Методологія та організація наукових досліджень

Побудова неевклідових геометрій привела Пуанкаре до думки, що визначення того, яка із геометрій відповідає дійсності неможливе. Початок 20-го століття був також переломним для фізики - на зміну класичній фізиці почали приходити нові ідеї. Саме в цих умовах виникли сумніви в можливості правильного відтворення дійсності науковими теоріями, що й стало причиною виникнення конвенціоналізму.

За Пуанкаре основні положення науки не є апріорними, а радше аксіоматичними, а основним критерієм істини виступає несуперечливість. Наукову теорію можна будувати, виходячи з будь-якої довільної системи аксіом.

 

Інструменталізм - Джон Дьюї (1859-1952 рр.). Він висуває свій варіант прагматизму, який називає «інструменталізмом». В сучасному світі, говорить він, постійно відбуваються зміни і виникає дещо непередбачене, поряд з елементами стабільності виникають труднощі та проблеми. В цих умовах звички вже не спрацьовують, і, щоб вийти з цього становища, ми повинні звернутися до більш ефективного інструмента регуляції нашої поведінки. Таким інструментом є інтелект. Його роль полягає в тому, щоб невизначену, проблематичну, сумнівну ситуацію перетворити на визначену, вирішену. При цьому ідеї, теорії покликані виступити в ролі життєво необхідних інтелектуальних інструментів. Під кутом зору інструменталізму знання є спрямованою зміною всередині світу, а об'єкт знання є створеним, екзистенціально виробленим.

Істину інструменталізм  Дьюї (як і прагматизм Джемса) визначає як корисність або як працездатність ідеї. На відміну від Джемса, Дьюї згоден визнати ідею істинною лише тоді, коли вона виявилась корисною для вирішення даної специфічної проблеми, якщо здійснене на її основі перетворення ситуації закінчилося очікуваним успіхом.

Інструменталізм виключає можливість теорії як знання загального, як знання законів. У яких значеннях не трактувалося б знання в інструменталізмі Дьюї, зрозуміло, що воно завжди є знанням часткового, і процес «дослідження» щоразу повинен починатися спочатку. Оскільки результати попереднього дослідження можуть ставати інструментом майбутнього, остільки забезпечується безперервність дослідження, але не спадкоємність знання. Єдиний процес людського пізнання поділяється у Дьюї на нескінченну кількість часткових проблем з їх частковими вирішеннями та частковими відносними істинами. Основа наукового методу — це заперечення хоч би якої незалежної реальності і визнання того, що кожний об'єкт знання створюється дослідженням.

 

3.Теза Дюгела –Руаліна - "теза Дюгема-Куайна" Теза була сформульована французьким фiзиком Дюгемом для вирiшення ряду методологiчних проблем пов'язаних з процесами математизацiї теоретичної

фiзики. Куайн поширив значення тези Дюгема на теорiю взагалi, як рiзновид наукового знання. Формулювання тези таке: "фiзична теорiя має системний характер, а її окремi положення отримують значення тiльки в контекстi теорiї". За умови дотримання такого положення ми повиннi визнавати, що експериментальнiй перевiрцi пiдлягають не

iзольованi теоретичнi положення, а теорiя в цiлому. Отже, теорiя не верифiкується - не подiляється на окремi положення, якi потiм незалежно

одне вiд одного перевiряються експериментально. У випадку встановлення невiдповiдностi передбачень теорiї експериментальним даним неможливо визначити, яка саме частина або конкретна гiпотеза помилкова. У разi виявлення проблем теорiя може бути скоректована рiзними способами, якi визнаються рiвноможливими, а вибiр мiж ними залежить вiд угоди мiж науковцями (конвенцiї).

 

Теорія радикального перекладу Куайна - Стосовно цього висловлює свою думку й Г. –Г. Гадамер, пояснюючи, що «Там, де потрібен переклад, доводиться миритися із невідповідністю точного змісту сказаного однією мовою та відтвореного іншою…» . Ще далі у подібних міркуваннях пішов У. Куайн, стверджуючи тезис про неможливість радикального перекладу навіть на рідну мову. З його точки зору, кожна людина має свою власну мову, яку не можливо однозначно інтерпретувати мовою іншої людини].

як мовна несумірність і, як наслідок, неможливість адекватного  перекладу)

 

 

 

 

 

 

 

4.Історицизм та методологічний анархізм -

Історизм — підхід до філософських проблем, який надає особливого значення специфічному контексту: епосі, географічному розташуванню, місцевій культурі, а також історії становлення того чи іншого питання.

Витоки історизму — у вченнях Геракліта, Платона, Арістотеля; дотично до суспільства його розробляли Дж. Віко, Вольтер, Г. Ф. В. Геґель, К. Маркс; З кін. XIX ст. історизм (його називають також історицизмом) зазнавав критики Вільгельма Дільтея, Б. Кроче, Г. Ріккерта, Карла Ясперса, Карла Поппера та інших, які ставили під сумнів можливість встановлення законів розвитку суспільства і пророкування його майбутнього.

Історицизм, подібно до психологізму, також намагається обґрунтувати філософію через спирання на історію як на науку про факти. А факт, вважає Е. Гуссерль, не має і не може мати абсолютної цінності. Тому як історицизм, так і психологізм з точки зору феноменології є варіантом псевдофілософії, а не строгим і точним філософським знанням.

Поппер принципово відкидав «історицизм» «лжепророків Геґеля, Маркса й інших оракулів». Історицизм у Поппера — концепція, відповідно до якої «область наук про суспільство збігається з областю застосування історичного, або еволюціоністського, методу і, особливо, історичного пророцтва». Історія, за Поппером, не має смислу. Тільки люди в стані додати їй мети і смислу. Ми, на думку Поппера, «не можемо створити небеса на землі», треба відмовитися від пошуку чудодійної формули, що перетворить наше розбещене людське суспільство в ідеальне «золоте» співтовариство. За такими поглядами і надіями стоїть древня як світ віра в можливість вигнання диявола з нашого світу через руйнування держави (анархізм) або шляхом ліквідації існуючої економічної системи (Маркс). Значимі соціальні успіхи цілком досяжні, але ціль політики в тому, щоб вибирати найменше зло з усіх мислимих.

АНАРХИЗМ МЕТОДОЛОГИЧЕСКИЙ — философско-методологическая концепция (главным образом связанная с именем П. Фейерабенда), в основании которой лежит утверждение об абсолютной свободе научного творчества, в первую очередь свободе от “методологического принуждения”, т. е. от претензий научной методологии на универсальность и объективность.

в пізнанні  не може бути універсального методу. У науці взагалі  можна робити все що завгодно, ніяких раціональних критеріїв відбору  теорій немає. Кожний учений може створювати і розробляти свої власні теорії, не звертаючи уваги на суперечності та критику. Діяльність ученого не підкоряється ніяким раціональним нормам. Історія  науки, на його думку,  являє собою  хаотичне переплетіння різних ідей, помилок, інтерпретацій фактів, відкриттів. Розвиток науки −  ірраціональний: нові теорії отримують визнання не  тому що ближче до істини, а завдяки  пропаганді прихильників.

 

1.Проблема референції - Референція (лат. refero — доповідаю) — відношення між словом та об´єктом.

Интернализм - продолжает традиции «интеллектуальной истории науки», «истории идей» и рассматривает в качестве основной движущей силы развития науки внутренние, связанные с природой знания факторы: объективную логику возникновения и решения проблем, эволюцию интеллектуальных традиций и исследовательских программ. Интернализм отводит социальным, экономическим и культурным влияниям роль факторов, способных, в зависимости от ситуации, лишь тормозить или ускорять имманентный рост познания. Интернализм (А.Койре, Очерки истории философской мысли)

Экстернализм - его сторонники считают, что основными факторами, определяющими рост знания являются социальные, экономические, технические и культурные причины и потребности. Экстернализм тесно связан с марксизмом. Значительное влияние на его возникновение оказал доклад Б.М.Гессена «Социально-экономические корни механики Ньютона» на Втором международном конгрессе историков науки в Лондоне (1931). Но сейчас экстернализма придерживаются и некоторые западные эпистемологи и философы науки.

 

• 2.Критика мовного релятивізму на основні ідеї концептуальної схеми - Суть даного філософського напрямку: всяке знання відносно неусталене, суб'єктивне, залежить від людини.

Релятивізм. Цей спосіб думання  постає протилежним догматизмові: релятивізм стверджує, що все є відносним, що немає нічого, що може тривалий час  зберігати своє значення. Якщо догматизм  абсолютизує в мисленні момент сталого, незмінного, то релятивізм, навпаки, - момент змінного, рухливого.

Сутність релятивізму  можна передати тезою "Все є  відносним ".Дотепну критику релятивізму вигадали ще давньогрецькі філософи. Вони казали: якщо все є відносним, тоді й твердження "Все с відносним" є також відносним

Головне ж полягає у  тому, що поняття відносного обов'язково передбачає певне мірило, певний взірець, із яким порівнюють наявне і роблять  висновок щодо його відносності. Але  без уявлення про те, чим відносне відрізняється від іншого, безумовного  та абсолютного, такий висновок був  би просто неможливим. Отже, релятивіст не виявляє засади своєї позиції, а ми можемо поставити питання: на основі чого можна зафіксувати відносність.

 

3.Теорія мовленнєвих  актів Оксфордської школи - Перша  класифікація мовленнєвих актів, як відомо, належить філософу Оксфордської школи Дж.Остін, який є основоположником теорії мовленнєвих актів. В основу класифікації Дж.Остіна, що складається з 5 груп (вердиктиви, екзерситиви, комісиви, бехабітиви й експозитиви), покладено список англійських перформативних дієслів, які експлікують іллокутивні сили висловлювань. Ця класифікація неодноразово справедливо критикувалася. Так, зокрема, Дж.Серль вказав на неправомірність змішування іллокутивних актів, які є реальністю мовного спілкування і не залежать від конкретної мови, та іллокутивних дієслів, які є специфічним відтворенням цієї реальностів системі лексики конкретної мови.

 

4.Типи мовленнєвих  актів –

До структури мовленнєвого акту відносять локуцію, іллокуцію та перлокуцію.

Локуція – побудова фонетично і граматично правильного висловлювання певної мови з певним смислом і референцією. Іншими словами, це акт «говоріння», вимовляння.

Іллокуція -  втілення у висловлюванні, породжуваному в процесі мовленнєвого акту, певної комунікативної інтенції, комунікативної мети, що надає висловлюванню конкретної спрямованості.( про щось інформуємо, наказуємо, попереджаємо, щось розпочинаємо)Перлокуція  – наслідки впливу іллокутивного акту на конкретного адресата чи аудиторію.( ми здатні щось викликати або чогось досягти, скажімо переконати, вимусити, залякати, здивувати, ввести в оману)

1.Зародження когнітивної  науки та її основні методологічні  настанови –

Когнітивна лінгвістика (від англ. cognition «знання, пізнання»,«пізнавальна здатність») — мовознавчий напрям, який функціонування мови розглядає як різновид когнітивної, тобто пізнавальної, діяльності, а когнітивні механізми та структури людської свідомості досліджує через мовні явища.

Передісторія когнітивної  науки простежується з давньогрецьких філософських текстів (див. Менон (Платон)). Також, необхідно згадати таких авторів, як Рене Декарт, Девід Юм, Іммануїл Кант, Бенедикт Спіноза, Ніколя Мальбранш, П'єр Кабаніс, Ґотфрід Вільгельм Лейбніц та Джон Локк. Хоча вони зробили великий внесок у філософське відкриття розуму, і це у підсумку призвело до розвитку психології, вони працювали з абсолютно іншим набором інструментів та основних понять, ніж когнітивісти.

Термін когнітивна наука був запропонований Крістофером Лонге-Хіггінсом у 1973 в коментарі до Звіту Лайтхілла, у якому йшлося про дослідження тогочасного стану штучного інтелекту. ^[1] У тому ж десятилітті були засновані журнали Когнітивна наука та Товариство когнітивної науки. ^[2] У 1982 році коледж Вассар став першою установою у світі, яка надає ступінь бакалавра в галузі когнітивної науки. ^[3]

 

2.Когнітивістське  розуміння метафори – Розгляд сучасних теорій концептуальної і когнітивної метафори свідчить, що метафора – це не «скорочене порівняння», не один зі способів прикраси мовлення.У поданні сучасної когнітології, метафора – це одна з основних ментальних операцій, це спосіб пізнання, структурування й пояснення навколишнього світу.

Сучасна когнітивна лінгвістика  вважає метафору не тропом, покликаним прикрасити мову та зробити образ  зрозумілішим, а формою мислення.

Досліджуючи когнітивні аспекти  використання метафори, слід зазначити, що метафора зазвичай розглядається  як бачення одного об’єкта скрізь нший. У когнітивних процесах складні розумові простори, які безпосередньо не спостерігаються, співвідносяться через метафору з більш простими, добре знайомими розумовими просторами (наприклад, економічні та політичні події порівнюються з іграми, спортивними змаганнями, виробничі конфлікти – з війною, а кохання – із хворобою, подорожжю, отрутою, пожежею тощо).

Таким чином, когнітивна метафора є важливим чинником розвитку свідомості людини.

 

3.Герменевтика  як загально гуманітарна і  лінгвістична методологія -

Виникнення герменевтики як особливої філософської течії  останньої гріти XX ст., В центрі уваги  якого - проблеми розуміння та інтерпретації  текстів, розкриття смислів, зробило  певний вплив на розвиток методології  не лише гуманітарних, але і природничих  наук.

Засновником Фрідріха Шлейермахер (1768-1834), який заклав основи герменевтики як загальної теорії інтерпретації. Він розглядав герменевтику як метод всіх наук про дух (гуманітарних наук), доводячи, що за допомогою психологічного «вживання» можна проникнути у внутрішній світ авторів давніх текстів, будь-яких історичних діячів і на цій основі реконструювати історичні події, зрозуміти їх більш глибоко, ніж їх усвідомлювали самі учасники цих подій.

центральний методологічний принцип герменевтики: для розуміння  цілого необхідно зрозуміти її окремі частини, але задля розуміння  окремих частин вже необхідно  мати уявлення про зміст цілого.

Інша важлива риса герменевтичною філософії Рікера - увага до методологічної функції герменевтики. Умови можливості розуміння можуть бути, за Рікера, експлікована на трьох