Непрямі податки та їх роль у формуванні доходів бюджету

Однією з важливих причин розвитку непрямих податків в країнах  ЄС стала, поряд з історичними  традиціями, наполегливо впроваджувана  політика уніфікації податкових систем країн співтовариства. Політика уніфікації була проголошена з самого початку  інтеграційних процесів у Західній Європі. В наш час результатом  цієї політики стало наближення методів  вилучення непрямих податків, тоді як у сфері прямого оподаткування  окремим країнам надається більша самостійність [17].

Значні масштаби непрямого  оподаткування у Франції, Італії, Німеччині окрім вищезазначеної причини, зумовлені також особливостями  соціально-економічної політики урядів цих країн, спрямованої, з одного боку на стимулювання за допомогою  податків від господарської діяльності, що потребує застосування широкого спектра  податкових пільг для корпорацій (тоді як, наприклад, у США податкова  реформа 1986 р. скасувала більшість  пільг), які зменшують надходження  від податку на прибутки до бюджету (в Німеччині частка цього податку  – 4,7%, у Франції – 5,4%).

Розвиток непрямого оподаткування  пов’язується також з ідеями, що висловлюються, зокрема, німецькими вченими, згідно з якими "…оподаткування споживання становить меншу небезпеку  для економічного зростання, ніж  оподаткування особистих доходів  і прибутку підприємств".

Значна роль непрямих податків у багатьох західних країнах викликана  також їхньою високою фіскальною ефективністю і використанням цих  податків для збалансування місцевих бюджетів (зокрема в Німеччині). Можливість останнього зумовлена тим, що споживання є більш-менш рівномірним у територіальному  розрізі, тому непрямі податки забезпечують рівномірніші надходження до місцевих бюджетів.

Так, наприклад, серед непрямих податків Японії основним виступає податок  на споживання, що стягується за ставкою 5% з метою поповнення доходів  державного бюджету.

До непрямих податків також  відносяться акцизи - на спиртне, тютюнові вироби, нафту, газ, бензин; акцизи за послуги  − за проживання в готелі, харчування в ресторанах. До цієї ж групи  відносяться мита.

З місцевих непрямих податків слід зазначити податок на тютюн, бензин, на ресторани і бари, на споживання електрики і газу.

Помітна особливість американської системи федеральних податків – відсутність податку на додану вартість, що вочевидь суперечить загальносвітовій тенденції. Полеміка навколо цього податку ведеться в США давно, але уряд так і наважився запровадити ПДВ на федеральному рівні.

Податок із продаж – різновид податку з обороту – стягують у 44 штатах. Ставки знаходяться в межах від 3 до 8,25%. Самі високі ставки в Каліфорнії (7,25%) і Нью-Йорку (8,25%), що можна пояснити виключно високим економічним потенціалом саме цих штатів. Як виняток, у штаті Мічиган, одному на всю країну, з 1975 р. запроваджений податок на додану вартість.

Податком на додану вартість обкладаються операції з продажу  товарів і послуг, здійснювані  в комерційних цілях на території  Швеції. Стандартна ставка ПДВ становить 25% [18].

Податок на додану вартість (ПДВ) запроваджений у Росії в 1992 р. ПДВ справляється за такими ставками:

10 % – для продовольчих  товарів (крім підакцизних) і  товарів для дітей за переліком,  установленим урядом РФ; при реалізації  для промислової переробки і  промислових потреб продукції  борошномельної, круп’яної та харчової  галузей (за виключенням підакцизних  товарів). 18 % (з 1.01. 2004 р.) – по інших товарах, роботах, послугах, у тому числі і по підакцизних товарах.

Підприємства, котрі випускають і реалізують товари, оподатковувані різними ставками, ведуть окремий  бухгалтерський облік. У ході податкової реформи протягом 2004–2005 рр. було намічено знизити ставку податку на додану вартість із 18 до 16–15%.

У Росії добувають 400 мільйонів  тонн нафти в рік, оподаткування  якої внутрішніми податками і  вивізним митом дає 22 млрд. дол. або  близько 25% доходів федерального бюджету.

Податок на товари і послуги (GST) – 7%-ний канадський аналог податку  на додану вартість, запроваджений  у 1991 р. Поширюється на всі товари і послуги за винятком неоподатковуваних (нульова ставка) та звільнених від  податку. До першої групи, що має право  на податковий кредит, відносяться  основні продукти харчування, ліки та приладдя для хворих, товари на експорт. Звільняються від податку: послуги  освітнього і медичного характеру, юридичні, страхові та фінансові послуги, рента за житло, продажі товарів second-hand.

За станом на початок 2006 р. французький ПДВ справлявся за ставками: стандартною (19,6%) і пониженими (2,2% і 5,5%) . Оподаткування за пониженою ставкою передбачене для сільськогосподарської продукції та продовольства, медикаментів і медичного обладнання, книг та ін.

Серед податків ФРН одним  із найбільш фіскально вагомих є  податок на додану вартість (ПДВ), який за питомою вагою в дохідній частині  бюджету (28%) займає друге місце після  прибуткового податку.

Базова ставка податку  на додану вартість становить 15%. Пільгова ставка (7%) поширюється на продукти харчування (крім спиртних напоїв, послуг кафе і ресторанів), суспільний транспорт, засоби інформації (книги, газети, журнали), твори мистецтва.

ПДВ був запроваджений у 1973 р. як фіскальна умова членства Великої Британії в Європейському Союзі. Ставки податку: 0, 8, 17,5%. До товарів з нульовою ставкою відносяться продукти харчування, ліки, книги і журнали, вугілля, газ та електрична енергія, житлове будівництво, дитяча одежа і взуття, золото, цінні папери, транспортні послуги. Ставка 8% поширюється на послуги по постачанню паливом та електроенергією підприємств і організацій некомерційного характеру. До непрямих податків відносяться також податки на гральний бізнес, кінні верхогони, собачі перегони.

Отже, аналізуючи даний матеріал можна зробити висновок, в найбільш розвинутих країнах світу, здебільшого, непрямі податки мають нефіксовані  тарифні ставки, в багатьох країнах  існують пільгові і нульові тарифні  ставки. В Україні ж, наприклад, ставка по ПДВ фіксована і становить 20%, що є досить високою. Звісно є  ще нульова ставка, але вона встановлюється для окремих галузей діяльності, а не для широкого загалу [21].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ IV.ОХОРОНА ПРАЦІ В ОРГАНАХ ДЕРЖАВНОЇ ПОДАТКОВОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ

 

   Існує думка, що  в органах ДПС вiдсутнi шкiдливi та небезпечнi чинники, якi негативно  впливають на стан здоров’я  та працездатнiсть працюючих.  Але це не так. Слiд зазначити,  що на працiвникiв податкової  служби в процесi трудової дiяльностi  впливають шкiдливi та небезпечнi  чинники, якi обумовленi станом  виробничого середовища, знаряддями  працi та людським чинником. На  працiвника податкової служби  дiє велика кiлькiсть небезпечних  та шкiдливих чинникiв, джерелами  яких є: персональнi комп’ютери, копiювальнi апарати, електроустаткування,  апарати зв’язку та ін.

 Важливого значення  в безпечній дiяльностi працiвникiв  податкової служби набуває врахування  людського чинника, адже вони  працюють в системі «людина-людина»  і постійного спілкування з  людьми.

 Дiяльнiсть працiвникiв  органiв ДПС пов’язана з вразливою  галуззю — фiнансами, здiйсненням  владних повноважень, додержанням  державної таємницi, режимнiстю роботи, розумовими навантаженнями. Особливого  значення набуває комунiкабельнiсть  працiвникiв. При вiдсутностi або  втратi комунiкабельностi, вмiння  цiлеспрямованого спiлкування призводить  до внутрішньої замкнутості, вiдчуження  та грубощiв у взаємовiдносинах  мiж працiвником та платником  податку. Такий працiвник є  неспроможним виконувати свої  обов’язки. Крiм того, iснує загроза  створення конфлiктів. В дiяльностi  працівників податкової служби  особливого значення набувають  психофiзiологiчнi небезпечнi чинники,  дiя яких призводить до виникнення  стресових ситуацiй, розладiв здоров’я  та зниження працездатностi податкового  службовця. 

 Крiм того, штатними  працівниками в органах ДПС  є водії, обслуговуючий, електротехнічний  та інший персонал, робота яких  пов’язана безпосередньо з травмонебезпечними  чинниками. Для безпечного ведення  робiт та особистого захисту вони повинні мати спецiальнi знання з охорони працi.

 Проблемним в органах  ДПС є питання органiзацiї системи  управлiння охороною працi. В бiльшостi ДПА областей, ДПІ мiст та районiв  України не впроваджена дiєздатна  система управлiння охороною праці,  відсутні фахівці з охорони  праці. Не створюються служби  з охорони працi навiть тоді, коли  працюючих вiд 101 до 800-900 чоловiк.  Бiльшiсть керiвникiв, посадових  осiб та службовцiв не обiзнана  в питаннях безпеки працi. Питання  охорони працi покладаються на  сумiсникiв, які не мають певної  кваліфікації. Не проводиться навчання  посадових осіб, інструктажі, а  якщо й проводяться то не  на належному рівні; не виділяються  кошти на поліпшення умов праці.  В багатьох ДПА областей, ДПІ  мiст та районiв забезпеченiсть  нормативно-правовими актами щодо  охорони працi дуже низька[10, c.75]

   Актуальність проблем безпеки праці набуває дедалі більшої державної ваги. Від їх вирішення  значною мірою залежить не тільки успішна робота кожного підприємства чи галузі, але й прискорення розвитку економіки держави в цілому. Це можливо лише за умови забезпечення одного з головних принципів державної політики в галузі охорони праці – пріоритету життя і здоров’я працівників.

 В Україні впродовж  останніх років спостерігається  зниження рівня загального травматизму,  але у порівнянні з розвинутими  країнами світу він залишається  надто високим. Економіка України  в результаті аварій, травм, професійних  захворювань щороку втрачає понад  1 млрд. грн. і що найбільш прикро, при цьому на виробництві травмується  понад 23-25 тис. осіб , у тому  числі 1200-1300 смертельно; більше 7 тис.  працюючих отримують профзахворювання; втрати робочого часу у зв’язку  з тимчасовою втратою працездатності, пов’язаної з виробничим травматизмом, досягають мільйонів людино-днів. Високий рівень травматизму зі  смертельними наслідками спостерігається  в агропромисловому комплексі,  вугільній промисловості, будівництві  і транспорті. Слід відмітити  високий рівень травматизму із  смертельними наслідками у соціально-культурній сфері та торгівлі, який досягає стану травматизму на будівництві і транспорті.

Особливе занепокоєння викликає стан охорони праці на малих підприємствах, де рівень травматизму значно вищий, ніж на підприємствах інших секторів економіки.

Законодавство України щодо охорони праці встановлює єдині  вимоги до роботодавців усіх рівнів за створення безпечних умов праці. Але як показує досвід на практиці ці вимоги в більшості не виконуються, особливо на підприємствах малого та середнього бізнесу. Тиск, обумовлений  конкуренцією,  примушує багатьох роботодавців економити кошти на охороні праці  і розглядати профілактику травматизму  і охорону здоров’я працівників  як додатковий бар’єр на шляху зниження собівартості продукції та збільшення прибутку.

Відсутність економічної  зацікавленості суб’єктів господарювання щодо створення безпечних і нешкідливих  умов праці уповільнює реалізацію заходів  щодо створення безпечних умов праці. Особливістю сьогодення є те, що на більшості підприємств, установ  нові роботодавці вміло розпоряджаються  фінансами, але не завжди з належною увагою ставляться до проблем, пов’язаних з безпекою трудової діяльності.

Організація праці, при якій ігноруються умови безпеки та гігієни праці, підриває економічну ефективність підприємства, установи, організації, їх конкурентоспроможність і не може бути основою для стратегії  сталого розвитку.

  Слід відмітити, що центральними і місцевими органами виконавчої влади незадовільно проводяться роботи щодо організації обстеження, визначення стану і паспортизації виробничих об’єктів, будівель, споруд, а також поступового виведення з експлуатації або проведення ремонту виробничих будівель, споруд, машин, механізмів, технічного устаткування, транспортних засобів, які не відповідають вимогам безпеки праці або знаходяться в аварійному стані.

Основними причинами невисокого рівня організації охорони праці  в Україні є:

• низький рівень кваліфікації, виробничої культури та технологічної дисципліни;
• спрацьованість засобів виробництва;
• відсутність ефективного галузевого та регіонального управління охороною праці;
• відсутність достатніх інвестицій у виробництво та охорону праці;
• неналежне фінансування роботодавцями заходів з охорони праці;
• відсутність підготовки фахівців з охорони праці, низький рівень підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів з питань охорони праці;
• хронічне недофінансування Національних, галузевих, регіональних програм поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища;
• відсутність на підприємстві чіткої організації охорони праці;
• відсутність розробленої державної політики в галузі охорони праці і стимулюючої системи щодо безпечної праці;
• недостатнє забезпечення нормативно-правовими актами з охорони праці;
• неадекватне мислення і ставлення до питань безпеки учасників трудового і виробничо-технологічних процесів по вертикалі управління і виконання.