Соціальне виховання в теорії та практиці педагогіки

Одним із піонерів соціальної роботи й соціальної педагогіки в Німеччині була також Г. Баймер. Вона відома і своєю участю у розробці програм для соціальних служб Європи. Г. Баймер визначала соціальну педагогіку як інструмент соціальної політики. На її думку, слово "соціальний" у словосполученні "соціальна педагогіка", „соціальне виховання” означає спрямованість педагогіки на соціалізацію дітей відповідно до їхніх потреб і безвідносно до матеріального становища та статусу батьків. В одній із своїх програм вона визначила три основних напрями соціально-виховної діяльності:

·  моніторинг (наставництво) і корекційиа діяльність, яка передбачає соціальну корекцію;

·  виявлення  причин (політичних, економічних, культурних) виникнення соціальних проблем і  наслідків їхнього впливу па сім'ю  та окремих клієнтів;

·  забезпечення "лікувальною" допомогою дітей, які мають труднощі у навчанні й розвитку.

Цікаві перспективні погляди на функції соціальної педагогіки висловлені у працях А. Мерінгера та А. Флютнера. Вони виходили з того, що дитина — не об'єкт виховання, а людина. Вона має певні життєві потреби, і коли у школі ми сприймаємо її як школяра, то це лише часткове сприйняття. Керування починається з соціально-педагогічного дослідження "поля" класу, створення умов для зацікавленої роботи з батьками щодо виховання індивідуальності в дитині, допомоги їй у самоствердженні.

 Центральне  місце  в  освітньо-виховній  діяльності  і,  як наслідок,  у  педагогічні  теорії  з  початку  20-х  років  посіла  соціальне виховання.

У  липні  1920  року  Наркомос  України  ухвалив „Декларацію  про 

соціальне виховання  дітей”, у якій ставили завдання „довести до розквіту…

молоді ряди борців за світле комуністичне майбутнє” [1, с. 307]. 

Один  з  організаторів  вітчизняної  освіти  Я. Ряппо  пояснював 

пріоритетність  соціального виховання в цей  період тим, що внаслідок голоду

й  розрухи  з’явилася  велика  кількість  безпритульних  дітей,  а  багато  дітей навіть у сім’ях не мали належних засобів існування. Тому першою справою Наркомосу  України  була  не  школа  й  не  навчання  дітей,  а врятування дитячого населення від голоду, хвороб, безпритульності [12, с. 15].  У Декларації  вперше робили  спробу дати наукове обґрунтування

висунутій  концепції  соціального  виховання  дітей,  спираючись  на

результати  наукових  досліджень  педологів  та  новітні  дослідження 

педагогів, які  розробляли  теорію соціального  виховання. Стверджували,

що  повністю  розвинути  закладені  в  дитячій  природі  сили  й  здібності

може  тільки  соціальне  виховання,  яке  здійснює не лише  сім’я, не лише

школа,  а  й  усе  суспільство.  Основною  формою  соціального  виховання 

повинна  стати  не школа,  а  дитячий  будинок,  завдання  якого  полягає  в 

охороні дитинства. 

Саме „Декларація  про  соціальне  виховання  дітей”  від  1920 року

визначила  спрямованість  розвитку  педагогічної  теорії  в  Україні  й 

особливості  формування  її  понятійно-термінологічної  системи.

Безумовно,  під  впливом  Декларації „соціальне  виховання”  стає

провідною,  системоутворювальною  категорією,  яка  підпорядковувала

такі  поняття,  як „охорона  дитинства”, „дитячий  будинок”, „дефективні 

діти” тощо.

Як  же  визначали  поняття „соціальне  виховання”  в  педагогічній

теорії цього  періоду?

Найбільш поширеним  було визначення цього поняття в  широкому

розумінні,  тобто  як  процесу,  який  охоплює  всю  систему  виховання,  з 

усіма  її  аспектами.  Цієї  думки  дотримувалися  керівники  вітчизняної 

освітньої системи 20-х років ХХ століття, які зробили помітний внесок у

розвиток педагогічної теорії. Г. Гринько вважав, що соціальне  виховання 

в  розвинутому  вигляді  є  всезагальною  організацією  дитинства,

створенням  колективного  життя  всього  дитячого  населення  [24,  с.  47].

Його  здійснення неможливе без „повного усунення розпорошення дітей 

між  індивідуалістичними  сім’ями,  що  вочевидь  неможливе  без 

соціалістичного  господарства  й  зміни  всього  устрою  життя”  [7,  с.  8].

Зауважимо, що на  думку Г. Гринька,  соціальне виховання передбачає й

виховання  дітей  в  сім’ї.  Проте  в  умовах  кризи  й  занепаду  сім’ї  як

виховного інституту  її функції тимчасово бере на себе держава.

Г. Гринько  схилявся  до  створення  системи  різних  типів  дитячих

установ (майданів  різних  видів,  дитячих  садків,  шкіл,  шкіл-клубів

неповного  дня,  денних  дитячих  будинків,  дитячих  садків, шкіл повногодня, дитячих будинків), які цілком охоплюють життя дитини [24, с. 9].  Такі  ж погляди на  соціальне  виховання  висловлював  також  автор

„Декларації про соціальне  виховання дітей”, керівник науково-педагогічного 

відділу Наркомосу О. Попов. Він підкреслював, що соціальне виховання  має 

охопити  правильно  організованим  єдиним  вихованням  усе  життя  кожної

дитини, реалізувати, нарешті, „права дитини”, а не тільки висмоктувати з неї 

виконання її „обов’язків” [18, с. 238]. 

Досить  поширеним  було  визначення  поняття „соціальне

виховання”  у вузькому розумінні, тобто як виховання, що спирається на суспільні  форми  життя  й  здійснюються  в  громадських  школах.  При

цьому  його  протиставляли  приватним  формам  виховання  в  сім’ї  та

вихованню  в  казенній  державній  школі.  Інакше  кажучи,  здійснення

соціального  виховання  передбачало  створення  нової школи,  яка  б  була

альтернативою  старій  школі,  що  залишилася  в  спадок,  та  буржуазній

сім’ї. 

Найбільш яскраво  цю  ідею висловив С. Шацький, який наполягав

на необхідності тісної взаємодії школи з середовищем. При цьому школа 

повинна вивчати  соціальне середовище, а  також  розгорнути  громадську

діяльність,  вирішуючи  завдання,  зумовлені  потребами  дитячого

середовища, та в реалізації яких зацікавлене населення. На  створенні  школи,  відкритої  для  соціуму,  наполягали  й українські  вчені. На  думку П. Духно,  однією  з  головних функцій  нової школи  є  її  громадська  функція,  реалізація  якої  передбачає „вивчення соціально-економічного  оточення,  соціально-культурних  обставин, побуту,  адміністративно-господарчого  оточення,  природних  умов” [11, с. 31].  А. Гендрихівська доводила,  що  організація й система роботи нової школи, суспільно-корисна праця, зв’язок і допомога селу, зв’язок з пролетаріатом  та  його  авангардом  –  партією  та  комсомолом,  розвиток дитячого  руху  перетворюють  школу  в  державно-суспільний  заклад. [6, с. 21]. Саме така школа спроможна здійснювати соціальне виховання молоді.

 

 

 

 

 

Розділ 3. Соціальне виховання у практичній діяльності педагогічної науки

 

Теорія і  практика педагогіки, має свою специфіку в кожній країні, так само кожна країна має свою модель соціального виховання і соціального вихователя. Скрізь є свої умови соціально-економічні, історичні, культурні традиції тощо. Є відмінності у статусі соціального педагога і соціального працівника, в структурі, системі підготовки, навіть у назві професії. Наприклад, працівники "соціальних клінік" і педагоги вільного часу, педагоги з дошкільного виховання, "компенсаторної освіти", з урегулювання конфліктів з батьками, шкільні, сімейні соціальні працівники та ін. Усі ці терміни не суперечать один одному — вони розкривають різні сфери соціальної педагогіки, соціальної роботи, вказують на її багатобічність.

Якщо говорити про Україну, то у нас соціально-виховні проблеми в основному пов'язані з реалізацією тих вимог і завдань, які ставить перед особистістю розмаїте життя. Особливість ситуації в Україні пов'язана з можливостями стимулювання і розвитку позитивних процесів, подоланням або послабленням негативних явищ у дитячому, підлітковому й молодіжному середовищі, розвитком власних сил особистості, прийняттям самостійних рішень тощо.

Генезис соціального  виховання особистості в практиці педагогіки відчував постійні певні зміни, в один час педагоги наголошували на значенні соціального виховання, в інший-відкидали. Різними були й завдання соціального виховання в контексті загальноосвітніх шкіл.

У ХХ  столітті  існували  визначення сутності  соціального  виховання  у  контексті  його  цілей  та  завдань  –  як виховання  соціальності,  виховання соціальних  інстинктів  і  навичок, організації соціального життя.  Цей підхід обґрунтував у своїй роботі „Про соціальне виховання” відомий  філософ і педагог В. Зіньковський,  який  вважав, що  в умовах революційних  змін  освіта  повинна допомогти не  тільки  розвиткові індивідуального життя,  а й у підготовці  нас до  суспільного життя, повинна зробити нас здатними до соціальної діяльності” [11, с. 3-4]. 

Педагог визначив такі основні завдання соціального  виховання:

1.  розвиток  соціальної  активності,  розвиток  „смаку”  до 

соціальної  діяльності;

2.  підготовка  до  соціального  спілкування,  в  якому  головне 

місце належало б суто людським, а не класовим відносинам;

3.  виховання   в  дусі  солідарності,  здатності   підноситися  над 

егоїстичними  замірами.

Якщо говорити про с учасний соціально-виховний процес у навчальних закладах України має такі особливості:

1.  Спрямованість на формування вільної, всебічно розвиненої особистості учня, студента, на його індивідуальний розвиток.

2.  Посилення  українського національного компонента в позаурочній роботі: поглиблення знань з національної історії, географії України, створення національних українських музеїв, кабінетів, інтер'єрів навчальних приміщень; розширення історико-краєзнавчої роботи; введення замість предмета "Суспільствознавство" нового предмета "Людина і суспільство", що віддзеркалює теорію особистості в умовах нового загальнолюдського, деідеологізованого підходу, а також ознайомлює з досягненнями суспільної думки в світі. Впроваджується вивчення творів видатних синів українського народу М. Грушевського, М. Драгоманова та ін.

3.  Лібералізація  громадської думки школярів і студентів у межах законних дій: створення скаутських організацій, Спілки українських студентів. Лібералізація у ставленні до тих учнів і студентів, які тяжіють до релігійних вірувань, заборона будь-якої пропаганди атеїзму.

4.  Демократизація  управління навчальними закладами у формі шкільних рад з демократичним складом: 30% — від учителів і персоналу школи, 30 % — від учнів з 13-річиого віку, 30-40 % — від батьків і представників громадськості.

5.  Широкі  повноваження шкільних рад. Створення  нових видів навчальних закладів.

6.  Відмова  від методів і форм ідейно-політичного  виховання у позашкільній роботі.

Усі ці заходи спрямовані на те, щоб забезпечити повноцінне демократичне виховання у навчальних закладах на основі руху до демократизації всього суспільства.

Означені заходи були предметом розгляду Всеукраїнського  з'їзду працівників освіти у грудні 1992 р. Поряд з обговоренням поточних проблем і ускладнень освітянського  життя з'їзд розглянув концепцію "Освіта (Україна XXI століття)".

Таким чином, освітяни України дістали міцну фундаментальну основу для наполегливої праці на благо держави, відновлення в педагогіці всього позитивного, що нагромадив талановитий творчий народ для свого майбуття.

В  педагогічній практиці соціальне виховання представлене соціалізуючим підходом до виховання особистості (В. Г. Бочарова,

М. А. Галагузова, А. В. Мудрик, М. В. Шакурова, В. Р. Ясницький),який представляє виховання як багатовимірну й відкриту соціальну систему, де на особистість вихованця варіативно впливають різні соціальні джерела. Найважливішою характеристикою виховання є його "соціальна ефективність", тобто забезпечення соціалізації дитини і його особистісного самовизначення.

Методологічні основи соціалізуючого підходу шикуються з позицій прагматичних ідей різних філософських і соціологічних напрямів в науковій думці XX століття. Дж.Дьюї, один з головних ідеологів прагматизму в педагогіці, стверджував: "Правильно вибудуване освіта починається з активних занять, які мають соціальні коргш і певну корисність" [17, с. 182].

Ключовим поняттям в концепції социализирующего підходу  є "соціальне виховання". Термін "соціальне виховання" з'явився в побуті педагогічної теорії ще на початку XX ст. Цим поняттям вітчизняна педагогіка прагнула окреслити нову область громадянського виховання - формування соціальної і політичної активності особистості, "розвиток смаку до соціальної діяльності" (В. В. Зеньковський).