Науково-практичні основи розвитку мовлення у дітей з його порушеннями

Практичне заняття 1.

Тема. Науково-практичні основи розвитку мовлення у дітей з порушеннями мовлення

План

1.Організація логопедичної допомоги  дітям з порушеннями мовлення  в ДНЗ спеціального типу.

2.Норма мовлення й мовленнєве  оточення.

3.Сучасні уявлення про організації логопедичної допомоги дітям з порушеннями мовлення в ДНЗ спеціального типу.

Проблемні, творчі питання й завдання

1.Охарактеризуйте умови, необхідні  для логопедичної допомоги дітям  з порушеннями мовленнєвого розвитку.

2.Розкрийте умови, необхідні для своєчасного мовленнєвого розвитку.

3.Підготуйте основні законодавчі  акти щодо людей з порушеннями  мовлення.

 

1.Охарактеризуйте умови, необхідні для логопедичної допомоги  дітям з порушеннями мовленнєвого  розвитку.

На основании имеющейся нормативно-правовой документации в логопедической группе дошкольного образовательного учреждения следует четко организовать весь коррекционный процесс.

Для организации помощи детям с нарушениями речи необходимо создать такие условия:

• своевременное обследование детей;
• рациональное составление расписания занятий;
• планирование индивидуальной работы с каждым ребенком;
• наличие программного обеспечения и в соответствии с ним планов фронтальных занятий;
• оснащение процесса необходимым оборудованием и наглядными пособиями;
• совместная работа логопеда с воспитателем группы и родителями.

Основными задачами коррекционно-развивающего обучения в логопедической группе дошкольного образовательного учреждения являются:

1. Укрепление и развитие здоровья детей.
2. Обеспечение гибкости и пластичности общей системы педагогических воздействий в соответствии с изменяющимися возможностями детей.
3. Индивидуализация и дифференциация педагогических методов, приемов и средств применительно к каждому конкретному ребенку.
4. Развитие познавательных интересов, познавательной активности в освоении окружающей действительности.
5. Формирование эмоционально-положительного отношения детей к занятиям.
6. Развитие мелкой моторики руки.
7. Развитие регулирующей функции речи, речевого опосредствования деятельности и овладение коммуникативно-речевыми средствами общения

2.Розкрийте умови, необхідні  для своєчасного мовленнєвого  розвитку.

 Для нормального становления речевой деятельности необходимо полноценное формирование ее предпосылок.

Для своевременного речевого развития необходимы такие условия:

1. Соматическое здоровье ребенка;
2. Сохранная психическая база (развитие таких познавательных процессов как: внимание, память, мышление)
3. Положительные эмоции.
4. Побуждение к речи (создание ситуации, в которых ребёнок будет стремиться вступать в речевой контакт)
5. Включение речи во все виды деятельности ребенка.
6. Благоприятное социальное окружение. Оно обеспечивает межличностное общение при всех видах коммуникации и представляет собой языковую модель для подражания.

Любое нарушение физического, психического здоров’я, отрицательное влияние социальной среды отражаются на ходе формирования речевой деятельности ребёнка.

 

3. Підготуйте основні законодавчі акти щодо людей з порушеннями мовлення

 

3.2. Законодавче та нормативно-правове  забезпечення освіти осіб з обмеженими можливостями здоров'я

 

Україна, яка до 1991 року була в складі СРСР, декларативно визнала основні міжнародно-правові документи стосовно осіб з обмеженою життєдіяльністю, однак, у цей період державна політика мала переважно компенсаційний характер, заходи цієї політики концентрувалися на незначній фінансовій допомозі та наданні певних послуг. Завдання пристосування життєвого середовища до особливостей та потреб осіб з обмеженими можливостями здоров»я як умови їхньої успішної інтеграції у суспільство навіть не формулювалося.

Здобуття незалежності держави ознаменувалося прийняттям Основного Закону - Конституції України, де стверджується рівність прав всіх людей, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, від мовних та інших ознак. У розділі "Права людини" декларовано демократичні та гуманістичні положення, які відповідають духу і букві міжнародних угод і домовленостей і мають забезпечити захист прав усіх верств населення. У Конституції визначено та стверджено основні права людини, серед яких, право на освіту (ст. 53), право на соціальний захист (ст. 46) та ін. [156].

Законодавчого визнання право на здобуття освіти громадянами України набуло у прийнятому 1993 році Законі „Про освіту", де визначено, що основним завданням цього Закону є регулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян України [121]. У Законі зазначається, що "Освіта - основа інтелектуального, культурного, духовного, соціального, економічного розвитку суспільства і держави. Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, підвищення освітнього рівня народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими фахівцями.

Освіта в Україні ґрунтується на засадах гуманізму, демократії, національної свідомості.." [121,с.45]..

У статті 3 „Право громадян України на освіту", визначено, що громадяни України мають право на безкоштовну освіту в державних навчальних закладах незалежно від будь-яких ознак, в тому числі і від стану здоров'я. Це право забезпечується

розгалуженою мережею навчальних закладів; відкритим характером навчальних закладів, створенням умов для вибору профілю навчання і виховання відповідно до здібностей, інтересів громадянина; різними формами навчання — очною, вечірньою, заочною, екстернатом, а також педагогічним патронажем.

Стаття 37 Закону про освіту визначає освітні можливості для громадян, які потребують соціальної допомоги та реабілітації. Так, у п.4 зазначається, що „Для осіб, які мають вади у фізичному чи розумовому розвитку і не можуть навчатися в масових навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи-інтернати" [121,с.4].

У статті 53 стосовно прав на здобуття освіти подано підсумкове визначення, що кожен має право на освіту, доступність і безоплатність якої забезпечується державою.

Гуманізм та демократія як підґрунтя освіти; доступність та безоплатність освітніх послуг; право всіх громадян на безкоштовну освіту в усіх державних навчальних закладах незалежно, зокрема, від стану здоров'я; відкритий характер навчальних закладів; створення умов для навчання відповідно до здібностей та інтересів дає підстави розглядати цей основний освітній документ, що регламентує функціонування освітньої системи України, як прогресивний крок у виконанні вимог міжнародних нормативно-правових документів, що були ратифіковані Україною.

У Законі України „Про загальну середню освіту" теж зазначається, що громадянам України незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак забезпечується доступність і безоплатність здобуття повної загальної середньої освіти у державних і комунальних навчальних закладах [120,с.231]. Втім, певну суперечність в цьому Законі має стаття 29. Права та обов'язки батьків або осіб, які їх замінюють. У п.1 вказується:

„Батьки або особи, які їх замінюють, мають право:

вибирати навчальні заклади та форми навчання для неповнолітніх дітей, захищати законні інтереси дітей".

А у 3 пункті наголошується: "У разі, якщо батьки або особи, які їх замінюють, всупереч висновку відповідної психолого-медико-педагогічної консультації відмовляються направляти дитину до відповідної спеціальної загальноосвітньої школи (школи-інтернату), навчання дитини проводиться за індивідуальною формою" [120,с.233].

Водночас Закон України „Про охорону дитинства" (від 26 квітня 2001 року за №2402-111) Ст.26 „Захист прав дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку" засвідчує, що „Дискримінація дітей-інвалідів та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку забороняється. Держава сприяє створенню дітям-інвалідам та дітям з вадами розумового або фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами можливостей для повноцінного життя та розвитку з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів...", Ст. 19 „Право на освіту" „Кожна дитина має право на освіту. Держава гарантує доступність і безоплатність дошкільної, повної загальної, середньої професійно-технічної та вищої освіти в державних і комунальних навчальних закладах" [123,с.143,с.144].

Вочевидь, саме ці суперечності та декларативна відповідність міжнародному законодавству в галузі освіти дітей з особливостями розвитку засвідчують необхідність розробки нових нормативно-правових актів, які б законодавчо ствердили інноваційні тенденції в освіті, в тому числі, і інтегроване та інклюзивне навчання.

Чинне законодавство стосовно інвалідів вирізнялося численними правовими нормами, які були представлені в різних джерелах, затверджувалися в різні часи, стосувалися різних категорій інвалідів, характеризувалися суперечливістю та непослідовністю, що ускладнювало їх використання. Інвалідність трактувалася як ступінь втрати працездатності, при цьому діти до 16 років не могли бути визнані інвалідами і лише наказ Міністерства охорони здоров'я СРСР за №1265 від 14.12.79 р. затвердив термін діти-інваліди.

Дієвим і дуже важливим законом в Україні, щодо осіб з обмеженими можливостями здоров'я, є Закон "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" [122].

У Законі України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" подається визначення поняття „інвалід" — це особа, яка має порушення здоров'я, зумовлене: захворюванням, наслідками травм, анатомічними дефектами. Порушення здоров'я, яке призводить до інвалідності пов'язане зі стійкими порушенням функцій організму" [122,с. 142].

Діти-інваліди мають значні обмеження життєдіяльності, які призводять до соціальної дезадаптації внаслідок порушення розвитку. Саме обмежена життєдіяльність зумовлює необхідність особливого соціального захисту інвалідів, що визначається як система гарантованих державою економічних, соціальних і правових заходів, які забезпечать умовами для подолання обмеженої життєдіяльності інвалідів і спрямованих на створення однакових зі здоровими можливостей участі в житті суспільства.

Згідно Закону освітні заклади спільно з органами соціального захисту та охорони здоров'я мають забезпечити дошкільну, шкільну освіту та виховання осіб з обмеженими можливостями здоров'я, здобуття ними середньої професійної та вищої професійної освіти у відповідності з індивідуальною програмою реабілітації.

Варто відмітити, що починаючи з 2000 року в Україні активізувалася законотворча діяльність стосовно регламентації надання освітніх, медичних, соціальних послуг особам з обмеженими можливостями здоров'я, зокрема дітям, що засвідчує прийняття таких Законів, як: „Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії" (2000р.), „Про охорону дитинства" (2001 р.), „Про соціальні послуги" (2003р.), „Про реабілітацію інвалідів в Україні" (2005р.).

Так, Закон „Про реабілітацію інвалідів в Україні", затверджений Верховною радою у 2005 році, можна означити як найбільш відповідний міжнародним конвенціям та угодам, оскільки відповідно він визначає основні засади створення правових, соціально-економічних, організаційних умов для усунення або компенсації обмежень життєдіяльності, викликаних порушенням здоров'я зі стійким розладом функцій організму, функціонування системи підтримання інвалідами фізичного, психічного, соціального благополуччя, сприяння їм у досягненні соціальної та матеріальної незалежності [124]. У цьому законі відповідно до міжнародних стандартів подано визначення термінів „інвалід", „дитина-інвалід", „усунення обмежень життєдіяльності" тощо:

,, Інвалід - особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності, викликає в особи потребу в соціальній допомозі і посиленому соціальному захисті, а також виконання з боку держави відповідних заходів для забезпечення її законодавчо визначених прав";

,,Дитина-інвалід - особа віком до 18 років (повноліття) зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами розумового чи фізичного розвитку, що призводить до обмеження нормальної життєдіяльності та викликає необхідність надання їй соціальної допомоги і захисту" [124,с.36].

Саме в цьому документі вперше законодавчо визнано психолого-педагогічний супровід як необхідну умову успішної інтеграції в соціум дитини з обмеженими можливостями здоров'я: „Психолого-педагогічний супровід - системна діяльність практичного психолога та корекційного педагога, спрямована на створення комплексної системи клініко-психологічних, психолого-педагогічних і психотерапевтичних умов, що сприяють засвоєнню знань, умінь і навичок, успішній адаптації, реабілітації, особистішому становленню особи, нормалізації сімейних стосунків, її інтеграції в соціум" [124,с.38].