Проблема лідера крізь призму філософських та соціально-психологічних досліджень

У своєму дослідженні К. Левін встановив, що авторитарне лідерство веде до виконання більшого обсягу роботи, ніж демократичне, але для нього властиві низька мотивація, менша оригінальність, не така міцна товариськість у групі, відсутність групового мислення, більша агресивність, тривожність, залежніше і покірніше поведінка. Порівняно з демократичним лідерством при ліберальному обсяг роботи зменшився, якість її знизилася, стало більше гри. Піддослідні перевагу віддавали демократичному стилю керівництва.

Узагальнюючи численні дослідження стилів лідерства, Г.М. Андреєва виокремлює змістовний і формальний боки, а кожен із стилів описує таким чином.

Авторитарний стиль

- ділові, короткі розпорядження; - справи групи плануються наперед (в усьому обсязі);

- заборони без попускань, з погрозами;

- чітка мова, непривітний  тон;

- визначаються лише похвала  і покарання суб’єктивні; середні  цілі, віддалені        - емоції не беруться до уваги; невідомі;

- показ прийомів –  не система; - слово керівника  – визначальне;

- позиція лідера –  поза групою.

Демократичний стиль

- інструкції у формі  пропозицій; - заходи плануються  не товариський тон; наперед, а  в групі;

- похвала і покарання  – з порадами - за реалізацію  пропозиції розпорядження і заборони  – з відповідають усі дискусіями;

- усі розділи роботи  не позиція лідера – всередині  групи. тільки пропонуються, а й  обговорюються.

Ліберальний (потуральник) стиль - тон – конвекційний; - справи в групі йдуть:

- відсутність похвали, покарань; собою;

- ніякого співробітництва; - лідер не дає вказівок;

- позиція лідера –  непомітна, - розділи роботи складаються  з окремих інтересів членів  групи або йдуть від нового  лідера.

У практиці експериментальних досліджень використовуються й інші схеми. Так, у працях Л.І. Уманського названі такі типи лідерів: лідер-організатор, лідер-генератор емоційного настрою, лідер емоційного тижня, лідер-умілець.

Б.Д. Паригін пропонує модель типології лідерства, яка будується на трьох засадах, пов’язаних із визначенням: а) змісту, б) стилю, в) характеру діяльності. При цьому за змістом діяльності ним виокремленні: 1) лідер-натхненник, який пропонує свою програму; 2) лідер-виконавець, який організовує виконання заданої програми; 3) лідер, який, який є одночасно і натхненником, і організатором.

За стилем діяльності: 1) авторитарний лідер; 2) демократичний лідер; 3)лідер, який поєднує у собі елементи цих двох стилів.

За характером діяльності: 1) універсальний лідер; 2) ситуативний лідер.

Різні поєднання цих ознак утворюють вісім типів лідерів:

1) натхненник(програміст) –  авторитарний – універсальний;

2) програміст – авторитарний  – ситуативний;

3) програміст – демократичний  – універсальний;

4) програміст – демократичний  – ситуативний;

5) організатор (виконавець) – авторитарний – ситуативний;

6) організатор – авторитарний  – ситуативний;

7) організатор – демократичний  – універсальний;

8) організатор – демократичний  – ситуативний.

При характеристиці динамічних процесів в малих групах виникає питання про те, як саме група організується, хто візьме на себе функцію її організації? Проблема лідерства являється одною з кардинальних проблем педагогіки та соціальної психології.

На основі схожих індивідуальних відмінностей формуються різні типи лідерської поведінки, описи яких трапляються в соціально психологічній і політико психологічній літературі.

Так, наприклад, Б. Рассел виокремлював серед політичних діячів п’ять типів:

мудрець;

джентльмен;

оратор;

солдат удачі;

релігійний тип;

 

Ю. Дженнінгс поділяв лідерів на:

- суперменів – великих  людей, здатних ламати старі порядки  і створювати нові цінності;

- героїв – відданих  високим і благородним ідеям;

- принців – тих, чия  діяльність мотивується прагненням  панувати над іншими.

Г. Лебон, орієнтуючись на закони масової психіки, визначав три типи лідерів:

- вольовий та владолюбний  тип, який досягає влади за  будь-яку ціну і будь-якими  засобами;

- хитрий та лагідний, що  улесливо потурає інстинктам  натовпу, аби панувати над ним;

- нервово-збуджений, імпульсивний  тип, що щиро вірить кожному  своєму слову і здатний збуджувати  натовп.

М. Вебер диференціював політичних лідерів «за походженням»:

- традиційний тип («коронується»  на владу за існуючою традицією);

- раціонально-легально-правовий (обирається громадянами на виборах);

- харизматичний (наділений  особливим Божим даром – «харизмою»,яка  приваблює людей і дає змогу  впливати на них).

Дж. Барбер пропонував розрізняти типи лідерів, орієнтованих на:

продуктивну діяльність;

свої амбіції, прихильність і визнання з боку оточення;

на мінімальне виконання своїх лідерських обов’язків.

Р. Такер поділяв лідерів на:

консерваторів;

реформаторів;

революціонерів.

Свого часу М. Грушевський, аналізуючи типові ознаки аморальності в політиці, виявив типи:

політичних лідерів-утопістів (або безплідних мрійників);

лідерів-циніків – безпринципних і позбавлених будь-яких ідеалів.

Сучасний дослідник Л. Уманський на основі експериментальних досліджень зафіксував 4 типи позитивного лідерства:

лідер-організатор;

лідер-ерудит;

лідер-генератор емоційного настрою;

лідер-майстер.

А. Джордж поділяв лідерів за критерієм масштабності:

- стратег;

- тактик.

У. Стоун поділяв лідерів на:

- здатних впливати на  вузьке оточення;

- спроможність вести за  собою великі народні маси;

- «ділових»;

- «емоційних»;

- орієнтованих на досягнення  чи на персонал.

Досить відомою є типологізація лідерів за стилем поведінки:

- директивний;

- демократичний;

- колегіальний;

- ліберальний;

- наставницький;

- гнучкий;

- догматичний.

На думку М. Ке де Врі, у вищому світі є три типи лідерів:

які встановлюють правила;

які їх виконують;

які їх порушують.

 Саме остання категорія, тобто лідери, які виходять за межі правил, переглядають кожну проблему з її виникненням, досягають у своїй роботі змогу диференціювати лідерів на певні типологічні групи:

попередник – вперше щось запропонував чи здійснив;

піонер – раніше за інших дістався певного місця;

експерт – найбільш кваліфікований;

авторитет – багато знає, добре поінформований;

учений – знавець, ерудит;

старший – найдосвідченіший;

майстер – має більші за інших здібності;

винахідник – придумав найкращу технологію;

новатор – розробив найліпший проект;

керівник – має найбільшу владу і впливовість.

Виявляється, що один лідер може просто на очах втрачати свою харизматичність, якщо опиняється в напруженій, конфліктній, тобто стресовій , ситуації, а іншого ситуація загрози робить ще активнішим, діяльним .

Існує думка, що лідери – це незвичайні, неординарні люди, не такі як усі, яскраві, непересічні, обдаровані особистості.

Якщо спробувати з’ясувати достеменні мотиви лідерської поведінки, то можливо, багатьом з лідерів буде відмовлено у цій ролі. Адже далеко не завжди ті цінності, які лідер пропонує своїм прибічникам, є для нього головними життєвими цінностями. Буває й так, що лідер сам не може збагнути, які спонуки насправді спрямовують та енергетизують його активність.

Отже, логічно розрізняти тип лідерів, які і внутрішньо сповідують, і демонструють зовні одні й ті самі цінності, і протиставити йому тип лідерства, коли зовні оприлюднюється одне, а всередині виношується інше. За цим критерієм, наприклад, лідерів-патріотів протиставляють лідерів-невротикам і лідерам-кар’єристам (Р. Лейн, Г. Ласвелл), ідейних і незалежних лідерів – лідерам підпорядкованим (В. Бебік, М. Обозов).

Сьогодні, на противагу лідерам-професіоналам, поширений тип лідерів популістів, які добре орієнтуються у кон’юнктурі цінностей, оцінок і думок, а також уміють у вигідному для себе ракурсі донести до аудиторії потрібні ідеї та набути популярності.

 

Слід постійно шукати можливості для лідерського, тобто ініціативного, креативного, конструктивного, продуктивного, авторського, вільного і водночас високоморального життя. І в цій справі не варто зволікати. Адже недарма кажуть: «Хто зволікає – той втрачає!»

Феномен лідерства вивчають різні науки. Так, психологія досліджує особливості особи лідера. Соціологія розглядає лідерство в соціальній системі. Соціальна психологія вивчає лідерство як процес взаємодії соціальних і психологічних чинників, досліджує його механізми, розробляє методи відбору, навчання, висування керівників залежно від характеру групи чи організації. Політологія розглядає лідерство як феномен політичного життя суспільства, досліджує його місце в системі владних відносин, механізми формування і функціонування, а також розробляє практичні рекомендації.

Лідером може бути лише та особа, яка користується авторитетом серед оточення, виправдовує їхню довіру.

Згідно з концепціями лідерство є результатом наявності у лідера певних психологічних і соціальних рис. На основі аналізу історичних постатей вчені намагалися вияснити набір рис особи лідера. Було зібрано великий фактичний матеріал. Серед рис притаманним лідерам, називались, зокрема, гострий розум, тверда воля, енергійність, компетентність, організаторські та ораторські здібності, готовність брати на себе відповідальність тощо. Чим докладнішим ставав перелік рис лідера, тим точніше він збігався з повним набором психологічних і соціальних рис особи взагалі. Вияснилось, що різним лідерам можуть бути властиві й протилежні риси. Навіть такі, здавалось б, необхідні для лідера властивості, як розум, сила волі, принциповість тощо, виявились не безсумнівними. Деякі вчені доводили, що лідерами стають не вольові й принципові особистості, здатні протистояти швидкоплинним масовим настроям, а ті, хто потакає масам, йде у них на поводу. Досліди з різними експериментальними групами засвідчили, що лідери одних груп зовсім не визначаються такими в інших групах. Це спричинило появу на доповнення теорії рис іншої концепції витоків лідерства – ситуативної.

Керівник – це, як відомо, офіційний статус. У шкільному класі керівниками є члени офіційного учнівського самоврядування (староста, у попередні роки – голова піонерського загону) і, звичайно, учителі, насамперед класний керівник. Лідери ж – це фактичні керівники, як офіційні, так і неофіційні. Вони мають такі психологічні якості, завдяки яким більш ніж будь-хто інший у колективі можуть сприяти задоволенню потреб та інтересів інших його членів. Лідеру від інших членів колективу завжди треба менше, ніж останнім треба від нього.

Саме по собі призначення офіційним керівником не робить людину лідером. Наприклад, староста класу, будучи його керівником за своїм статусом, може при цьому лідером не стати. Водночас який-небудь учень без офіційної посади завдяки своїм особистим якостям стає фактичним керівником класу, його неформальним лідером, вплив якого нерідко поширюється не тільки на рядових членів групи, а й на офіційних її керівників.

Таких впливових у своєму середовищі дітей у 20-х – 30-х роках називали вожаками. Вожакам, вожацтву в педагогічній літературі в той період приділялася значна увага. У посібниках з педагогіки цій темі присвячувались окремі розділи.

Слід зазначити, що поняття «вожак» значно ширше за своїм змістом, ніж сучасне поняття «лідер». Вожак – це ватажок будь-якого дитячого об’єднання, тоді як термін «лідер» (дитячого колективу) прийнято вживати саме в зв’язку з групами, які організовані дорослими.

У деяких групах позитивним можна вважати становище, коли офіційний керівник є тільки керівником фактичним, а й неформальним. Однак це можливе лише за умовами, коли обидві сторони, як керівник, так і група, мають високий рівень вихованості, який дає змогу не змішувати ділові стосунки з міжособистісними, не зловживати останніми на шкоду першим, постійно зберігати незримий кордон між ними, додержувати в певних випадках належної офіційності. Звичайно, таке трапляється нечасто, особисто у взаєминах між школярами середнього й молодшого віку.

 

Значна увага в психолого-педагогічній літературі, присвяченій дитячим групам, приділяється з’ясуванню особистісних якостей учнів, що стають вожаками, лідерами таких груп.

Перші дослідження, які були проведенні в цій галузі ще на початку століття А. Біне, а потім Л. Терменом, показали, що найхарактернішою рисою дитячих вожаків є опірність впливові інших дітей в поєднанні зі схильністю й здатністю самим активно впливати на ровесників. Трохи пізніше в дослідженнях Дерінга було встановлено, що в шкільному класі можна зустріти три типи лідерів: природний, насильницький, дезорганізаторський.