Засоби відновлення психічної рівноваги та душевного здоров'я

      Амбівалентність почуттів — неузгодженість, суперечливість кількох емоційних ставлень до певного предмета, що їх відчуває людина одночасно.

      Апатія — стан, який характеризується емоційною пасивністю, байдужістю, спрощенням почуттів, відсутністю інтересу до навколишніх явищ, подій та послабленням спонук. Цей стан виникає внаслідок деяких органічних уражень головного мозку, слабоумства, а також тривалого соматичного захворювання [9; 66].

      1.4 Особливості психічної  діяльності особистості

      Уже давно, порівнюючи мозок тварин, які  перебувають на різних щаблях еволюційного розвитку, з мозком людини, а також вивчаючи наслідки подразнення і руйнування окремих частин мозку, дійшли висновку, що поведінка тварин і психічні прояви людини залежать від ступеня розвитку мозку. Мозок почали розглядати як орган вищої нервової діяльності. Особливо докладно вивчено чутливі і рухові функції спинного і головного мозку. Проте механізмів мозку, які «відповідають» за психічну діяльність, довго не могли з'ясувати. Дослідили їх видатні вітчизняні фізіологи І. М. Сєченов та І. П. Павлов. І. М. Сєченов ще в 60-х роках позаминулого століття, а І. П. Павлов, розвиваючи й експериментальне обґрунтовуючи ідеї Сєченова в нашому столітті, довели, що психічна діяльність мозку (як і простіша нервова) відбувається за принципом рефлексу — механізму, до якого входять апарат, що сприймає подразнення, чутливі нерви, якими передається подразнення в центри мозку, і нерви, котрі проводять рухові та" інші імпульси.

      І. М. Сєченов у своїй знаменитій книзі «Рефлексії головного мозку» докладно обґрунтував матеріалістичне розуміння психіки: психіка породжується сприйняттям об'єктивно (незалежно від нас) існуючого навколишнього світу і переробкою цієї інформації мозком; рухова реакція може затримуватись або посилюватись особливими центрами; думка — це рефлекс із загальмованим кінцем (тобто загальмованою руховою реакцією).

      І. П. Павлов зі своїми співробітниками  створив учення про вищу нервову діяльність. Вища нервова (психічна) діяльність здійснюється двома типами рефлексів — безумовними, природженими, які забезпечують автоматичну, інстинктивну діяльність, і умовними, що формуються в процесі навчання, на базі безумовних рефлексів.

      Умовні  рефлекси змінюються внаслідок невпинної  зміни навколишнього середовища, оскільки і людина, і тварина мають пристосовуватись до нього.

      Заслуга І. П. Павлова полягає в тому, що він використав елементарні умовні рефлексії для вивчення основних фізіологічних процесів, які відбуваються в мозку. Було досліджено закономірності поширення збудження і гальмування, їх взаємодію, перехід гальмування в сон, утворення цілих систем рефлексів, що забезпечують певну стабільність вищої нервової діяльності (динамічний стереотип), та багато іншого. Надзвичайно важливим у вченні Павлова є положення про те, що в людини є «друга сигнальна система», тобто світосприйняття пов'язане зі словом, мовою. Завдяки цьому людина здатна абстрактно мислити і узагальнювати [19; 7].

      Сучасні дослідження свідчать, що психіка  має вертикальну структуру, тобто  таку, в якій органічно злито все, починаючи від вегетативних процесів у тілі і закінчуючи вищою нервовою діяльністю, мисленням і інтелектом.

      Таким чином, сучасні дані нейрофізіології  остаточно розвінчують ідеалістичні концепції про поділ людини на тіло і душу і демонструють справедливість діалектико-матеріалістичного підходу  до вивчення сутності людини, зокрема її психіки.

      Отже, духовне життя з'являється на вершині розвитку живої матерії, тобто такого її складного виду, як мозок, особливо мозок людини. Ці дані свідчать також і про єдність організму, про те, що психічна діяльність залежить від стану всього організму; стан мозку, в свою чергу, впливає на роботу всього організму.

      Створення П. К. Анохіним теорії функціональної системи, зокрема запровадження поняття «акцептора дії», є значним кроком по шляху цілісного розуміння складної психічної діяльності. Йдеться про особливу структуру й організацію умовних рефлексів або їх систем. Акцептор дії може зіставити те, що передбачалось, із тим, що сталося насправді. Якщо те, що відбулось, і те, що передбачалось, не узгоджуються між собою, вибирають новий варіант діяльності [19; 13].

      Для розвитку психічної діяльності потрібне навчання, виховання, потрібна культура. Різниця між печерною людиною і сучасним ученим зумовлена не спадковістю; вона формується під впливом оточення і культури. Люди, позбавлені культури, володіли б дуже скромною і обмеженою кількістю корисних інстинктів, ще меншою — почуттів і майже зовсім не мали б інтелекту.

      Особливо  треба підкреслити, що в мозку  об'єднується інформація, яка надходить  від усіх органів, сигналізуючи про  потреби тіла, з тією інформацією, що йде із зовні (з біологічного і соціального середовищ) і формує нашу свідомість. Це забезпечує поєднання в нерозривне ціле тіла і духу, соматичного і психічного, фізіологічного і психологічного. Будь-яка спроба роз'єднати ці сфери, а тим паче протиставити їх, призводить до однобічного тлумачення — біологізаторства або соціологізаторства. Важливо дослідити стики між біологічним і соціальним у людини.

      Основою соціально-психологічного аспекту  психічної діяльності є поняття  особистості. Дитина при народженні ще не особистість, хоч її мозок вже успадкував певну програму. А сформуватись вона зможе лише під впливом умов життя і виховання. Людина (тобто особистість) — це сукупність усіх суспільних відносин. Людський організм перебуває під впливом природи (організм і середовище), з одного боку, з другого ж, людина-індивідуальність тісно зв'язана з суспільством (особистість і суспільство).

      Перший  тип взаємовідносин в основному  біологічний, другий набувається в  умовах соціального життя, в процесі виховання і навчання. Проте і на біологічних взаємовідносинах організму з середовищем, скажімо, таких процесах, як регуляція вегетативних функцій організму, дуже позначається вплив свідомості, яка формується в процесі виховання.

      Соціалізація  — це і є процес виховання і навчання. Проте йдеться по тільки про нагромадження різних знань. а й про засвоєння суспільних настанов, формування світогляду, оволодіння культурою попередніх поколінь. становлення морального обличчя, характеру, вольового керування собою тощо. Коротше кажучи, щоб стати особистістю, людина повинна не тільки дістати у спадок певну програму від своїх батьків, а й опанувати соціально-історичну, в якій передасться досвід попередніх поколінь. зафіксований у пам'ятках матеріальної і духовної культури. Важливим чинником в освоєнні цієї програми є активна діяльність у колективі, а її рушійною силою — потреби, спочатку органічні (їжа, безпека, продовження роду), а потім і духовні.

      Характеризуючи  процес формування особистості як засвоєння соціально-історичної програми (соціалізації), треба застерегти від однобічного розуміння індивідуума тільки як продукту соціального середовища (згусток «соціуму»). Людина залишається і біологічною істотою, її фізіологічні процеси є основою соціалізації. З другого боку, треба уникати і біологізаторського однобічного розуміння, бо вирішальне значення у формуванні особистості мають суспільні відносили, а процес соціалізації змінює і біологічну природу людини.

       2 Основи  духовного здоров'я  особистості

      2.1 Успіх, самоповага  і домагання

      Будь-яка  властивість особистості так  чи інакше визначає особливості життєдіяльності людини. Але людина завжди зацікавлена не лише щось робити, досягати певної мети, успіху, вона прагне отримувати від цього ще й задоволення.

      Успіх розглядається як подія, що отримала соціальну та суспільну оцінку. Саме суспільство вирішує, чи можна вважати успіхом результати діяльності окремих людей, груп, організацій. Але суспільство може також визнати чиюсь діяльність безуспішною.

      Проте успіх може визначатися не лише визнанням зі сторони. Успіх можна засвідчити і самому собі. Те, що одні вважають успіхом, інші можуть сприймати як невдачу, оскільки важливо знати, що саме людина вкладає в поняття «успіх». Та, передусім, успіх залежить від психологічних властивостей особистості .

      Суттєво успіх залежить від двох якостей  особистості: оцінки та домагання. Цей зв'язок можна визначити, якщо перетворити відому формулу успіху У. Джеймса:

      успіх (У) = самоповага (С) х домагання (Д),

      де  самоповага (самооцінка) — це оцінка себе, своєї діяльності, свого становища в групі та свого ставлення до інших членів групи (оточення);

      домагання людини — це її потреби, мотиви або тенденції, що мають прояв у ступені трудності мети, яку вона ставить перед собою.

      На  перший погляд, успіх буде тим більший, чим вищі рівні самоповаги та самооцінки. Але це лише на перший погляд, бо з іншого боку, самооцінка може бути надто високою, а рівень домагань не відповідати реальним можливостям особистості (задатки, здібності, воля тощо).

      Самооцінка  і домагання розвиваються завдяки поступовій ін-теріорізації зовнішніх оцінок, що виражають суспільні вимоги (мікро- і макрорівні), у вимоги людини до самої себе.

      Самооцінка формується ще з дитинства в процесі спілкування за такими етапами: увага з боку дорослих; співробітництво з ними; відчуття поваги з їхнього боку; взаєморозуміння.

      Від взаємостосунків дитини з батьками на кожному з етапів залежатиме її ставлення до себе. Наприклад, якщо батьки постійно невиправдано підкреслюватимуть реальні та вигадані досягнення дитини, то це стане причиною формування в неї завищених самооцінок і домагань. І навпаки, недовіра батьків до можливостей дитини, категоричне придушення нормального дитячого негативізму, може призвести до виникнення у дитини відчуття своєї слабкості, неповноцінності, а відтак і заниженої самооцінки.

      Формування  самооцінки триває і в шкільні  роки: коректні оцінки вчителів і оточення, установка вчителів («добрий» — «поганий»), успіхи у навчанні мають сприяти формуванню адекватної самооцінки.

      Отже, кожна людина має сформовані попередньою  життєдіяльністю свої рівні самооцінки та домагань. Самооцінка показує, як людина оцінює себе щодо окремої властивості, а самоповага розуміється як узагальнена самооцінка (надалі терміни «самооцінка» і «самоповага» вживаємо як синоніми).

      Висока  самоповага є свідченням того, що людина не вважає себе гіршою від інших і позитивно ставиться до себе як до особистості.

      Низька  самоповага — це неповага до себе, негативна оцінка себе як особистості. Між ідеалом (Я — ідеал), що формується як перспектива розвитку, і реальною самооцінкою (Я — реальний) існують певні розбіжності, які мають стимулювати самовдосконалення.

      Рівень  домагання відноситься до ідеалу, оскільки він визначає цілі, які людина прагне досягнути. Саме з цілями людина зіставляє труднощі поточних завдань та обирає ті, які вона здатна не тільки вирішити, але й які уявляються ще й привабливими. Саме розуміння сутності рівня домагання дозволяє з'ясувати такий, здавалося б, парадокс: людина не радіє успіху і не засмучується після невдачі. Якщо розрахунок був на більший успіх, то причин для радощів немає, а якщо успіхи не передбачалися, то чого засмучуватися (варто згадати емоційні стани спортсменів, які несподівано ставали або чемпіонами, або програвали першість).

      Рівень  домагань залежить від віри людини у свої здібності та виявляється у прагненні отримати певну репутацію, визнання значущої для себе групи людей. Цього можна досягти або успіхами в певній сфері діяльності (наприклад творчі успіхи, вчені звання, ступені, почесні звання тощо), або екстравагантністю в одязі, моді, стилі поведінки тощо.

      Рівень  самоповаги залежить від співвідношення рівнів успіху і домагань (У. Джеймс).

      Для збереження самоповаги необхідно, щоб  більшому рівню домагань відповідали більші успіхи, бо, як свідчить польське прислів'я: добра думка про себе — це вже половина щастя.

      Значні  відхилення самооцінки від адекватної змінюють стиль поведінки людини і порушують її душевну рівновагу. Людина завжди бажає стану душевної рівноваги і для цього може змінити оцінку зовнішніх подій і самої себе, досягаючи самоповаги. Самооцінки можуть бути адекватними, заниженими та завищеними.

      Занижена  самооцінка:

• підвищує тривожність, вразливість;
• змушує людину звужувати коло тих, з ким можна спілкуватися, оскільки є побоювання почути негативну думку про себе, що призводить до страждань через самотність;
• руйнує у людині надію на добре ставлення до неї та успіхи;
• призводить до того, що реальні успіхи та позитивну оцінку оточення людина сприймає як випадкові та тимчасові;
• переносить вирішення багатьох проблем (які здаються людині такими, що не вирішуються) в уявний світ, де вона може подолати всі перешкоди та отримати бажане у своїх мріях;
• знижує соціальну активність, ініціативність, ослаблює інтерес до суспільних справ;
• зводить нанівець надію на успіх, що, в свою чергу, змушує цих людей уникати змагань;
• часто поєднується з негативним, недовірливим і недоброзичливим ставленням до інших людей.