним студентом, але ніхто ніколи не підозрював, що Мінцберг досягне такого успіху.

Після закінчення школи Генрі вступив в Університеті МакГілла і отримав ступінь бакалавра в області машинобудування. Він зазначав, що насправді хотів би  вивчати організацію виробництва, але університет не пропонував таку програму. Після університету Мінцберг зрозумів, що не хоче працювати в компанії свого батька і вирішив зайнятися чимось виключно своїм. Свою першу роботу він отримав у 1961 році в залізничній компанії Canadian National Railway, завдяки тому, що в університетській  газеті обіймав посаду спортивного редактора – його роботодавець дуже  цікавився футболом.

На сьогоднішній день професор Мінцберг є викладачем на факультеті менеджменту в Мак-Гілському університеті. Він почав викладати у 1968 році, після того як у 1965-му отримав ступінь магістра в області менеджменту, а в 1968 році – ступінь доктора філософії в галузі ділового адміністрування в клоунській Вищій школі менеджменту при Массачусетському технологічному інституті. На подальше навчання його надихнув рідний дядько, Джек Мінцберг, який, як виявилося, не сумнівався в  здібностях племінника зробити академічну кар'єру. Саме він послав Генрі навчатися в Сполучені Штати. З 1991 по 1999 рік Генрі Мінцберг був запрошеним професором в INSEAD, одній з найкращих у світі бізнес-шкіл [3].

На основі широких емпіричних досліджень Міцберерг обґрунтував рольову теорію діяльності менеджера, яка за своїм змістом широко відомій моделі універсальних функцій керівника. Фактично, він дослідив те, що насправді роблять менеджери, займаючись управлінням, і якими організаціями вони управляють. Мінцберг показує істотну різницю між тим, що менеджер робить, і тим, що він про це говорить. Дослідивши управлінську працю значної кількості менеджерів, Мінцберг довід, що робота менеджера характеризується темпом, тимчасовими зупинками, стислістю, різноманітністю і фрагментарністю, а перевага в його діяльності надається усним контактам. При цьому менеджери витрачають багато часу на заплановані зустрічі, а також на контакти поза цими зустрічами[5,45].

Розуміння фрагментарності  діяльності менеджерів приводить Мінцберга до припущення, що вони повинні виконувати різноманітні ролі. Він вважає, що в діяльності менеджера існує десять управлінських ролей, які можна згрупувати у три категорії:

1. міжособистісні ролі;
2. інформаційні ролі;
3. ролі у сфері прийняття рішень.

         1.Міжособистісні ролі охоплюють  усі зв’язки, які менеджер  має з іншими людьми. До цієї  категорії належать три ролі: глави, лідера і сполучної ланки.  Менеджер повинен діяти як  глава внаслідок його формального  авторитету і символічного становища,  тому що він представляє свою  організацію. Як лідер менеджер  повинен враховувати потреби  організації і потреби окремих  осіб, які перебувають у його  підпорядкуванні. Роль сполучної  ролі зумовлена відносинами по  горизонталі, що є важливим для нього, як показали дослідження робочої діяльності менеджерів. Менеджер повинен підтримувати необхідні для роботи стосунки поза організацією.

2.Менеджерам доводиться  збирати, розповсюджувати й передавати  інформацію, тобто, виконувати інформаційні  ролі. До цієї категорії належать  три ролі: одержувача, розповсюджувача  і представника. Менеджер є важливою  фігурою при одержанні як внутрішньої,  так і зовнішньої інформації, і передає її іншим. Цей процес  передачі – функція розповсюдження  – стосується інформації фактичної  і оцінювальної. Менеджер повинен  передавати інформацію іншим,  виступаючи в ролі представника  як усієї організації, так і  тих, хто перебуває у сфері  його відповідальності.

3.Як і багато теоретиків  менеджменту, Мінцберг вважає найбільш критичною частиною менеджерської діяльності ту, котра пов’язана з виконанням ролей щодо управлінських рішень. Це ролі ініціатора, усувача проблем, розподілювача ресурсів, а також роль особи, що веде переговори. Як ініціатор,менеджер ухвалює рішення щодо змін, які відбуваються в організації; він повинен як спонукати до змін, так і брати активну участь у точному визначенні того, що має бути зроблено. У принципі в ролі ініціатора він діє незалежно. Це відрізняється від його діяльності як особи, котра виконує роль усувача проблеми, коли менеджер повинен приймати рішення в ситуації, що виникає через неконтрольовані події і є непередбачуваною. Здатність реагування на події, так само як і планування діяльності, є найвищою менеджерською майстерність в очах Мінцберга.

Мінцберг доходить до висновку, що функція менеджерів з розподілу ресурсів є центральною для діяльності організацій. Ясна річ, що менеджер повинен приймати рішення щодо грошей, людей, устаткування часу і т.д. Мінцберг зазначає,що роблячи це, менеджер розподіляє час, планує роботу і розподіляє її між виконавцями. Згідно з Мінцбергом, роль особи,що веде переговори, належить до сфери прийняття рішень, тому що в такий спосіб відбувається «реалізація ресурсів». Менеджеру доводиться вести переговори з іншими, і в процесі цих переговорів у нього є можливість приймати рішення, пов’язані з відповідальністю за ресурси організації.

Таким чином, ці 10 управлінських  ролей найбільш адекватно відбивають те, чим займаються менеджери. Кожен  менеджер може вибрати різне поєднання  ролей, і це означає, що менеджмент не зводиться до системи наукових положень і програм. Цей процес постійного навчання є життєво важливим для  кожного менеджера, який намагається  бути ефективним.

Виходячи з цього, Мінцберг також виділив п’ять основних структур організації, які він називає так: проста структура, машинна бюрократія, професійна бюрократія, дивізіональна форма, адхократія. Кожна із цих структур відрізняється від інших тим, що в ній переважає одна з п’яти основних частин організації. Це повторення числа п’ять підштовхнуло Мінцберга назвати свою книгу «Структура з п’яти»(1983).