Корекційно – виховна робота із дітьми, які мають порушення мовлення

Львівський державний  університет фізичної культури

 

Каф. психології і педагогіки

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

« Корекційно – виховна  робота із дітьми, які мають порушення мовлення»

 

 

 

 

 

 

 

Виконав:

Студент 42гр.ЗЛІТ

Дмитришин Юрій

 

 

 

 

Львів 2013

Зміст:

 

Вступ

1. Характеристика мовного порушення і його причини.
2. Сучасна класифікація порушень мовлення
3. Основні принципи логопедичної науки
4. Навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення
5. Особливості роботи вчителя з дітьми, що потребують логопедичної допомоги, в умовах загальноосвітніх закладів

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Мова - найважливіша психічна функція, притаманна тільки людині. Завдяки мовному спілкуванню відображення світу у свідомості однієї людини постійно поповнюється і збагачується тим, що відображається в суспільній свідомості, зв'язується з досягненнями всієї суспільно-виробничої і культурної діяльності людства. Таким чином, мова є основою комунікативної функції, яка здійснюється за допомогою тієї чи іншої мови . Завдяки цьому ми сприймаємо прозу Л. Товстого і Е. Хемінгуея, вірші О. Пушкіна і В. Шекспіра, використовуємо теоретичну спадщину Д. Менделєєва і  А. Ейнштейна.

На основі мови і її смислової  одиниці - слова формуються і розвиваються такі психічні процеси, як сприйняття, уява, пам'ять. На величезне значення мови для розвитку мислення та формування особистості неодноразово вказував Л. С. Виготський , який писав: «Розвиток усного мовлення, ймовірно, найзручніше явище для того, щоб простежити механізм формування поведінки і зіставити підхід до цих явищ, типовий для вчення про умовні рефлекси, з психологічним підходом до них. Розвиток мови представляє насамперед історію того , як формується одна з найважливіших функцій культурної поведінки дитини, що лежить в основі накопичення його культурного досвіду » .[3. 102]

 

1. Характеристика  мовного порушення і його причини.

У тих випадках , коли у  дитини збережений слух , не порушений інтелект , але є значні мовні порушення , які не можуть не позначитися на формуванні всієї його психіки, ми говоримо про особливу категорії аномальних дітей - дітей з мовними порушеннями.

Вивченням, попередженням і корекцією мовних порушень займається галузь дефектології - логопедія (з грец. Logos - слово і  раideiа — виховання). [3. 102]

Порушення мови визначається як відхилення від норми, загальноприйнятої  в певному мовному середовищі. Порушення мови характеризується тим, що: а) з’явившись, самостійно не зникають, а закріплюються; б) не відповідають вікові мовця; в) потребують логопедичної допомоги залежно від їх характеру; г) виникнення неправильної мови може позначитися на подальшому розвитку дитини, затримуючи і спотворюючи його.

Таким чином, порушення мови, з яким має справу дефектологія, слід відрізняти від тих чи інших  її тимчасових розладів, пов’язаних з  особливостями вікового розвитку людей, з окремими неправильностями вимовляння, які викликані звичкою, що сформувалась під впливом мовного середовища.

Різноманітні мовні дефекти, які є первинними у дітей  з  порушеннями мови, спричиняють вторинні відхилення в їх загальному і мовному  розвитку. Те, що дитина з вираженими мовними порушеннями в багатьох випадках викликає до себе певне негативне  ставлення одноліток, ображає її самолюбство, змушує уникати колективних  ігор, спілкування в інших випадках діяльності, призводить до ряду небажаних  відхилень у поведінці, характері (замкненості, дражливості, апатії, негативізму). Внаслідок вираженості цього дефекту, який дається взнаки у спілкуванні з навколишніми, такі діти, маючи збережений інтелект, дуже часто гостро переживають свій недолік.

Формування мовної функції є складовим процесом, в якому, крім слухового аналізатора, що забезпечує сприймання й аналіз звукових сигналів, бере участь також мовно руховий аналізатор , який складається з периферійної частини ( периферичний мовний апарат, який включає три відділи – дихальний, голосовий і артикуляційний), провідних шляхів і клітин в центральній частині кори головного мозку.

Мова в своєму формуванні проходить ряд послідовних етапів ( вважають, що розвиток мовної функції  дитини завершується в 5-6 років). Це зумовлює велику вразливість дитячої мови.

Мовні порушення можуть мати як центральний, так і периферичний характер. Якщо хвороботворний вплив  зачепив той чи інший відділ центральної  нервової системи і спричинив  порушення мови, він розглядається  як центральний. У тих випадках, коли виявляються аномалії в будові периферичного  мовного апарату, має місце периферичне  порушення мови.

До факторів, що зумовлюють мовні порушення, відносять внутрішньоутробні  і прижиттєві ураження ЦНС, які викликані  травмами, інфекціями, інтоксикаціями і зачіпають слухомовну ділянку  кори головного мозку. Травми і хворобливі процеси можуть спричинити різні  анатомічні недоліки і в будові артикуляційного  апарата. В цих випадках мають  місце органічні причини мовних порушень. Нерідко зустрічаються  і функціональні порушення мови, коли немає ніяких органічних змін у будові ні периферичного, ні центрального відділів мовнорухового аналізаторів. Характерним прикладом функціонального мовного порушення у дитини є заїкання, причиною якого може бути переляк, гостре переживання ( особливо в період переходу дитини до фразової мови та при загальному ослабленні її нервової системи і фізичного розвитку). [2. 50]

 

2. Сучасна класифікація порушень мовлення

Відомо, що порушення мовлення мають різний характер залежно від  локалізації функції, яка зазнала  змін у зв'язку зі ступенем тяжкості, часом ураження, вираженістю вторинних відхилень, що є наслідком основного дефекту.

На сьогодні у сучасній логопедії користуються двома класифікаціями мовленнєвих порушень: клініко-педагогічною і психолого-педагогічною, або педагогічною.

Клініко-педагогічна  класифікація порушень мовлення

Усі види порушень, які розглядаються  у клініко-педагогічній класифікації, на основі психолого-лінгвістичних критеріїв (порушення форми мовлення — усного чи писемного; порушення виду мовленнєвої діяльності для кожної з форм: для усного — говоріння або слухання, для писемного — письма або читання; порушення ланки породження або сприймання мовлення; порушення операцій, за допомогою яких здійснюється оформлення висловлювання на етапі формування або сприймання мовлення; порушення засобів оформлення висловлювання поділяються на дві великі групи залежно від порушеного виду мовлення — усного чи писемного.

Порушення усного мовлення, як правило, поділяють на два типи:

а) порушення вимовного  аспекту мовлення або порушення  фонаційного (зовнішнього) оформлення висловлювання (порушення голосоутворення, темпо-ритмічної, інтонаційно-мелодичної, звуковимовної організації мовлення);

б) порушення структурно-семантичного (внутрішнього) оформлення висловлювання, що в логопедії називається системними або поліморфними порушеннями мовлення.

Такі порушення є ізольовані і комбіновані, залежно від чого їх поділяють на ті чи інші види мовленнєвих  порушень.

Афонія (від лат. а — заперечувальна частка, грец. phone — звук, голос), дисфонія — брак або порушення фонації внаслідок патологічних змін голосового апарату. Синонімічними є терміни: голосові, фонаційні, фонаторні, вокальні порушення. Характеризується відсутністю фонації (афонія) або частковою втратою висоти, сили та тембру голосу (дисфонія). Причиною афонії (дисфонії) є брак або обмеженість змикання голосових складок у зв'язку із органічними або функціональними розладами апарату голосоутворювання центральної або периферичної локалізації.

Ринофонія (від грец. rhinos — ніс) — фонаційне порушення, що характеризується носовим тембром голосу (гугнявістю). Стоїть дещо окремо від інших голосових порушень, оскільки патофізіологічний механізм полягає в неправильній функції м'якого піднебіння органічного або функціонального походження.

Брадилалія (від грец. bradys — повільний, lalia — мовлення) — патологічно уповільнений темп мовлення. Властива уповільнена реалізація артикуляторної мовленнєвої програми у зв'язку із патологічним підсиленням гальмівних процесів, що починають домінувати над процесами збудження. Мовленнєва симптоматика брадилалії різноманітна: уповільнсність темпу експерсивного та імпресивного мовлення, загальмованість процесів читання і письма, монотонність голосу, інтер- та інтравербальне гальмування (подовження пауз між словами) та уповільненість, розтягнута вимова звуків і подовження пауз між звуками слова.

Тахілалія (від грец. tachus — швидкий, lalia — мовлення) — патологічно прискорений темп мовлення. Синонімом до цього поняття є термін "тахіфразія". Центральною ланкою в патогенезі тахілалії є порушення темпу зовнішнього і внутрішнього мовлення унаслідок патологічної переваги процесів збудження. Мовленнєва симптоматика характеризується ненормально швидким темпом мовлення (20—30 звуків за секунду замість 10—12) без значних порушень фонетики та синтаксису, при цьому порушується плавність мовлення, ритм і мелодико-інтонаційна виразність. Під час прискореного темпу мовлення стає швидким, стрімким, напористим, зумовлюючи при цьому аграматизми

Заїкання (логоневроз) є одним із найскладніших і довготривалих мовленнєвих порушень, що характеризується розладом темпу, ритму і плавності експресивного мовлення з переважним ураженням комунікативної функції, зумовлене судомними скороченнями у м'язах артикуляції, фонації й дихання. Заїкання — це складне психофізіологічне порушення.

На думку B.C. Кочергшої, етіологія заїкання поліморфна, для неї властиві фактори, що сприяють виникненню вади і що цю ваду зумовлюють. До перших належать посттравматичні й постінфекційні мозкові дисфункції, до других — гострі шокові або субшокові психічні травми (переляк, розлучення з батьками, зміна звичних життєвих стереотипів, інші ситуації, внаслідок яких виникають травми, різка зміна вимог до мовлення дитини, двомовність тощо). Часто заїкання виникає у зв'язку з іншим мовленнєвим порушенням органічного характеру, на зразок алалії, дизартрії. Велике значення в патогенезі заїкання має тип вищої нервової діяльності, тип реагування.

Дислалія — порушення не тільки фонетичного, а й вимовного аспектів мовлення, тобто це порушення звуковимови за умови нормального слуху та збереженої інервації мовленнєвого апарату.

Залежно від локалізації  порушення і причин, що зумовили дефект звуковимови, розрізняють дві основні форми дислалії: функціональна та механічна (іноді — органічна). За браку органічних порушень у будові артикуляційного апарату говорять про функціональну дислалію. При відхиленнях у будові периферичного мовного апарату (губів, щелеп, язика, піднебіння) йдеться про механічну (органічну) дислалію.

Функціональні дислалії виникають у дитячому віці у процесі засвоєння системи звуковимови, а механічні можуть з'являтися в будь-якому віці внаслідок уроджених або набутих пошкоджень периферичного мовного апарату. При функціональних дислаліях порушується відтворення одного або декількох звуків, при механічних зазвичай — вимова групи звуків. Але в низці випадків трапляються комбіновані варіанти функціональних і механічних дефектів.

Механічна дислалія — це порушення звуковимови, зумовлене анатомічними дефектами периферичного мовного апарату (органів артикуляції). Найчастіше трапляються дефекти, спричинені: 1) аномаліями зубо-щелепної системи (діастеми між передніми зубами); 2) браком різців або їх аномаліями; 3) дефектами прикусу; 4) своєрідною структурою твердого піднебіння (зависоке — готичне, пласке); 5) патологічними змінами язика (макроглосія, мікроглосія, надто коротка під'язикова вуздечка); 6) аномаліями губів.

Значно складнішою групою порушень звуковимови, порівняно з дислалією, є дизартрія. Дизартрія (від грец. dis — порушення ознаки або функції, arthroo — членування, розмежування) — це мовленнєве порушення, зумовлене органічним ураженням центральної нервової системи (її рухової системи), що характеризується розладами артикуляції, фонації й дихання.

При тяжких ураженнях центральної  нервової системи мовлення унеможливлюється у зв'язку з повним паралічем мовнорухових м'язів. Такі порушення називаються анартрія.

Найчастіше дизартрія спостерігається  при дитячому церебральному паралічі (ДЦП); деякі автори вважають її другим первинним дефектом центрального характеру, що свідчить про надзвичайну складність такого порушення мовлення.

Риполалія — порушення тембру голосу та звуковимови, зумовлене анатомо-фізіологічними дефектами мовного апарату.

Гугнявість як фонетичний феномен  має різну природу і це потрібно розуміти, аби ліпше усвідомити механізми, що лежать в основі такого самостійного мовленнєвого порушення як ринолалія.

Причиною гугнявості може бути як надмірне, так і недостатнє резонування  носової порожнини у процесі  мовлення.

До групи структурно-семантичних  порушень належать алалія й афазія. Слід обов'язково розрізняти дитячу афазію й афазію дорослих як такі, що мають відмінності у механізмах дефекту і стійкості порушення.

Алалія (від грец. а — заперечення, lаlіа — мовлення) — брак або стійке недорозвинення мовлення внаслідок органічного ураження мовленнєвих зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини (умовно — до трьох років). Алалія полягає в недорозвиненні, порушенні або загальмованості мовленнєвих систем кори великих півкуль головного мозку (в основному центру моторного мовлення, розташованого в задній частині нижньої лобної звивини лівої півкулі — зона Брока, та центру сприймання мовлення, розміщеного в задньому відділі верхньої скроневої звивини лівої півкулі — зона Верніке

Афазія — повна або часткова втрата мовлення внаслідок локального ураження головного мозку різної етіології: судинної, травматичної, пухлинної. Афазії судинного генезу, як правило, виникають у дорослих. У результаті розриву аневризм судин головного мозку, тромбоемболій, черепно-мозкових травм, афазії часто спостерігаються у підлітків та молодих людей. Якщо дитина втрачає вже набуте мовлення (після трьох років) у зв'язку із черепно-мозковими травмами, нейроінфекціями, пухлинами мозку, йдеться про дитячу афазію.