Сучасні концепції менеджменту в освіті

Біхевіористська школа (школа поведінських наук) виникла в 50-ті роки, як видозміна неокласичної школи, в результаті значного розвитку психології, соціології та соціоніки, а також удосконалення методів вивчення поведінки людей. Визначними представниками цієї школи були Кріс Арджиріс, Ренсіс Лайнкерт, Дуглас Мак-Грегор, Фредерік Герцберг.

На відміну від неокласичної школи біхевіористи зосереджували свою увагу не на налагодженні мікроклімату в колективі, а на індивідуальних можливостях самовиявлення працівника в процесі праці. У 60-ті роки цей поведінський підхід став надзвичайно популярним в економічно розвинених країнах і охопив майже всю сферу управління. Дана школа запропонувала вироблення рекомендацій по вдосконаленню "людського фактора" як для керівників-менеджерів, так і безпосередньо для робітників по усвідомленню своїх можливостей, підвищення ефективності лідерства, участі в управлінні громадських структур.

У центрі уваги цієї школи перебуває окрема людина. Задоволення потреб конкретної людини сприймається як окрема мета, а не лише як засіб досягнення інших цілей організації. При такому підході робиться наголос на тому, що до процесу прийняття рішень корисно залучати безпосередніх учасників – це створює у людини відчуття причетності до справ організації та підкреслюється роль самовираження працівника. Саме на цей підхід організація спирається, борючись за свій подальший розвиток.

Отже, як бачимо, в процесі зміни режимів правління, з розвитком науки і техніки поступово змінювались і підходи до управління. Чітко простежується зміна пріоритетів. Якщо на початку перед фазі особлива увага зосереджувалась на техніці і ресурсах, то вже наприкінці вона перемістилась на колектив працівників і на особистість кожного з них.

Таким чином зміни в соціально-економічному житті потребують і змін у менеджменті. Як наслідок виникають нові сучасні концепції і підходи до процесу управління.

3. Сучасні концепції  менеджменту

Для сучасного періоду дослідження управління характерний широкий зв'язок із такими науками як математика, статистика, комп'ютерні технології, тощо. Кількісні методи дослідження в управлінні завойовують все ширші території. Перевагою кількісних методів є заміна словесних виразів математичними моделями, виразами та кількісними значеннями. Даний підхід дав зелену вулицю впровадження комп'ютерного аналізу в сферу управління.

Сучасний етап розвитку теорії та практики менеджменту характерний концептуальним підходом на основі взаємного погодження принципів та інструментів управління. До сучасних концепцій менеджменту можна віднести нижче описані концепції.

Поведінкова концепція. Розвиток психології, соціології,  вдосконалення методів досліджень надали велику науковість вивченню поведінки людей у процесі праці. Наука про поведінку ґрунтується на врахуванні різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційних структур, комунікацій на підприємстві. На відміну від школи людських відносин, що зосередила увагу на методах налагодження міжособистісних відносин, наука про поведінку прагне допомогти працівнику в розумінні своїх власних можливостей. Поведінкова концепція в центрі уваги тримає міжособистісні відносини в колективі, мотивацію, характер влади й авторитету, лідерство, організаційну структуру, комунікації. Основна мета цієї науки – підвищення ефективності діяльності підприємства за рахунок збільшення активності кожного індивіда. Головну увагу приділяй не роботі, а робітнику.

Необхідність максимального використання людських можливостей, знань і ентузіазму як головної продуктивної сили відомий теоретик менеджменту Р.Хасімото пояснив так: “Орудувати кувалдою можна було змусити силою. Але думати силою не примусиш, причому думати так, щоб це було корисно виробництву і фірмі... Якщо ми визнаємо, що головна продуктивна сила – робітник, виходить, треба створювати умови, що спонукували б цю головну продуктивну силу бути високопродуктивною. Необхідно, щоб саме умови, а не керуючі спонукували робітників ефективно трудитися”.

У США в 90-ті роки минулого століття на державному рівні було визнано необхідним створення так званих  “якісних робочих місць”  як фактора підвищення конкурентоспроможності товарів. Якісне робоче місце визначається як високопродуктивна організація праці, що забезпечує робітникам стимули і можливості для високоефективної праці. Складові якісного робочого місця:

- участь працівників у процесі прийняття рішень;

- почуття спільності, взаємної підтримки і розуміння загальних економічних задач;

- довіра, повага і співробітництво між профспілками і керуючими;

- безпечні і здорові умови  праці;

- гармонічне сполучення праці і сімейних інтересів.

Наука про поведінку вивчає також неформальні відносини в трудовому колективі, що на сучасному етапі визнані порівняними по важливості із самим менеджментом, їх розцінюють як вищу організаційну силу, що здатна або бойкотувати установки менеджера, або проводити їх у життя.

Найбільш відомі представники поведінкового напрямку –  К.Арджиріс,  РР.Лайкерт,  Д.Мак-Грегор, Ф.Герцберг. Вони працювали в напрямку розвитку різних аспектів соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організаціях, лідерства, зміни змісту роботи і якості трудового життя.

Системна концепція. Базується на теорії систем, що вперше була застосована в точних науках і в техніці, а наприкінці  50-х років ХХ ст. – і в теорії управління. Системний підхід до управління – це загальний спосіб мислення і підходу щодо організації і управління. Суть його полягає в пошуку простого в складному. В основі розгляду проблем управління лежить поняття системи. Система – це визначена цілісність, що складається з взаємозалежних частин (елементів), кожна з яких робить свій внесок у характеристику цілого, взаємодіє з іншими частинами. Відсутність хоча б одного елемента системи призводить до того, що система не буде працювати чи буде працювати неправильно  (автомобіль,  комп’ютер,  телевізор,  трудовий колектив –  це системи).

Відповідно до цього підходу менеджер повинен розглядати підприємство як сукупність взаємозалежних елементів (люди, організаційна структура, задачі, ресурси, технології), що орієнтовані на досягнення визначених цілей і тісно пов’язані з зовнішнім середовищем.

Уперше застосував системний підхід і розглянув підприємство як соціальну систему американець Ч.Бернард. На його думку, основні функції менеджменту полягають у визначенні цілей організації, підтримці зв’язків між окремими її елементами і забезпеченні їхнього ефективного функціонування. Спираючись на системний підхід, Бернард сформулював концепцію соціальної відповідальності корпорації. Відповідно до цієї концепції діяльність окремих систем і прийняті в них рішення мають далекоглядні соціальні наслідки як всередині організації, так і в навколишньому середовищі. Тому менеджмент повинен враховувати це, маючи на увазі перспективні інтереси організації.

Ще одним відомим представником системного підходу в менеджменті прийнято вважати П. Друкера, який обґрунтував наступні принципи системного підходу:

• роль професійного менеджера в організації виняткова;
• управлінська еліта – основа підприємництва і сучасного суспільства;
• самоврядування трудового колективу підвищує відповідальність робітників за справи фірми, які самі обирають спеціальний орган, що займається рішенням їхніх соціальних проблем;
• головним в управлінні ставляться цілі організації, на основі яких визначаються функції, система і методи взаємодії всіх елементів процесу управління.

Ситуаційний менеджмент. Подальший розвиток і ускладнення діяльності в умовах ринку все більше ускладнює задачі управління виробництвом, робить їх суперечливими. Це вимагає при розробці управлінських рішень аналізувати виникаючі ситуації з урахуванням усіх перемінних факторів, оцінювати їхній можливий вплив на діяльність підприємства.

Ситуаційний менеджмент ґрунтується на тому,  що пріоритетність методів управління визначається ситуацією. Оскільки існує безліч факторів як у зовнішньому,  так і у внутрішньому середовищі, то не існує “найкращого” методу управління. У кожній конкретній ситуації найбільш ефективним буде той метод управління, що найбільш повно відповідає її суті.

Ситуаційний, чи маркетинговий, менеджмент покликаний перемінити раціоналістичний менеджмент, який виходив з того, що організація є “закритою системою” і її успіх на ринку визначається, насамперед, внутрішніми резервами (раціоналізація виробництва, ефективність праці, всеохоплюючий контроль з боку вищих керівників і чітке виконання усіх вказівок). 

Ситуаційний менеджмент будується, виходячи з положень, що фірма є “відкритою системою” і успіх її визначається не стільки внутрішніми ресурсами, скільки здатністю органічно вписатися в зовнішнє середовище і пристосуватися до нього”. А це значить, що система управління підприємством будується на готовності до адекватної реакції на різні впливи зовнішнього середовища.

Прихильники ситуаційного методу управління вбачають пряме застосування науки управління в тому, щоб навчити менеджера “ситуаційно мислити”, тобто вміти правильно оцінювати управлінсько-виробничі ситуації і знаходити виходи з них. Ситуаційний менеджмент ґрунтується на схемі, що складається з наступних

етапів:

• діагноз ситуації і визначення головних проблем;
• формулювання управлінських цілей і виявлення принципового шляху їх досягнення;
• вивчення характеристик ситуації з виявленням факторів, що впливають на прийняття рішення;
• розробка альтернативних варіантів рішень;
• оцінка альтернатив і вибір найкращої, відповідно до тієї ситуації, що склалася;
• реалізація плану, досягнення максимального ефекту відповідно до цілей підприємства.

Практичне застосування ситуаційного менеджменту полягає в тому, що менеджер повинен:

• володіти ефективними засобами професійного управління, тобто розуміти суть процесу управління, індивідуальної і групової поведінки людей, знати методи планування і контролю і кількісні методи прийняття рішень;
• правильно розуміти й інтерпретувати ситуацію, тобто визначати найбільш важливі фактори і використовувати найбільш чутливі елементи, вплив на які дасть найбільший ефект;
• зв’язувати конкретні прийоми з конкретними ситуаціями,  найбільш ефективно забезпечуючи досягнення мети організації в цих обставинах.

Таким чином, суть ситуаційного менеджменту зводиться до спроби теоретично сформулювати, емпірично перевірити і потім практично рекомендувати різні типові рішення в сфері організації виробництва і управління, системи планування, бухгалтерського обліку, підбору кадрів стосовно до кожної з типових управлінських ситуацій.

Процесний підхід. Для сучасного етапу розвитку теорії і практики менеджменту важливим є концептуальний підхід на основі взаємної згоди принципів і інструментів управління. Вперше поняття процесного підходу було застосовано прихильниками школи адміністративного управління,  що намагалися описати функції менеджера. Однак ці функції розглядалися авторами як незалежні одна від одної. В даний час менеджмент розглядається як процес, що складається із серії взаємозалежних дій, як загальна сума усіх функцій управління. У свою чергу, кожна функція управління являє собою процес, що також складається із серії взаємозалежних дій. Таким чином, процес управління – це загальна сума усіх функцій управління. Процесний підхід став значним етапом у розвитку управлінської теорії, а його основні складові застосовуються сьогодні у практиці управління.

Концепція “7-S”.  Концепція розроблена в 80-ті роки Т.Пітерсом і Р.Уотерменом,  Р.Паскалем і Э.Атосом. Суть її полягає в тому, що сучасна ефективно діюча організація будується на основі семи взаємозалежних елементів: стратегія, структура, система управління, персонал, стиль, кваліфікація співробітників, загальні цінності  (англійською мовою кожен елемент позначається словом,  що починається з букви “S”). Концепція вибудувана на принципі системності: зміна хоча б одного складового елемента приводить до зміни шести інших елементів.

Теорія організаційної культури. Перші згадування про цю теорію з’явилися в 1985 р. Авторами її вважають С.Сате, Е.Шайна, Т.Парсонса, Р.Квіна і Дж.Рорбаха, котрі стверджують, що організаційну культуру варто розглядати як інструмент, який дозволяє орієнтувати як усі структурні одиниці організації, так і окремих працівників на досягнення загальних цілей, стимулювати ініціативу, виховувати відданість організації, поліпшити поведінку і комунікації. Культура управління – це раціональна організація праці апарату управління, посилення ролі культурного елемента в ньому.

4. Застосування сучасних  концепцій менеджменту в галузі  освіти

Освіта – це одна із сфер соціально-економічного життя суспільства, яка найбільш швидко реагує на ті трансформації, які відбуваються в ньому. Тому не дивно, що для менеджменту в освіті будуть характерними ті ж сучасні концепції, які є характерними і для менеджменту загалом.