Поняття «аномальна дитина». Види дитячих аномалій та причини їх

На стан слухової функції дитини негативно впливають травми матері під час вагітності, затяжні пологи й родові травми.

Таким   чином,   уроджена   глухота чи туговухість же виникнути під впливом різноманітних ендо- й екзогенних факторів. Здебільшого   вона має нейросенсорний характер, значно виражена за глибиною пошкодження й практично невиліковна.

3. Фактори, які негативно діють на орган слуху здорової від народження дитини в один із періодів її розвитку й призводять до набутої глухоти чи туговухості. Це найпоширеніша форма патології слуху.

До причин, що викликають набуті вади слуху, слід віднести такі: перенесені інфекційні захворювання (грип, паротит, скарлатину, дифтерит, токсоплазмоз та ін.); захворювання порожнини носа й носоглотки 
(що не стосуються безпосередньо вуха); запальні захворювання слухового ходу, барабанної порожнини, слухової труби (зовнішній отит, гострий середній отит, хронічний середній гнійний отит тощо); травми, здебільшого механічні, хоча трапляється й термічний вплив, а також негативна дія шуму; алергічні захворювання, які зумовлюють нейросенсорну туговухість; 
загальносоматичні захворювання, серед яких основна роль належить цукровому діабету, захворюванням нирок, крові та ін.; вплив екзогенних ототоксичних речовин, у тому числі медикаментів (антибіотиків, стрептоміцину) тощо. 

Як зазначалося, залежно від етану слухової функції виділяють глухих, пізнооглухлих та з ослабленим слухом (туговухих) дітей.

До категорії глухих належать діти, слух у яких пошкоджений так, що вони самостійно, не можуть використати його для розвитку мови. Найхарактернішою рисою їхнього розвитку є те, що вроджене або набуте в самому ранньому (домовному) періоді різке ураження слуху робить неможливим сприйняття, мови інших й призводить до глухонімоти, тобто дитина не оволодіває звуковою словесною мовою без спеціального навчання, оскільки не може сприймати й наслідувати мову довколишніх. Навіть якщо в глухої дитини до моменту втрати слуху був сформований певний мовний запас (наприклад, при настанні глухоти в дворічному віці), за відсутності спеціальних прийомів навчання й виховання він досить швидко втрачається. Загальний темп психічного розвитку в глухих дітей уповільнюється. Однак створення спеціальних корекційних умов виховання, які активізують компенсаторні процеси, дає змогу поступово вирівняти їх психічний роз виток.

У багатьох глухих дітей спостерігаються порушення функцій вестибулярного апарата, що найчастіше виникають при набутому ураженні слухової функції.

Глухота   (первинний дефект),  будучи пов'язаною причинним зв'язком, із німотою (вторинне порушення розвитку), призводить до ряду інших відхилень у психічному розвитку. Так, серйозні порушення словесної мови,  а тим  більше її повна відсутність, негативно впливають на зорове сприймання, на розвиток не тільки словесно-логічного, а й наочного мислення, а також на інші пізнавальні процеси. 

Оскільки обсяг інформації, яку людина  дістає із зовнішнього світу, в свідомості глухої дитини помітно звужений через неможливість впливати на нього словесною мовою, її реакції на зовнішні впливи примітивніші та недостатньо різнобічні. Тому тут можна говорити про просту затримку розвитку. Справді, система органів чуття, завдяки яким глухий школяр відчуває   зовнішній   вплив — сукупну   інформацію, змінена.  Внаслідок цього середовище впливає на  його психіку в зовсім інших співвідношеннях: деякі види впливу—майже в тому самому обсязі, що й у тих, хто чує, другі — в меншому, треті — як зовсім незначні. Отже, в глухий компоненти психіки розвиваються в інших, порівняно з людьми з нормальним слухом, пропорціях.

У пізнавальній діяльності глухих більшу роль відіграють наочно-зорові форми пізнання, ніж словесно-логічні. В розвитку словесно-мовної системи писемна, мова (як засіб прийому інформації шляхом читання, і передачі її шляхом письма) набуває для глухих незрівнянно більшої питомої ваги, ніж усна. Стосовно використання глухими усної мови (за умови її сформованості завдяки спеціальним прийомам навчання),, слід зазначити, що їх словниковий запас ближче до норми, ніж граматичне оформлення висловлювань.

Відчуваючи потребу в спілкуванні з довколишніми, глухі користуються міміко-жестикуляторною мовою, тобто своєрідним засобом передачі інформації за допомогою міміки і жестів, кожен з яких має своє значення  Як певна база для розвитку мислення й засіб спілкування,  міміко-жестикуляторна  мова  не може повністю замінити словесну мову — могутній фактор розвитку психіки дитини. Функції її у спілкуванні з людьми досить обмежені, тому що розуміти міміко-жестикуляторну мову й використовувати її для передачі своїх думок може лише людина, яка володіє системою її знаків. У спілкуванні глухих із спеціально непідготовленими людьми, які чують, використання міміко-жестикуляторної мови вкрай обмежене. Тому найважливішу роль у вихованні глухих дітей відіграє формування в них словесної мови. Оволодіння словесною мовою для глухих є «...життєвою необхідністю, єдиним засобом прилучитися до чудової скарбниці людських знань і досвіду, засвоїти велику кількість знань, які виробило людство в процесі свого розвитку. З особливою силою це відбивається на розвитку їхнього мислення, відкриваючи .необмежені можливості вдосконалення і тим самим розриваючи коло соціальної ізоляції глухих. Таким чином, оволодіння звуковою словесною мовою як засобом спілкування й, мислення є одночасно й наймогутнішим фактором компенсації порушеної слухової функції»7,— зазначає М. Д. Ярмаченко.

Глухі діти та підлітки вже в середньому й особливо в старшому шкільному віці, усвідомлюючи важливість оволодіння словесною мовою для спілкування з іншими людьми та кращого виконання своєї основної діяльності — навчання, виявляють велике бажання навчитися добре говорити й зчитувати з губ інших, щоб краще розуміти їх (дослідження Ж. І. Шиф). Це позитивно відбивається на загальному розвитку особистості глухих, зокрема з точки зору виховання спроможності до подолання труднощів.

З метою навчання глухих усної розмовної мови застосовують різні спеціальні засоби, засновані на використанні збережених аналізаторів (зорового, тактильного, вібраційного). На підставі спеціальних досліджень доведено, що серед глухих майже не зустрічаємо дітей з повною (тотальною) глухотою. Кожна дитина, як живий організм, виявляє певну реакцію на звукові подразнення. Залишковий слух, який розрізняється, головним чином, за діапазоном сприймання частот, дає змогу більшості глухих тією чи Іншою „мірою сприймати гучний голос (а інколи й голос звичайної розмовної сили) біля вушної раковини. В роботі, з розвитку усної мови глухих дітей особлива увага приділяється спеціальній корекції мовного дихання, оскільки в глухих воно має специфічні особливості, зокрема наявність пауз для вдиху перед кожним словом, а також виправленню дефектів голосу мала звучність, зриви на фальцет, гугнявість).

Пізнооглухлі діти мають сприятливіші умови психічного розвитку, ніж глухі від народження або оглухлі в домовний період. За умови спеціальної роооти з ними вдається зберегти, словниковий запас і навички правильної побудови висловлювань. У своїй пізнавальній діяльності така дитина зберігає можливість користуватися сформованими раніше словесними узагальненнями, що дозволяє повноцінніше пізнавати дійсність за допомогою словесно-логічного мислення, нехай навіть на найелементарнішому рівні.

Чим пізніше настала втрата або зниження слуху, тим більше зберігається можливостей для мовного й розумового розвитку пізнооглухлої дитини. При цьому особливу роль відіграють сформовані раніше навички читання й письма, адже писемна мова в таких випадках виконує важливі функції збагачення мовного розвитку й пізнання людської культури.

Навіть якщо слуховий дефект виник у дошкільному віці (3—5 років), за умови спеціального корекцій-нога виховання можна досягти значних успіхів у збереженні й розвитку мови та навчанні таких дітей.

Основні труднощі в роботі з пізнооглухлими дітьми пов'язані з тим, що в них різко обмежені можливості сприймання розмовної мови інших людей. Тому особливу увагу в корекційній роботі звертають на формування навичок зорового сприймання усної мови по видимих рухах мовних органів (так зване читання з губ, з обличчя). Безперечно, читання з губ пов'язане зі значними труднощами, оскільки рухи губ, язика, міміка обличчя досить неповно відбивають звукову палітру мови. Однак при спеціальному навчанні діти з глибокими слуховими дефектами навчаються досить ] точно користуватися сформованими навичками зорового сприймання розмовної мови, що значною мірою компенсує втрачену можливість чути мову інших  людей.

Успіхи оволодіння читанням з губ тісно пов'язані з рівнем розвитку власної усної мови: її достатня сформованість допомагає використовувати свій мовний досвід для кращого розрізнювання слів і фраз, які зчитуються з губ, з опорою на загальний зміст розмови.

У пізнооглухлих дітей внаслідок відсутності або різкого послаблення можливості слухового контролю за власною мовою виявляються ті чи інші дефекти вимови та побудови висловлювань; усунення подібних дефектів також є спеціальним завданням корекційної роботи з ними.

Туговухі діти характеризуються тим, що їхня часткова слухова недостатність призводить не тільки до зменшення обсягу сприймання мовної інформації, а й до певного порушення мовного й загального розвитку. До туговухих відносять дітей, у яких уражена слухова функція, але слух збережений настільки, що вони можуть самостійно хоча б мінімально оволодівати словесною мовою.

Наявність залишкового слуху значно більшою мірою, ніж у глухих дітей, дає змогу слабочуючим спонтанно накопичувати певний словниковий запас і користуватися ним для спілкування з довколишніми.

При визначенні основних груп туговухих дітей за станом слуху враховується не висота звуків, доступних для сприймання (ці діти розрізняють звуки широкого мовного діапазону), а ступінь втрати слуху, виражений в децибелах, тобто на скільки одиниць дитина потребує збільшення сили звучання звуків певної частоти.

Залежно від втрати слуху в мовному діапазоні розрізняють три ступеня туговухості:

І — втрата слуху не перевищує 50 дБ;

П — втрата слуху від 50 до 70 дБ;

III — втрата слуху в мовному  діапазоні більше ніж 70 дБ (80...85 дБ).

Діти з І ступенем туговухості сприймають розмовну мову на відстані понад 1 м, тобто мовне спілкування цілком доступне. Друга група дітей (II ступінь) сприймає розмовну мову лише на відстані, меншій ніж 1 м. з цими дітьми мовне спілкування утруднене. Діти з III ступенем туговухості розмовної мови не сприймають, мовне спілкування з ними можливе лише за допомогою голосу підвищеної сили.

Як бачимо, кожна група дітей з ослабленим слухом потребує різного підсилення звуків. Проте спільним для них є те, що всі вони, навіть діти з III ступенем туговухості, можуть більш-менш самостійно оволодівати мовою на основі слухового сприймання.

Важливим фактором, який враховано при класифікації дітей, є рівень розвитку мовлення. За цим показником розглядувана категорія дітей досить неоднорідна. Тут наявні дві групи: діти з розгорнутим мовленням (що мають незначні мовні вади) та діти з глибоко недорозвиненим мовленням. Стан мовлення цих дітей також пояснюється різними причинами.

Зниження слухової функції у туговухих дітей призводить до різних недоліків у їхньому мовному розвитку: обмежений словниковий запас, порушена граматична будова мови (у фразах «випадають» ті чи інші члени речення, слова вживаються у спотвореному вигляді, характерні помилки у вживанні префіксів та суфіксів, відмінкових та родових закінчень).

Для дітей з ослабленим слухом характерні й типові недоліки у вимові слів: змішування дзвінких і глухих, шиплячих і свистячих, твердих і м'яких приголосних. Причому це пов'язано не з тим, що діти не можуть вимовити ті чи інші звуки внаслідок якихось утруднень в артикуляції (від лат. articulatio — розчленування), а з тим, що вони недостатньо володіють звуковим складом слова, оскільки неповноцінно сприймають слова на слух.

Обмеженість словникового запасу, помилки у сприйнятті звуків мови в дітей з ослабленим слухом пов'язані з неправильним розумінням значень слів і виразів у мові інших і недоречним їх вживанням у власній. Для писемної мови характерні спотворення слів, пов'язані із заміщенням букв та відповідні заміщення звуків у вимові.

Подекуди на розвитку такої дитини негативно позначається те, що на частковий дефект слухової функції, на відміну від повної відсутності слуху або його різкого зниження, своєчасно не звертають серйозної уваги. Дорослі, не розуміючи справжніх причин помилок та утруднень дитини, вважають її лінивою, малокмітливою й застосовують до неї такі засоби виховного впливу, які призводять до негативних наслідків: дитина зневірюється в своїх силах, стає плаксивою, відлюдненою, необгрунтовано чинить опір вимогам дорослих (явища негативізму, від лат. nego — заперечую).

У початкових класах загальноосвітньої школи значну частину невстигаючих становлять діти з різними відхиленнями в розвитку слуху і мови. Вчитель початкової школи повинен якомога раніше виявити дітей з недоліками слуху та особливості їх утруднень в процесі навчання. Перебування цих дітей в умовах масової школи, що не відповідають їхнім можливостям, завдає великої шкоди їх розвитку.

При легко вираженій туговухості й достатньому розвитку мови діти можуть успішно навчатися в загальноосвітній школі, але вони потребують створення спеціальних педагогічних умов, індивідуального підходу, заснованих на глибокому розумінні вчителем дійсних причин утруднень дитини в навчанні. Знаючи типові помилки такого учня при письмі та читанні, вчитель допомагає подолати їх, а при потребі направляє його до лікаря-оториноларинголога для контролю за станом слуху і можливого лікування. В умовах класу такому учневі слід створити відповідні умови: посадити за першу парту, перевіряти, як він на слух сприймає навчальний матеріал, якщо необхідно — повторити завдання; оцінити роботу учня з урахуванням його реальних можливостей, провести з ним кілька додаткових занять. Батькам слід пояснити, як ставитись до особливостей їхньої дитини і правильно організувати її мовне виховання.