Мовна ситуація в Україні

Розшарування реґіонів, а надто максимальна поляризація  Заходу (Галичина) та Сходу (Донбас) і  Півдня у мовному протистоянні відбувається не лише за статусом і переважанням однієї з двох мов, а навіть за стратегією і тактикою реґіональної мовної політики. На територіях Донецької, Луганської, Одеської та Миколаївської областей у першій половині 1994 р. фактично було проголошено офіційний статус російської мови. В Автономній Республіці Крим співіснують три державні – російська, українська, кримськотатарська – мови, офіційною ж визнано російську.

Україномовним і надалі залишається здебільшого сільське населення України (йдеться про  двомовні реґіони). Щодо урбаністичного середовища, більш-менш повноцінним україномовним міським населенням відзначається лише західний реґіон. У великих містах Сходу, Півдня, почасти Центру України українська мова практично “відсутня”. Її нечисленними носіями тут можуть виступати представники інтеліґенції переважно з письменницького середовища, деякі діячі культури й мистецтва, науковці-гуманітарії, або діячі відповідних соціяльних рухів, політичних партій української національної орієнтації. Останнім, зазвичай, протистоять російськомовні представники партій лівого напряму.

Щоправда, з проголошенням  незалежності у мовній ситуації східних, південних та центрально-українських  міст почали відбуватися деякі зміни  на користь української мови, та до помітних наслідків вони поки що не привели. А саме в містах, як відомо, виробляється основний інтелектуальний, інформаційний та культурний продукт. Мовний режим цього процесу має суттєве значення для кінцевого результату. У масовій свідомості невчора зрусифікованого населення східних, південних міст українська мова ще залишається жарґоном селюків. Існує безліч психологічних бар’єрів у побутовому і діловому спілкуванні, подолати які багатьом людям просто несила.

З кінця 80-х рр. прояви колективної українсько-російської двомовності можна спостерігати і в конфесійній сфері: з одного боку, переважно російськомовна Українська Православна Церква Московського патріархату, з другого- україномовна Українська Греко-Католицька церква, переважно україномовні Українська Православна Київського Патріархату та Українська Автокефальна Православна Церкви.

У містах України –  переважно, за винятком західних, російськомовних  – спостерігаємо ще один варіянт  українсько-російської двомовності: родинної, а радше вікової. Скажімо, старше покоління, що вийшло з села, продовжує в побуті спілкуватися українською мовою, тоді як перше покоління нащадків віддає перевагу вже російській мові.

З уведенням обов’язкового  україномовного навчання в українській  середній школі уможливлюється сценарій “з точністю до навпаки”: онуки україномовних українців, діти їх російськомовних дітей, поступово будуть вертатися до рідної мови своєї національності: мови дідів і бабусь. Доволі симптоматичними виглядають відповіді учнів молодших класів, які брали участь у нашому дослідженні: на питання “як ти лагідно звертаєшся до батьків” більшість (у побуті російськомовних) дітей з київських шкіл реагували російськими словами, натомість серед використовуваних ними звертань до дідуся та бабусі найчастіше називали українські лексеми з характерними українськими словотвірними формантами: бабця(ю), діду, бабуня, дідуню, бабунця, бабунечка (а не бабушка, дедушка, дедуля, бабуля, бабулечка).

На подібні прогнози могла б надихати також динаміка українізації середньої освіти в  Україні. Добре було б лише, коли б кількісні показники швидше переросли у якісні.

Якщо в 1991 р. загалом  по Україні було 50,8% шкіл з українською  мовою (російських – 48,8%), то до 1994 р. їх кількість зросла до 65% (російських відповідно зменшилася до 34%). Станом на 1994 р. лідером серед областей є Тернопільська область зі 100-відсотковим показником україномовних шкіл. У Рівненській, Івано-Франківській, Львівській, Волинській, Хмельницькій, Київській, Вінницькій, Черкаській, Житомирській, Полтавській, Кіровоградській, Чернівецькій областях цей показник коливається від 91% до 99,7%. Найнижчим показником відзначається Крим – 0,3%, у Донецькій області всього 9% шкіл з українською мовою навчання, не набагато більше у Луганській – 13%. Надто малий, як на колишню столицю УРСР, потужний науковий, культурний, мистецький центр сучасної України, відсоток україномовних шкіл у Харкові (Харківській області) – лише 48 %. Навіть Дніпропетровська область випереджає його майже на 30 % (15) .

Причина нашої невпевненості  щодо швидких, а головне, якісних  змін походить від усвідомлення, частково – поінформованості про ситуацію зсередини. І вона виглядає не так  вже й “променисто”.

У “новонароджених” україномовних  школах російськомовних або переважно російськомовних міст (нам особисто відомий досвід кількох київських та чернівецьких шкіл) насправді панує штучна двомовність: і для учнів, і для вчителів україномовним є лише урок (не торкаємося тут питань нормативності уживаної мови); при дослідженні мовленнєвої поведінки всіх учасників навчального процесу не полишає відчуття граничної умовності, “неправдивості” всього, що відбувається навкруж. Дається взнаки брак кваліфікованих педагогів – реальних носіїв української мови, особливо з точних і природничих предметів, а також класоводів початкових класів (хоч не важко збагнути, якою архіважливою є роль вчителя 1-3 класів у вихованні мовної поведінки і мовної культури його підопічних, якою сильною і “нормативною” мовною, україномовною особистістю він повинен бути). Україномовний досвід, набутий дітьми у школі, немає практично жодної підтримки, продовження у позашкільній сферах – бо соціюм, що оточує школяра, залишається російськомовним (часом “войовничо-російськомовним”).

Щоправда, з таким досвідом доволі виразно контрастує досвід досліджуваних нами україномовних шкіл, скажімо, Львова, які перейшли на українську мову навчання віднедавна, особливо класів, де навчаються діти з російськомовних родин. Умови опанування ними української мови значно комфортніші: знання, отримані під час занять у якісному мовному виконанні, не лише з української мови, а й з інших предметів, мають добрий шанс закріпитися у назагал україномовному позашкільному середовищі та органічно переростають у них у відповідні мовні вміння й навички, стійкі мовленнєві звички.

На наш погляд, у  справі виховання “україномовних українців”, бодай природних двомовців, за теперішніх обставин найбільш продуктивно і  далекозоро “ставити” (вибачайте за такий вислів) не на дорослих громадян, а на молодшу категорію мовців – дітей. Ми переконані, що майбутнє української мови в Україні сьогодні визначається вихованням мовної поведінки саме наймолодших членів суспільства, до речі, найменш дослідженого континґенту носіїв мови.

Підстави для цього  твердження вбачаємо в тому, що 1) діти – найбільш піддатлива категорія мовців, не обтяжена соціяльним, політичним, мовленнєвим досвідом, яка легко адаптується до мовних трансформацій індивідуального та колективного характеру і для якої зміна мовленнєвих звичок, пов‘язаних із природною або штучною двомовністю, не є таким важким і болісним процесом, як для дорослих; 2) набуті у молодшому віці (особливо шкільному) особистісні якості, зокрема ті, що пов‘язані з мовленням, не тільки служать підвалинами для подальшого навчання, виховання, розвитку підлітків і молоді, а й значною мірою зумовлюють практичну, професійну та громадську діяльність дорослої особистості; 3) згідно з твердженнями відомих психолінґвістів перша стадія формування логічного, пізнавального інтелекту людини, який породжується вербальною формою і водночас трансформується у неї, відбувається саме у віці 7-11 років.

Однак очевидно, що без  зміцнення статусу української  мови як національної, без реальної державної мовної політики, спрямованої  на підняття престижу української мови, без створення відповідних україномовних інфраструктур у суспільстві реалізація програми розумного реґулювання мовним вихованням дітей (умовно її можна було б назвати “українська мова як засіб пізнання, виховання, навчання та інтелектуального розвитку”) приречена стати ще однією формальністю.

У підсумок розмови щодо можливих варіяцій на тему колективної  українсько-російської двомовності  зазначимо, що насправді їх є значно більше (скажімо, випадки, коли сполучаються кілька перелічених форм), різним є також ступінь їхньої складності.

Щодо індивідуальної двомовності в Україні, О.Тараненко  характеризує її як: “а) переважно однобічну (у мовців з основною українською  мовою); б) як природну, так і штучну (внаслідок спеціяльного вивчення в  школі) в носіїв української мови – штучна в носіїв російської мови” (16). Щоправда, на початку 90-х рр. у мовній поведінці двомовців окреслилися певні зрушення, коли, скажімо, носії української мови вже не з такою готовістю переходять на російську мову партнера, і навпаки – в аналогічних ситуаціях носії російської мови частіше вдаються до української мови.

Недостатнім є автоматизм у володінні літературною мовою  основної частини її носіїв, адже більшість їх користується нею не з дитинства, а після переходу з української нелітературної (діалектної, просторічної) основи або з російської мови; багатьом відчутно бракує належної мовної практики у використанні мови за межами сім’ї або роботи. До того ж, часом важко зробити правильний (нормативний) вибір із широкого розмаїття дублетних форм.

Важливою проблемою  в світлі сказаного є проблема мовної норми. І тут усе ж доведеться порушити дане нами на початку статті слово: не торкатися внутрішньомовних питань. Бо причини складності, заповільненості процесів подолання диглосії, реалізації державної мовної політики, вироблення належного соціяльного і політичного іміджу української мови не лише в Україні, а й за її межами, окрім іншого, зумовлені “внутрішнім безладдям”, невпорядкованістю самої мови на сучасному етапі її розвитку.

Офіційно прийнятим  в Україні варіянтом літературної мови послуговується доволі невелика частина україномовного населення. Різні кола носіїв української мови до певних її норм як справді українських та єдиних ставляться по-різному, часом обережно, часом з недовірою. Активізація мовотворчих і моворестравраційних процесів (масове звернення до мовної практики українців у 20-30-ті рр., західної української діаспори), часом занадто бурхливих і не надто зважених, окрім багатьох позитивних змін, призвели також до розхитування мовностилістичних та правописних норм літературної мови, до нестабільності, а відтак – до браку авторитетності й обов’язковості (показовим є і приклад літери Ґ, відновленої ще 1990 р. і майже повністю відсутньої у друкованих текстах), до погіршення мовної культури усної і писемної форм комунікації.

Поки довкола українського правопису ось уже восьмий  рік точаться запеклі дискусії, видавці  на власний розсуд і смак використовують у текстах своїх видань елементи правописів 1960, 1990-1993 і навіть 1928 рр. Термінологічні словники, що вийшли протягом останніх п’яти-шести років в Україні, через різнобій в орієнтації на різні термінологічні мовні традиції (крайній пуризм і відмова від будь-яких запозичень, навіть давньогрецьких чи латинських; гіперкоректність стосовно запозичень та кальок з російської мови; інтернаціоналізація і “европейськість” та ін.) часом не можуть виконувати своїх прямих – довідково-допоміжних функцій. Деякі з них швидше нагадують історично-термінологічні розвідки, аніж лексикографічні видання.

І все це в умовах досить жорсткої конкуренції між українською  та російською мовами, протиставлення їх на шкалі культурних цінностей  суспільства, часом у крайніх  формах. Так, на “млин” російської мови працює чимало вироблених упродовж кількох імперських століть стереотипів (наприклад, старшості над іншими східнослов’янськими “мовами-сестрами” чи особливої “інтеліґентності”), а українська мова у масовій свідомості все ще залишається мовою у певному сенсі умовно-штучною, або мовою художників слова; мовою, яку вперто продовжують трактувати як “простонародну” і “селянську”; мовою, не здатною вербально втілити (через брак відповідних засобів) складні абстрактні образи і категорії та ін.

На завершення ще раз  залюбки процитуємо М.Рябчука. Зазначаючи, що соціологічні дослідження останніх років демонструють проґрес у  політичній свідомості українського населення, яке “щораз більше ототожнює себе з Україною і щораз менше –  з “Росією” та “СССР”, дослідник пише: “Чи трансформується коли-небудь ця політична “українськість” у культурну, сказати важко” (17). Спробуймо продовжити цю думку і поставимо питання так: “Чи стануть коли-небудь політична та культурна “українськості” ще й реально й повсюдно україномовними? Адже існує в світі приклад Ірландії та ірландський сценарій, за яким мовою колишньої колонії може лишатися мова метрополії.

 Мовна політика в Україні. Використання української мови в суспільному  
та державному житті.  
Мова сучасного українського законодавства.

«Найбільше і найдорожче добро 
в кожного народу — це його мова, 
ота жива схованка людського духу, 
його багата скарбниця, в яку народ складає 
і своє давнє життя, і свої сподівання, 
розум, досвід, почування» 
(Панас Мирний).

До мовної культури належить перш за все повага до мови, її соціальна та особиста цінність, висока культура, мовна поведінка  як у навчальному закладі, так  і в професійній діяльності та у повсякденному житті. Почуття мовного патріотизму перед країною, суспільством, шанобливе ставлення до рідної мови, культури не повинні втрачати значення. Стан традиційної загальнолюдської моралі, культури мови не повинні викликати подив у представників різних поколінь.

Мовленнєва культура особистості великою мірою залежить від її зорієнтованості на основні риси бездоганного, зразкового мовлення. Щоб бути зразковим, мовлення має характеризуватися такими найважливішими ознаками: правильністю, змістовністю, послідовністю, багатством, точністю, виразністю, доречністю та доцільністю.

З найстаріших  часів з XI віку в Україні в письменстві  призначеному для народу та в діловодстві  починають писати українською мовою, мовою, зближеною до народної. Нова українська книжна мова починає свідомо ширитися в XVI віці. Правда вчені того часу довго тягли до старої церковної мови та вважали, що тільки нею можна писати про поважні речі. Та живе життя, як писав Михайло Грушевський «все таки брало перевагу над мертвою церковною мовою, народня мова входила все більше в книжне уживаннє, і заносилося на те, що поруч старої церковної мови розвинуться дві живі народні літературні письменські мови – одна великоруська, друга українська».