Особливості спілкування в підлітковому віці

• смисловий  виникає внаслідок не збігання смислів висловлювань, ігнорування поглядів, цінностей, системи особистісних смислів співрозмовника, відмінностях у знаннях і т.д.
• логічний є наслідком неоднакового виду мислення у співрозмовників, використання операцій мислення з різним ступенем глибини, превалювання форм мислення в інтелекті кожного з партнерів та ін;
• фонетичний це коли учасники комунікативного процесу розмовляють різними мовами і діалектами, або ж співрозмовники мають суттєві дефекти мови та дикції. Це й вид бар’єру також може утворитися як результат перекручення граматичної структури висловлювань;
• семантичний творюється в умовах, якщо в одного з співрозмовників обмежений лексикон, коли в учасників комунікативного процесу надто виражені соціальні, культурні, психологічні, національні, релігійні, професійні та інші відмінності. Також він є наслідком невідповідності між мовними засобами, що використовує комунікатор, і мовними ресурсами реципієнта;
• стилістичний виникає, коли один із учасників комунікації використовує стиль спілкування, який є недоречним, занадто важким, який не відповідає комунікативній ситуації; коли від одного співрозмовника йде неправильна організація повідомлення, або форма і зміст комунікації не відповідають одне одному[11].

Окрім безпосередньо бар’єрів, які стають на заваді конструктивному спілкуванню, заважати продуктивній комунікації можуть і риси самої особистості, а саме:

• людина хоче і може, але не вміє спілкуватись (егоцентричність, невихованість, агресивність, конфліктність);
• людина не хоче, не вміє і не може спілкуватися (глибока самотність);
• вміє, але вже не може і не хоче спілкуватись (відчуженість, не включеність у соціальні зв’язки, самотність у натовпі);
• і може, і хоче, але боїться спілкуватись (сором’язливість, занижена самооцінка);
• вміє, може, але не прагне (глибока інтроверсія, авторитарність, самодостатність, відсутність мотивації) [9;с.17].

В.М. Соковін за причинами поділяє труднощі на:

• первині – залежать від природних властивостей людини, їх вирізняє більш жорстка визначеність і неминучість виникнення. Важливу роль у їх появі відіграють:
• біологічні;
• психофізіологічні;
• особистісні властивості (агресивність, тривожність, ригідність).

• вторинні – можуть бути психогенними і соціогенними.

1. Психогенні труднощі виникають як наслідок  психологічних травм, стресів, важких переживань і фрустрацій, неадекватної самооцінки, тягнуть за собою певні негативні зміни у довірливому спілкуванні.
2. Соціогенні труднощі є наслідком зовнішніх бар’єрів (комунікативних, смислових, лінгвістичних), невдалого досвіду емоційних та соціальних контактів, певних умов спілкування. Вони можуть бути і наслідком спілкування з невпевненим, скутим, безцеремонним, насмішкуватим тощо партнером.

Специфічною трудністю міжособистісного спілкування є сором’язливість, яка визначається як властивість особистості і зумовлює напруження у спілкуванні з незнайомими людьми. Вона проявляється як незадовільна саморегуляція, брак спонтанності і розкутості. Характерними зовнішніми проявами є відносно висока напруга та імпульсивність, сором’язлива людина дивиться з-під лоба, пози скутості.

За визначенням В. Н. Кунициної, сором’язливість – це властивість особистості, яка виникає у людини, яка постійно переживає труднощі в певних ситуаціях міжособистісного неформального спілкування, проявляється в стані нервово-психічної напруги і відрізняється різноманітними порушеннями вегетативної системи, психомоторики, мовленнєвої діяльності, емоційних, вольових, мислительних процесів і низкою специфічних змін самосвідомості [9].

Отже, підсумовуючи усе викладене, можна зрозуміти, що щодня ми спілкуємось  вдома, з керівниками, друзями, близькими людьми тощо. І щодня нам доводиться встановлювати комунікативні зв’язки. Одним це вдається легко, іншим же, навпаки, потрібно докласти чимало зусиль, щоб «розмова відбулася». Спілкування сучасної людини базується не тільки на вмінні вести переговори, але й – правильно налагоджувати контакти. Це розуміють та усвідомлюють всі, хто у своїй діяльності включений в інтенсивне міжособистісне спілкування.

З огляду на це, можна запропонувати найоптимальніші шляхи подолання перешкод у комунікативному процесі:

• Вчитись рефлексувати.
• Не боятись зближуватись із людиною на емоційній основі, вміти поставити себе на місце співрозмовника.
• Виявляти толерантність до співрозмовника.
• Намагатись, щоб при спілкуванні домінували лише позитивні емоції.
• Вміло керувати та об’єктивно аналізувати свої думки, дії, вчинки.
• Проявляти емпатію, бути об’єктивним в оцінці комунікативної ситуації.
• Розвивати уяву та спиратись на власний досвід тощо.

         Отже, бар’єри у спілкуванні є неминучими, адже завжди існує зворотній зв'язок. Знання основних перешкод є особливо актуальним для підліткового віку. Це пов’язано з тим, що володіючи певним рівнем знань про труднощі, які можуть виникати при налагодженню позитивної комунікації з іншою людиною, підліток може подолати ті проблеми, які виникають при невмінні «правильно» спілкуватись.  Проте знаючи усі види можливих перешкод у сприйманні однієї людини іншої, ми можемо звести їх до мінімуму. Це є головною передумовою налагодження комунікації та здатності встановлювати позитивний зв'язок з іншими людьми.

1.2. Психологічні особливості підліткового віку.

          Кожному віковому періоду притаманні характерні особливості, які так чи інакше  впливають на становлення особистості, її соціалізацію. Особливу групу у віковій ієрархії становлять підлітки.

Вчений А.П. Краківський називає наступні вікові особливості підлітка:

1. потреба в гідному становищі в колективі однолітків, у родині;
2. підвищена стомлюваність;
3. прагнення мати вірного друга;
4. прагнення уникнути ізоляції, як у класі, так й у малому колективі;
5. підвищений інтерес до питання про “співвідношення сил” у класі;
6. прагнення відмежуватися від усього підкреслено дитячого;
7. відсутність авторитету віку;
8. відраза до необґрунтованих заборон;
9. сприйнятливість до промахів учителів;
10. переоцінка своїх можливостей, реалізація яких передбачається у віддаленому майбутньому;
11. відсутність адаптації до невдач;
12. відсутність адаптації до положення “гіршого”;
13. тенденція віддаватися мріянням;
14. острах опоганення мрії;
15. яскраво виражена емоційність;
16. вимогливість до відповідності слова справі;
17. підвищений інтерес до спорту;
18. захоплення колекціонуванням, захоплення музикою й кіномистецтвом [10].

Варто додати, що підлітки забіякуваті, проявляють елементи жорстокості й агресивності, можуть потрапити під чужий вплив, потрапити у вуличні злочинні угруповання, тобто піддані сугестивності й відомості. У цьому віці проявляються елементи деструктивної поведінки (тяга до паління, злодійства, обманів й т.д.). Підлітки часом не дисципліновані, енергійні, тривожні, дуже активні, особливо проявляють активність при виконанні класних, суспільних доручень, при прибиранні кабінету, шкільної території й т.д. (що говорить про високу фізіологічну енергію), правда ця активність може поступитися місцем стомлюваності. Бажання зберегти таємниці й секрети в них сусідить із невмінням зберігати ці таємниці й секрети від навколишніх, підлітки часто ябедничають один на одного, починають давати один одному “прізвиська”, які зберігаються аж до закінчення школи. У багатьох підлітків спостерігається завищена самооцінка своїх можливостей (“я все можу зробити сам”), егоїстичне самоствердження, при якому дитина радується, якщо в однокласника неприємності, якщо однокласник виявився приниженим або менш успішним ніж він. Підлітки дуже ранимі й уразливі. Дуже люблять підлітки бравірувати речами, предметами, вбраннями, які є тільки в них, але відсутні в інших товаришів. Зараз ми спостерігаємо, як серед підлітків іде поділ у класах на дітей забезпечених батьків і на дітей з малозабезпечених родин (це особливо яскраво проявляється в містах), на перше місце ставиться багатство, а не знання. Досить активно в підлітковому віці йде формування “малих груп”. Не можна не згадати й питання про взаємини між підлітками й учителями. Положення вчителя саме по собі не гарантує поважного відношення з боку підлітків, і наставник повинен мати певні якості й поводитися певним чином, щоб заслужити до себе повагу. Від того, як учитель, зможе виявити себе при роботі з підлітками, залежить їхнє відношення до нього в процесі подальшого навчання в школі. Строгість потрібна, але її варто сполучати з наполегливістю, ввічливістю й цікавістю викладу нового матеріалу. 

Підлітковий вік має свої особливості. Американський психолог Ст. Хол ще на початку XX століття, докладно освітив цю тему. Підлітковий вік він відносив до перехідного, проміжного періоду розвитку, періоду “бурі й натиску”, а зміст підліткового віку він охарактеризував як “кризу самосвідомості”. Тільки переборовши цю кризу, підліток здобуває “почуття індивідуальності”. А поки це не наступило, він буде перебувати в стані пошуку свого “я”, йому буде властива нестійкість, яка проявляється в наступних моментах: висока активність змінюється ослабленням, самовпевненість змінюється сором'язливістю, егоїзм може переходити в альтруїзм, веселий, піднятий настрій переміняється апатією, спокійна зосередженість раптом переходить у нескінченні міркування, прагнення до новацій може поступитися місцем любові до рутини тощо [10].

Німецький філософ і психолог Е . Шпранглер виділяє й описує три типи розвитку підліткового віку. Перший тип розвитку - це “підліткова криза”, коли дитина переживає свій вік, як “друге народження”. Другий тип розвитку відрізняє стабільний і поступовий ріст, коли дитина плавно прилучається до “дорослої діяльності”. Третій тип розвитку являє собою більше активне й самовиховання, яке свідомо направляється самим індивідом, подолання зусиллям волі, власних недоліків, у тому числі тривоги, кризових проявів, а також більш ясне усвідомлення своєї індивідуальності [20]. За словами Б.Ц. Бадмаєва, “підлітковий вік самий важкий для вчителів і батьків, самий критичний для самих підлітків.

Девіантна поведінка підлітків приносить багато турбот не тільки безпосереднім вихователям - учителям, але й всій виховно-освітній і правоохоронній системі. І в медицини тут є проблеми, пов'язані з нервово-психічними розладами підлітків, наркоманією, сексуальними відносинами й т.д.”. Перехід до періоду підліткового віку супроводжується різким ламанням психіки, що одержало назву “підліткової кризи”, коли навчальна діяльність перестає чинити той вплив на розвиток, який вона мала в попередній період, а провідною діяльністю стає спілкування з однолітками (згідно Д. Б. Ельконіна - інтимно-особисте спілкування), психологічне віддалення від дорослих, із частими конфліктами [20].

Однією з вікових особливостей підлітків є підвищена стомлюваність. Вчений Г.Г. Шахвердов, який багато років вивчав особливості протікання фізіологічної перебудови організму, знаходить наступні причини виникнення цієї проблеми: “У підлітка більш інтенсивно функціонують гіпофіз, щитовидна залоза й статеві залози. Передня частка гіпофіза стимулює ріст організму в довжину й разом із щитовидною залозою підсилює обмін речовин в організмі”. “Серцево-судинна система ще не досить досконала. У середньому шкільному віці у зв'язку із загальним ростом тіла в довжину спостерігається інтенсивне зростання всієї серцево-судинної системи при деякій невідповідності росту серця й судин”. “На самому початку цього віку ріст серця трохи затримується, кров'яний тиск знижується, що супроводжується часто загальним недокрів'ям, і, зокрема, недокрів'ям мозку, млявістю й підвищеною стомлюваністю”. Саме в цьому віці відбувається все більша витрата енергії, яка не може залишитися без певних наслідків. Звідси напрошується висновок про те, що навіть звичайні навантаження приводять до перевтоми [20, с.43].

К. Д. Ушинський у роботі “Людина як предмет виховання” вказував, що педагог, який прагне виховувати людину повинен, насамперед, довідатися його у всіх відносинах. “Вивчайте закони тих психічних явищ, якими ви хочете управляти, і чиніть у відповідності із цими й тими обставинами, у яких ви хочете їх прикласти” [20, с.49].

В 60-і роки XX століття Д. Б. Ельконін висловив гіпотезу про те, що “немає підстав для абсолютизації існуючої схеми віків, заснованої на середньостатистичних вікових нормах розвитку, для перетворення їх у якийсь інваріант будь-якого можливого шляху розумового розвитку. Ця схема відображає лише цілком певний і конкретний шлях розумового розвитку дітей, що протікає в конкретно-історичних формах...” [9, с.127]. Психічна діяльність людини носить опосередкований характер. Тому індивідуально-вікові особливості підлітків опосередковані культурно-історичним середовищем, у якому вони живуть і розвиваються, з умовами, що випливають із його, навчання й виховання, носять тимчасово просторовий характер. Так, наприклад, Піаже вважав, що логічні операції розвиваються в дітей тільки до 11-12 років. Дослідження Л.А. Венгера, П.Я. Гальперина, Д.Б. Ельконіна, В.В. Давидова показали, що при зміні умов навчання, міняються вікові границі й форми психічного розвитку дітей.

Оригінальну концепцію вікового підходу розробила Л.І. Божович, що опиралася на введене Л.С. Виготським поняття про соціальну ситуацію розвитку. Фундаментальна є сформована нею теза про те, що справді віковий підхід припускає не тільки урахування тих властивостей, які яскраво проявляються на даному віковому етапі, але й опору на ті особливості, які ще не повністю виявилися на даному щаблі розвитку, яким належить майбутнє. З погляду Л.І. Божович, віковий підхід - це виховання дитини з урахуванням перспектив її розвитку.

Таким чином, індивідуально-вікові особливості підлітків обумовлені:

1. особливостями біологічного розвитку організму;
2. культурно-історичним середовищем, як сферою їхнього росту й розвитку;
3. умовами навчання й виховання;
4. резервами індивідуального розвитку. Причому процес розвитку індивідуально-вікових особливостей носить поступальний характер [3].

Індивідуально-віковий розвиток характеризується необоротністю своїх процесів. На кожному новому витку розвитку реалізуються результати попереднього етапу. Внутрішньою рушійною силою процесу розвитку є єдність протилежностей, що борються. Вирішення внутрішніх протиріч і приводить через стрибок до нового етапу розвитку. Результатом індивідуально-вікового розвитку на кожному етапі є формування психічних новотворів, які являють собою якісно новий спосіб функціонування психіки, особистості, а розкриття їх субстратних характеристик дозволяють прогнозувати хід розвитку особистості. Виникнення психічних новотворів характеризує “безперервний процес саморуху” особистості. Причому процес саморуху в сучасній психологічній науці розглядається в єдності двох протилежних сторін: