Мовна ситуація в Україні

Перші друковані  книжки рідною українською мовою  почали з’являтися наприкінці XVIII століття. Але їх виходило дуже мало. Коли ж від 1850х років українське письменство стало ставати на ноги, уряд силою стримував його розвій, залишаючи привілей для великоруської мови. Так 1863 р. видано першу заборону на українські книжки, а в 1876 р. вийшов указ, яким майже було заборонено зовсім українську мову, і був скасований він тільки в 1906 році.

Вже в 1905 році комітет  міністрів визнав, що український  народ «зі злиднів і темноти  своєї не може піднестися через заборони та перешкоди українській мові. А тепер знову на ново треба те кожному твердити? Українська мова – не мова кажуть; до руської подібна, кажуть. Подібна, та не та, одмінна і ріжна від руської. І руський суддя дуже часто Українця в суді не розуміє; а українським дітям від учення в руській школі не наука, а мука. А що українська мова «наріче» тільки, що вона мужича мова – як деякі кажуть, то що з того? Одні кажуть, що мужича, що наріче; а другі, котрі тямущі, кажуть, що мова правдива. На ній в Галичині в гімназіях і в університетах давно вчать усякої науки, не тільки що в народній школі. Та нехай яка там єсть, така єсть, а коли нею говорять десятки міліонів українського народу в Росії, то треба, щоб тою мовою і вчили в школі, і щоб в суді нею можна було розмовлятися, чи прошеніє написати селянинові».

В березні 1908 року 37 депутатів Державної Думи подали законопроект:

«1) Щоб по тих  сторонах, де живе український народ, у народніх школах учено українською  мовою.

2) Руської мови  щоб учили обов’язково.

3) Книжки до  учення щоб були приладжені до розуміння дітей українських і до потреб тамошнього життя.»

В пояснювальній  записці, доданій до законопроекту, було зазначено, чому саме депутати вважають за потрібне учення українською мовою. «При теперішній науці коли на Україні  вчать по школах руською мовою, темнота розвелася по Україні страшенна. Між українським народом грамотних у двоє менше, ніж між народом великоруським; у деяких губерніях українських між Українцями ледве знайдеться один грамотний на десять душ; а як по котрих губерніях один грамотний на п’ять неграмотних, то се вже дуже багато. Так підупав український народ, такий здатний, спосібний з природи своєї, що колись далеко вище своєю освітою стояв від народу великоруського (московського) та дивував сторонніх людей своєю освітою й охотою до книжки та науки».

Цією ж запискою пояснювалося, чому саме так сталося  з нашою рідною країною. «Наука в  народній школі може йти добре  тільки рідною мовою, яку школярі  добре розуміють, як свою. І коли почали заходитися по всій Росії коло шкіл тому з п’ятдесят літ, то тямущі Українці заходилися складати українські книжки для народних шкіл, щоб на Україні по школах вчити по українському». Того ж часу деякі українські письменники зайнялися складанням українських підручників. Історик Костомаров збирав гроші на видання українських книжок; Куліш склав дві граматики; Шевченко видав малий український буквар. Але не було дозволено вивчати по школах з українських книжок, навчання продовжувалося російською мовою. «… діти селянські тої мови добре розуміти не могли і наука ішла через те тупо, і що навчалися, те дуже скоро забували, навіть траплялося, що вийшовши зі школи за три або чотири роки читати вже забували. А крім того зіставалися, що називається, без язика: бо по-руськи не могли навчитися, а від своєї мови відставали, бо в школі їм казали, що то не мова, а так мужицька говірка. І так забивали їм памороки, що на все життя відбивали охоту і до книжки, і до науки, і до всякого знання; калічили душу, а не вчили». Найбільш свідомі знавці шкільної науки в Росії того часу, такі як барон Корф, Вессель, Водовозов розуміли і доказували, що від такої науки нема користі для народу, щоб наука «добре йшла» треба було дітей навчати рідною мовою – на Україні – українською. Тому що, тільки тоді український народ вийде з «теперішньої темноти, убожества і поневіряння». І в 1907 році подільській єпархії вдалося переконати синод, щоб у школах, в які ходять українські діти вчення велося українською 
мовою. (1)

«Мова — це не просто спосіб спілкування, 
а щось більш значуще. Мова — це всі глибинні пласти 
духовного життя народу, його історична пам’ять, 
найцінніше надбання віків, мова — це ще й музика, 
мелодика, фарби буття, сучасна художня, 
інтелектуальна і мисленнєва діяльність народу.

Мова — це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її» 
(О. Гончар).

Генеральною конференцією ЮНЕСКО проголошено Декларацію принципів міжнародного культурного співробітництва, в якій зазначено, що кожна культура володіє гідністю та цінностями, котрі слід поважати та захищати. Розвиток власної культури є правом та обов’язком кожного народу.

Знання і розуміння  зазначених положень щодо правового  регулювання мовної поведінки можливе  лише за умови підвищення правової культури громадян нашого суспільства.

«Отже, високу культуру мовлення людини визначає досконале володіння літературною мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності.

Культура мовлення — це ще й загальноприйнятий мовний етикет: типові формули вітання, побажання, прощання, запрошення тощо. Неабияке значення має й тон розмови, вміння вислухати іншого, вчасно й доречно підтримати тему. Уважність, чемність і ввічливість — основні вимоги мовного етикету». (2)

На хвилі підйому  суверенності держави важлива роль належить підготовці майбутніх правників. Саме вони мають відстоювати і захищати права й інтереси людини та суспільства, підносити правову культуру, підвищувати престиж правової професії. Для цього правники мають бездоганно знати закони, вільно володіти юридичною лексикою, бути ерудованими, впевненими у своїх знаннях і діях.

Формування правової свідомості, а відтак, правової , мовної культури значною мірою залежить від характеру, темпу, змісту процесу правової соціалізації нашого суспільства.

«Формування правової культури молоді можливе за умови  здійснення загальногромадянського виховання. Адже саме воно формує у людини почуття своєї співпричетності до справ і турбот усього суспільства, прагнення внести свою частку в розбудову держави. …З великим побоюванням треба нам усім ставитися до зростаючої бездуховності, особливо серед молоді. Без цілеспрямованого виховання (у тому числі і правового) держава аж ніяк не може обійтися.» (3)

Ділова сфера  – одна з основних життєво необхідних галузей діяльності людства. Саме за допомогою ділових паперів документів, листів встановлюються офіційні, службові, ділові контакти між закладами, підприємствами, установами, державами, а також налагоджуються приватні стосунки між людьми.

Ділове спілкування  потрібно вести державною мовою, повсюдно впроваджуючи українську мову, розширюючи її застосування в соціальній сфері нашої держави.

Одним з головних чинників правової діяльності майбутніх  фахівців є складання судової  документації. Кожен правовий документ індивідуальний за своїм змістом, структурою і мовними засобами.

Правдиве відображення і грамотне написання конкретних фактів – це два важливі взаємопов’язані компоненти, що складають істинний документ.

Саме мова служить  засобом інформації про зміст  правових приписів; з її допомогою  думка законодавця виражається  зовні, оформляється, стає придатною для зовнішнього використання, доступною до конкретних адресатів.

Про значення мови закону зазначає Г.І.Дутка. «Досконалення  мови закону – шлях до підвищення його якості», визначено таке поняття як мова сучасного українського законодавства.(4)

Слід зазначити, що мова не впливає безпосередньо на зміст законодавства. За допомогою одних і тих саме мовних засобів можна створити і досконалий, і недосконалий закон. Проте рівень досконалості, чіткості і ясності закону певною мірою залежать від рівня розвитку мовних норм. Чим багатша і досконаліша мова, якою пишеться закон, тим легше ясно, повно і з максимальною точністю викласти думку законодавця, тим більше можливостей для досягнення високої якості змісту і форми правового акта. Мова і стиль сучасного нормативного акту не повинні принципово відрізнятися від звичайної мови. Акт державної влади має бути написаний літературною мовою даного народу.

Зовсім не обов’язково  бути поетом чи письменником, щоб написати точний закон чи документ українською  мовою. Але це неможливо зробити, якщо не мати глибоких знань у галузі права, загальної культури, знання предмета мови. Якщо щось собі уявляти туманно, то і пишеш про це невпевнено. Отже, законотворцю треба досконало знати лексику, стилістику, зокрема законодавчу.

У свідомості юристів мова , перш за все, це спосіб реалізації думки і волі законодавця. Сутність ролі мови у праві значно ширше, ніж просто інструмент мислення.

Українські дослідники визнають декілька понять: «мова права» і «юридична мова». Юридична мова повинна виражати волю законодавця і доводити цю волю до відома учасників суспільних відносин. (5)

Закон, Указ, Постанова, Декрет – нормативні акти вищих  органів державної влади і  управління. Ці документи мають найвищу  юридичну силу, їм повинні відповідати  рішення та діяльність усіх нижчестоящих органів, громадських організацій, поведінка в суспільстві.

Зазначена обставина  вимагає певного, законодавчо визначеного  порядку доведення змісту правових норм до відома громадян, уважного ставлення  до кожного вжитого слова, щоб визначити точність при застосуванні законів. Іноді навіть кома в юридичних документах має суттєву вагу.

У правовому  житті мова виступає основним засобом  передачі інформації. Учасники правовідносин  здійснюють обмін інформацією за допомогою мови. Мова забезпечує можливість спілкування між сторонами правового процесу. Отже, можна сказати, що юридична мова – це невід’ємна частина літературної національної 
мови.

«Мова — втілення думки. Що багатша думка, 
то багатша мова. Любимо її, вивчаймо її, розвиваймо її. 
Борімося за красу мови, за правильність мови, 
за приступність мови, за багатство мови» 
(М. Рильський).

Українська мова є виразом сутності українського народу, одним з головних засобів  існування його духовності та розвитку його культури. Використання української мови в суспільному й державному житті не повинно звужуватись. З відродженням української державності повинен чітко бути визначений і статус української мови шляхом прийняття відповідних актів для розширення сфери її використання та реального перетворення на мову інформації, освіти, культури.

В Україні для  розвитку і застосування державної  мови як основного засобу спілкування  в сферах державного і суспільного  життя, а також для захисту  мов національних меншин потрібен бути певний механізм. Свого часу Радою з питань мовної політики при Президентові України мав місце проект Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні». Цим законопроектом встановлювалися загальні принципи мовної політики в Україні, правові та організаційні засади розвитку і застосування державної мови та мов національних меншин України, права громадян на користування рідною мовою.

Сьогодні так  і залишаються нереалізованими  проекти законів України «Про мови в Україні», «Про розвиток та застосування мов в Україні», «Про державну мову», і це є свідченням відсутності свідомого прагнення до вирішення мовного питання, при вирішенні якого мають бути поєднана політика підтримки і захисту української мови як державної мови.

В Україні чинний Закон Української РСР «Про мови в УРСР» від 29 жовтня 1989 року, який є застарілим і неспроможним забезпечити обов’язкове використання української мови на всій території України. В деяких регіонах українська мова фактично не має статусу офіційної. На цих територіях українське населення на практиці позбавлено права використовувати рідну мову. Навіть звертаючись до державних органів із заявами чи скаргами українською мовою, особа може одержати відповідь неофіційною мовою держави.(6)Все це зумовлює гостру необхідність прийняття нового закону про мови в Україні.

Нормативно-правовими  актами, які регулюють відносини, пов’язані із застосуванням української  мови, і які є основою для  здійснення державної мовної політики в Україні, є Конституція України, Закон України «Про мови в Українській  РСР», Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин». Також існує ряд спеціальних законів, наприклад, Закон України «Про видавничу справу», яким зазначено, що вся друкована продукція призначена для службового та ужиткового користування, що розповсюджується через державні установи ( бланки, квитанції, форми тощо), видається державною мовою.

Стаття 10 Конституції  України зазначає, що державною мовою  в Україні є українська мова. Державою та людством повинні забезпечуватись  всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Закон України  «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади та органів  місцевого самоврядування в Україні  засобами масової інформації» встановлює, що мова поширення інформації про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування засобами масової інформації визначається відповідно до Конституції України та Закону України «Про мови в Українській РСР», у разі поширення офіційної інформації іншими мовами органи державної влади та органи місцевого самоврядування забезпечують автентичний переклад з державної мови на іншу мову, на якій поширюється ця інформація. Здійснення самостійного перекладу офіційної інформації з державної мови на іншу мову засобам масової інформації заборонено.

Законом України  «Про громадянство України» закріплено володіння українською мовою, як одне з умов прийняття до громадянства України.

Конституцією  України статус державної мови надано українській мові. Звичайно, це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, і це зазначено у преамбулі Конституції України, нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі.

Положення про  українську мову як державну міститься у розділі 1 «Загальні засади» Конституції України, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом конституційного поняття «конституційний лад».

Публічними сферами, в яких застосовується державна мова, охоплюються насамперед сфери здійснення повноважень органами законодавчої, виконавчої та судової влади, іншими державними органами та органами місцевого  самоврядування (мова роботи, актів, діловодства і документації, мова взаємовідносин цих органів тощо).

Володіння українською мовою  є однією з обов’язкових умов для  зайняття відповідних посад ( статті 103, 127, 148 Конституції України).

Шляхом конституційного  та законодавчого закріплення унормовується  застосування української мови як державної.

Отже, положеннями Конституції  України визначено застосування української мови як мови державної, мови офіційного спілкування посадових  і службових осіб, в роботі і  в діловодстві органів державної  влади, а також в навчальному процесі навчальних закладів України.

За правовою позицією, яка  відображена в Рішенні Конституційного  Суду України № 10рп/99 від 14 грудня 1999 року українська мова державна мова і їй наданий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах життя.