Мовна ситуація в Україні

Українська  мова в сучасній мовній ситуації в  Україні: соціолінґвістичний та етнокультурний аспект

Парадоксальність мовної ситуації в сучасній Україні полягає  в тому, що мова етнічної більшості, яку Конституція проголосила  державною зі всіма наслідками, що звідси мали б випливати, в умовах українсько-російської двомовності  насправді й досі залишається у статусі мови меншості сучасного українського суспільства.

Розпочатий, було, після отримання  суверенітету процес “українізації” суспільства, як показав час, не перетворився на поступальний, не переріс у потужну  тенденцію, і сьогодні, мабуть, є  підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90-х рр. позицій. Надія перших “незалежних” років на те, що підо впливом соціяльно-політичних перетворень, повсюдного і повсякчасного вивчення української мови, яке масово охопить співвітчизників, моноліт російськомовності поступово буде “розмито”, що переважна більшість російськомовних українців та громадян України інших національностей ставатимуть щораз лояльнішими до своєї державної мови і невдовзі говорити українською правильно стане престижним, – сьогодні видається доволі ілюзорною. Даруйте за песимізм.

Отже, з “парадового  боку” ситуація виглядає так: у нове тисячоліття українська мова входить  у довговиборюваному почесному  статусі мови держави (держави незалежної), як мова національна, друга серед  слов’янських за кількістю носіїв, зі сформованим літературним стандартом, кодифікованим правописом, з відповідним (нехай і не надто численним) видавничим – навчальним і довідковим – забезпеченням у царині україномовної освіти. Реальна мовна ситуація й стан української національної мови на її сучасному етапі є дещо іншими.

Ось трохи статистики. За даними перепису населення 1989 р. (1) в УРСР на той час проживало 72,7% українців, 22,1% росіян; інші національності (євреї, білоруси, молдавани, болгари, поляки, угорці, румуни, греки, татари, вірмени, кримські татари, цигани, німці, гагаузи, азербайджанці, грузини, мордвини, словаки, чуваші, узбеки) становили відповідно 5,2 %. Україномовними були 55-57% (2) населення республіки: з них жителів Північно-Центрального – біля 24%; Західного реґіону – 17% , Південно-Східного – 16%.

Красномовним є той  факт, що за показником збереження рідної мови (йдеться про мову своєї національності) українці посідали лише четверте (після  росіян, угорців, кримських татарів) місце: 87% українців в Україні  вживали українську мову. Натомість росіяни, що проживали в Україні, майже стовідсотково (98%) розмовляли рідною мовою. Російськомовність “підсилювалася” суттєвою допомогою з боку 91% (від загальної кількості всього єврейського населення України) російськомовних євреїв, 79% (від загальної кількості грецького населення України) російськомовних греків, відповідно 67% німців, 67 % мордвинів, 61 % корейців, 55% білорусів, 54% чувашів, 51% марійців (подано лише ті національності, серед яких відсоток російськомовних носіїв перевищував 50%). Саме ці національності в Україні виявляли найвищу асиміляцію до російської мови.

Українську ж за рідну  мову вважали 67% поляків; 45% чехів, 33% словаків, 6-11% циганів, білорусів, румунів, німців і молдаванів; менше 2%. представників  інших національностей. Другою мовою спілкування українську мову вважали 85%чехів, 54% поляків, 47% євреїв, 43% словаків, 33% росіян та ін. Лише 2% росіян ідентифікували українську мову як рідну. Українці виявляли більшу прихильність до російської мови: 13% їх визнавали російську мову за рідну і 67% – за другу (3).

На початок 1995 р. демографічна ситуація в Україні суттєво не змінилася: 77%населення становили  українці, 19,3% – росіяни, 10,7% – представники інших національностей (4). Однак при збільшенні числа українців і навпаки – зменшенні числа росіян (дався взнаки відчутний відплив росіян у першій половині 90-х рр.) відсоток україномовного населення зменшився. Принаймні таке стверджує авторитетний соціолог В.Хмелько: “В цілому ж по Україні [1994 р. – Е.О.], за даними КМІСу [Київський міжнародний інститут соціології – Е.О.], спілкуються українською мовою менше половини дорослих людей (від 44 до 47%). Більше половини (53-56%) – звичайно користуються російською” (5).

Щоправда, і результати здійсненого КМІСом соціологічного моніторинґу, і методика його проведення небезпідставно, очевидно, піддаються критиці з боку фахівців. Зокрема, статистичну перевагу (нехай незначну) україномовного населення над російськомовним (а не навпаки, як у В.Хмелька) обстоює І.Бурковський. Проте сам досить красномовно й підсумовує розпочату ним же полеміку: “Але все-таки частка носіїв російської мови в Україні наближається до половини всієї людності. Така ситуація є патологічною”.(6).

Щоб зрозуміти причини  саме такого стану національної української  мови на сучасному її етапі, слід розібратися, з одного боку, в питаннях соціолінґвального, позамовного характеру: проаналізувати мовну ситуацію в країні, збагнути її специфіку, з другого – у питаннях внутрішньомовних: розглянути новочасні тенденції розвитку української літературної мови. Залишмо друге для ґрунтовної фахової розмови, натомість спробуймо зосередитися на першому.

Серед важливих ознак  сучасної мовної ситуації в українському суспільстві слід виділити 1) українсько-російську  колективну двомовність і диглосію; 2) співіснування в єдиному українському просторі трьох реґіонів з різними національно-культурними, соціяльно-політичними традиціями і – як наслідок – мовнополітичними орієнтаціями, мовними і мовленнєвими пріоритетами і звичками; 3) формальний характер мовної політики у державі, відсутність в української мови реального високого соціяльного статусу; 4) поступову і невідворотну англомовну експансію.

Колективна двомовність  в “українському варіянті” поширювалася і поширюється майже на всю  територію країни і є асиметричною: в одних випадках вона завершується майже повним витісненням однієї з мов, а відтак – одномовністю (7), в інших – переходить у диглосію (пригадаймо, що йдеться про таке співіснування двох мов, при якому рівнозначність, функціональний баланс між ними порушується на користь однієї, яку починають кваліфікувати як “потужну” і тому здатну обслуговувати вищі функції соціального життя, а іншу – як “слабку”, і тоді їй відводиться місце лише в окремих функціональних сферах, скажімо, особистісної комунікації, повсякденно-побутового вжитку).

Українсько-російська  колективна двомовність зумовлюється кількома взаємопов’язаними чинниками: функціонально-стилістичним, територіяльним, територіяльно-соціяльним, віковим, конфесійним.

Функціонально-стилістичний розподіл між російською та українською  мовами, “зрежисований” імперською мовною політикою, дістався молодій українській  державі у спадок.

Відомо, що за радянської моделі мовної організації суспільства офіційна, дипломатична, наукова сфери, вища освіта (насамперед у царині точних, природничих наук), більшість засобів масової інформації та комунікації (ЗМІіК), а також такі субстандарти, як арґо, сленґ, жарґони, почасти просторіччя були й офіційно, й фактично російськими. Українська мова побутувала у художній літературотворчій сфері, почасти в ЗМІіК, у просторічному спілкуванні.

Дещо передчасно, вочевидь, стверджувати, як це робить А.Березовенко (8), що сьогодні маємо вже іншу модель, де майже всі функціональні сфери суспільного життя, а надто ті, що обслуговуються стандартними (відповідно нормативними) підсистемами літературної мови: офіційно-ділова, наукова, освітня, текстотворча (художня література та мова ЗМІіК), є українськими. І справа лише за виробленням власних субстандартних стратів, щоб досягти, так би мовити, “ідеальної моделі”. Годимося, що так мало б бути. Проте гадаємо, що така оптимістична оцінка віддзеркалює радше декларативний бік справи, аніж фактичний. Бо насправді маємо явне невиконання прийнятого мовного законодавства, головно через “пасивне саботування і пряме гальмування його внаслідок відсутності відповідальності”(9). І досі сферами реального функціонування української загальнонародної мови залишаються сфера родинно-побутового мовлення та художня література; відповідно загальнолітературної мови – певна частина центральних та реґіональних ЗМІіК.

Не стала українська мова поки що й робочою мовою “влади”, котра її ж офіційність та обов’язковість свого часу проголосила. Парламент, як відомо, є до певної міри зрізом суспільства і більш-менш адекватним віддзеркаленням національного складу населення (в українському парламенті 1995 р. українців представляло 75% депутатів-українців; відповідно росіян – 19,3%).

Задля справедливості слід сказати, що наш парламент початків суверенітету і незалежності демонстрував проукраїнську мовну орієнтацію. Про це свідчать результати дослідження, здійсненого Ю.Огульчанським (10), щодо мови, яку вживали депутати Верховної Ради України 1995 р. (репрезентативність вибірки 405 осіб). З депутатів-українців рідною мовою послуговувалося 67%, російською – 24%, решта (9%) – по-різному; з росіян російською – 79,2%, українською – 11,7%, обома – 9,1%; з депутатів інших національностей українською 11,1%, 16,7% – не визначилися, решта російською. Загалом на засіданнях українською мовою послуговувалося 54% депутатів, ще 9% демонстрували двомовність, або не виявляли себе як мовці. Отже, у 1995 р. по-українському мовило пересічно 58,5% депутатів українського парламенту.

Протягом останніх років  українізацію владних структур помітно пригальмовують такі явища, як “обережність державної політики в мовній сфері, прагнення до уникнення радикальних заходів (наприклад, певне відкочування назад у впровадженні української мови для займання посад у державному апараті і набуття українського громадянства). Відсутність культурно-мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції засобами податкової політики штрафування тощо. Відсутність спеціяльних державних органів, які б здійснювали вироблення мовної політики і стежили за її дотриманням” (11).

Не виключаємо, що під  час очікуваної невдовзі кампанії підготовки президентських виборів по-новому сильно зазвучать заклики з високих  трибун до надання російській мові статусу другої державної або офіційної, які активно пропаґувалися під час виборів 1994 р. і пізніше (влітку-восени 1994 р.) у заявах найвищих осіб новообраної виконавчої, законодавчої влади.

Хоча слід зазначити, що існує й оптимістичніший погляд на стан речей у цій царині. Згадувана вже А.Березовенко, наприклад, констатує той факт, що в сучасному українському суспільстві “владна структура суспільства почала збігатися з функціональною структурою української мови. Тому сформувався значний континґент мовців, орієнтованих на досягнення високого соціяльного статусу, для яких російська мова перетворилася на мову хатнього використання. Спостерігається творення “зворотньої диглосії”. Отже, українська мова, почавши функціонувати на вищих щаблях суспільства, перетворилась на символ влади і соціяльного успіху. Нею стала користуватися владна еліта”(12) . Будучи стриманішими в оцінці даної ситуації, ми все ж сподіваємося, що бажане таки стане дійсним. Бо коли мова перетворюється на символ влади, вона водночас стає потужним чинником у формуванні суспільної мовної свідомості, а надто у тоталітарному й посттоталітарному суспільстві, де значення всього, що пов’язане з владою, гіпертрофоване (як це влучно зауважує та ж авторка).

Колективна двомовність  в Україні детермінується, як вже  зазначалося вище, й складною територіяльною і територіяльно-соціяльною диференціяцією української людності.

Україна і в національно-культурному, і у мовному сенсі, а також  за соціяльно-політичними традиціями та орієнтацією є територіяльно неоднорідною. Три великі реґіони (з відповідними підреґіонами), з яких вона складається, свого часу належали різним державам, досить довго співіснували роз’єднано і возз’єднувалися поетапно – за різних політичних обставин і причин. Це слабо зрусифікований Захід (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька, Закарпатська області) (13); середньо зрусифіковані Північ та Центр (Хмельницька, Винницька, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська області) та сильно зрусифіковані Південь і Схід (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька, Луганська області, Крим). У середині реґіонів спостерігаються певні мовно-політичні відмінності.

Масштаби і глибина  зрусифікованості цих територій  надзвичай тісно пов’язані зі 1) ступенем української національної самосвідомості та державотворчої активності, усвідомленням необхідності опиратися політичній та культурно-мовній експансії сусідніх держав, передусім русифікації; 2) підтримкою чи не підтримкою комуністичної ідеології, яка за сучасних умов пов’язується з бажанням реставрувати Союз із повсюдним використанням російської мови (адже панівна – комуністична – ідеологія колишнього СРСР була невіддільно пов’язана з русифікацією).

Образно, влучно, хоч і  доволі гірко сказав про цю “роз’єднаність – сеґментованість й атомізованість – українського суспільства” Микола Рябчук. Назвавши Україну “культурним уламком імперії”, він зазначив: “Цей уламок складається з реґіонів, які поки що на культурному рівні, крім колоніяльної “малоросійськості”, мало що об’єднує: вони розмовляють різними мовами, – і то не лише в прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: послуговуються різними семіотичними системними кодами, різними історичними та культурними мітами; вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, – і погано не те, що “різні”, а те, що немає “тих самих”, немає нічого спільного, об’єднавчого, що б витворювало спільний дискурс, спільний культурний код, без якого, властиво, немає повноцінної нації. Поки що є різні реґіони, різні міста і села, що в різні часи і за різних обставин опинилися в УРСР, об’єднані більше совєтськістю, ніж українськістю”. Фактично вони і досі не можуть витворити спільного культурного, ба інформаційного простору, живучи у своїх “тутешніх” світах і розмовляючи якщо й не на різних мовах, то, в кожнім разі, на різних звукових частотах” (14).