Психологічні барєри спілкування у підлітковому віці

а) асоціюється із соціально-культурними  цінностями;

б) асоціюється з таким  стилем життя, який хотілося б наслідувати;

4. мовою спілкування елітних груп [6, 4].

    Для України, яка намагається інтегрувати у міжнародний простір, особливо     важливим є створення умов для оволодіння іноземною мовою. Якщо раніше іноземна мова вивчалася лише для здобуття суми знань як одного з обов'язкових предметів шкільної програми, то з появою спеціалізованих шкіл, та із змінами в суспільстві метою вивчення іноземної мови стало оволодіння нею як засобом міжособистісного спілкування відповідно до соціального замовлення.

Глобалізація з її суперечливими явищами, що має тенденцію  до посилення, висуває перед освітою складне завдання: підготувати молоде покоління до життя в умовах багатонаціонального і полікультурного простору, виробити уміння спілкуватися і співпрацювати з людьми різних національностей.

У міру того як змінюються цілі навчання (навчання мови, мовлення, мовленнєвої діяльності, спілкування) відбуваються зміни в її системі навчання. Іноземну мову починають вивчати в дитячих садках, у початковій школі. Відповідно до закону адекватності, за яким “певна мета досягається тільки відповідними їй засобами” [11, 26], у наше життя входять нові стандарти, нові навчальні плани, нові програми, сучасні комунікативно-спрямовані підручники.

Комунікативний підхід до навчання іноземної мови як найповніше відображає специфіку її вивчення в  загальноосвітніх навчальних закладах. Реалізація комунікативного підходу у навчальному процесі означає, що вироблення іншомовних мовленнєвих умінь і навичок в учнів відбувається в процесі їх іншомовної мовленнєвої діяльності, тобто оволодіння засобами спілкування спрямоване на їх практичне застосування у процесі спілкування. Набування навичок говоріння, аудіювання, читання та письма відбувається завдяки реалізації цих видів мовленнєвої діяльності в умовах, що моделюють ситуації реального спілкування.

Метою комунікативно-орієнтованого навчання є оволодіння іноземною мовою як засобом спілкування. Об'єднання європейських країн у Єдиний Європейський Союз, створення спільного ринку, інтернаціоналізація промислових підприємств, мобільність і багатомовність в Європі зумовили різке підвищення зацікавленості до вивчення іноземних мов як інструмента комунікації. Той факт, що сучасні учні на початок третього тисячоліття працюватимуть на міжнародних підприємствах, застосовуючи на практиці знання іноземних мов, та пов'язана з цим потреба  у вихованні в дітей єдності, відкритості, зацікавленості мовою і культурою інших народів і поваги до них надають вивченню іноземної мови політичної ваги.

У документах Ради Європи, Європейської асоціації педагогічної освіти, Ради культурної співпраці зазначено, що цілеспрямоване вивчення іноземної мови, а то і кількох мов має стати пріорітетом розвитку як шкільної, так і педагогічної освіти. Проект Ради Європи “Сучасні мови” має на меті сприяти “підвищенню ефективності вивчення іноземної мови за рахунок збільшення часу на оволодіння нею завдяки запровадженню вивчення іноземної мови у початковій школі” [8, 14].

Вивчення іноземної  мови в ранньому віці зумовлено цілим  рядом психолого-фізіологічних і  соціально-політичних факторів. Неабияку роль в організації іншомовного спілкування  учнів початкової школи відіграють їх здібності  до імітації, розвинута уява та пов'язані з нею творчі здібності, дитяча безпосередність, що забеспечує високу ступінь комунікабельності дітей і таким чином успішність іншомовного спілкування. Важливим фактором є також набуття учнями  вже в початковій школі мовного досвіду та відчуття мови. За умови правильної “дидактичної та методичноїї організації навчального процесу раннє навчання іноземної мови може стати значним внеском в інтелектуальний розвиток дитини” [11, 56]. Раннє ознайомлення дітей з цінностями культури інших народів на уроках іноземної мови, виховання їх у дусі толерантності, відкритості, поваги до людей всієї планети сприяє справі “миру і взаємоповаги, а отже, політичній стабілізації та рівновазі в усьому світі” [13, 19].

Отже, враховуючи сучасний стан міжнародних зв'зків у різноманітних  сферах життя, вихід України у  європейський і світовий простір, необхідно  розглядати іноземну мову як важливий засіб міжкультурного спілкування. Сучасна середня школа повинна сформувати  в учнів такий рівень знань, умінь і навичок, який дав би можливість її випусникам практично підтримувати спілкування з носіями мови на комунікативно достатньому рівні і крім утилітарного аспекту, вивчення мов повинно ще містити міцний соціально- культурний компонент. Культурне розмаїття мов має бути важливим засобом збереження людських цінностей. Вивчення іноземної мови означає “наближення до іншої, озброєння самого себе інтелектуальними засобами для зусирічі з реальним і невідомим, збагачення себе через знання культур і іх світосприйняття” [21, 34].

1.1 Соціокультурний компонент змісту навчання іноземних мов.

Глибокі зміни в суспільно-політичному  та економічному житті європейських і світових держав дедалі помітніше впливають на розвиток їх освітніх систем. Освіта – стратегічна основа розвитку особистості, суспільства, нації і держави, запорука майбутнього [16, 6]. Вона є засобом відтворення і нарощуваня інтелектуального, духовного потенціалу народу, виховання патріота і громадянина, дієвим чинником модернізації суспільства, зміцненя авторитету держави на міжнародній арені. У такій ситуації системи освіти багатьох країн світу ставлять за мету підготувати учнів, студентів до культурного, професійного та особистісного спілкування з представниками інших країн, ознайомити з іх традиціями, суспільним устроєм та мовною культурою [20, 106].

Оскільки донедавна, особливо на рівні середньої школи, освіта залежала від потреб та реалій своєї  держави, то сьогодні стала очевидною обмеженість такого підходу. Розвиток мобільності, наявність в класі багатонаціональної учнівської аудиторії, еволюція ринку зайнятості – це достатні чинники, щоб довести невідповідність концепції закритої школи сучасним реаліям. “Щоб достойно підготувати молодь до життя на Європейському континенті, потрібно забеспечити їх знаннями, вміннями та досвідом адаптації до постійно мінливого суспільного контексту, для цього учні повинні володіти інформаційними технологіями, щоб бути спроможними і здатними цю інформацію одержати та проаналізувати” [3, 28].

Потреба в наповнені  змісту шкільної освіти соціокультурними аспектами визначається сьогодні першочерговим  завданням як на загальноєвропейському, так і на національних рівнях. Як свідчить аналіз, практично всі національні програми країн Європи щодо іноземних мов містять соціокультурний компонент змісту навчання як його складову. Проте, як правило, цей компонент подається дуже обмежено, без врахування вимог часу і нових тенденцій розвитку, оскільки програмам завжди притаманний певний консерватизм [6, 4]. Зазначену прогалину на сучасному етапі успішно заповнюють різноманітні проекти, що реалізуються на місцевому, шкільному, муніціпальному та міжнародному рівнях. Через те, національний характер країни, мова якого вивчається, виявляється в матеріальних і духовних умовах існування народу, особливостях його історії та культури. Тому, лінгвісти визначають культуру як сукупність матеріальних і духовних цінностей суспільства, що склалися історично на основі  економічного базису. Мова визначається як один з визначальних чинників існування нації взагалі і є складовою її культурного надбання. Природні умови, географічне положення, рівень та спеціалізація народного господарства, хід історичного розвитку, характер соціального устрою, тенденції трозвитку суспільної думки, мистецтва, тобто незначні та істотні особливості життя народу та його країни відображені в мові народу [23, 15].

Відомий культоролог  С. П. Мамонтов стверджує, що кожна конкретна  спільність людей (цивілізація, держава, народність) протягом багатьох століть існування створює свою суперкультуру, яка супроводжує індивіда упродовж усього його життя і передається з покоління в покоління. У результаті  в історичному процесі виникає велика кількість культур, багато в чому відмінних одна від одної. Питання культурних універсалій уже давно постало перед науковцями. Американський соціолог та етнограф Джорж Мердок виділив понад 60 культурних універсалій, властивим усім народам: мова, релігія, символи, спорт... Ці універсалії існують тому, що вони задовільняють найважливіші біологічні, психологічні та соціальні проблеми і є властивими для всіх представників людства [12, 73].

Таким чином, протягом існування  людства духовно-практичного засвоєння  світу акумулювався в культуру. Функції культури в суспільстві: пристосування до середовища, пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, розмежування та інтеграції груп людей, соціалізації [12, 74].

Оскільки культура –  це єдність матеріальних і духовних цінностей суспільства, що історично склалися на основі певного економічного базису, а також сукупність досягнень суспільства в його матеріальному та духовному розвиткові, то мова є обов'язковим її компонентом [14, 56].

Отже, одним з головних завдань процесу навчання іноземної мови є проникненя в культуру народу, якому належить ця мова, у систему його світосприйняття та символів.

Оскільки мова -  це витвір соціальний, і, як форма існування  мисленнєвої діяльності людини охоплює  всі сфери індивідуального та суспільного життя, то вона є результатом теоретичної й практичної діяльності як індивідума, так і суспільства. Культура народу, соціальні умови проживання та мова, що йому належить, - нерозривно взаємопов'язані. І тому навчання мови будь-якого народу неможливе без належної уваги цим чинникам [19, 117].

Аналіз доступної літератури з цього питання [2, 3, 4, 6, 14 ] дав змогу порівняти та узагальнити досвід провідних європейських країн щодо структурування соціокультурного компонента змісту навчання іноземної мови.

Іноземна мова сьогодні є найважливішим засобом міжнародного спілкування. Світ наш невпинно змінюється. Зміни в суспільстві висувають нові вимоги щодо удосконалення системи навчання іноземних мов, зокрема в частині оновлення змісту навчально-методичної роботи, запровадження новітніх технологій викладання, нових навчальних курсів, корегування навчальних програм відповідно до рекомендації Ради Європи та Міністерства освіти і науки України.

Шкільні навчальні програми з іноземних мов охоплюють  знання про культуру, історію, географію, особливості побуту та державного устрою країни, мова якої вивчається, тобто всі аспекти соціокультурних особливостей країни. Виходячи із сучасних  процесів, що відбуваються в світі, важливість соціокультурної складової на нинішньому етапі визначається всіма без винятку фахівцями. Цей компонент сприймається як першооснова для формування соціокультурної компетенції, хоча у визначенні цього поняття та розкритті змісту є деякі розбіжності.

Наприклад, В. М. Топалова в своїй праці зазначає, що основою  соціокультурної компетенції на лінгвістичному рівні є соціокультурний компонент змісту навчання іноземної мови, до якої автор відносить:

1. фонові знання носіїв мови;
2. навички та вміння мовленнєвої і немовленнєвої поведінки;
3. національну культуру країни мова якої вивчається [27, 24].

Інше розуміння соціокультурного компонента змісту навчання іноземної  мови пропонує П. В. Сисоєв. На його думку, зміст соціокультурного компонента слід розподілити на такі складові:

1. Засоби соціокомунікації, мається на увазі сукупність прийомів і засобів усної та письмової передачі інформації представниками культури чи субкультури.
2. Національна ментальність, або спосіб мислення представників певної культури чи субкультури, який визначає їх поведінку і очікування подібного від комунікантів.
3. Національні здобутки, до яких відносять науку та мистецтво, історію та релігію, а також національні парки, історичні заповідники, але сприйняття цієї складової обмежується тим, що є гордістю кожного носія мови.

Автор наголошує, що всі  складові нерозривно пов'язані між собою і зазначає: “культура є живою категорією, її розвиток безпосередньо пов'язаний із розвитком суспільства, тому зміст соціокультурного компонента буде постійно змінюватися, набувати нового наповнення” [23].

Можна погодитися із положенням П. В. Сисоєва про цілісність структури, її постійний розвиток та нерозривну єдність культури з розвитком суспільства, в якому вона функціонує як засіб комунікації.  

Розмаїттю культур і  мов надається дедалі більша увага. Доцільно зазначити, що європейці вважають, що їхній континент має велику кількість мов, особливо порівняно з Північною Америкою чи Австралією. Проте тільки  3%  (приблизно 255) нині відомих мов походять із Європи. Більшість мов поширені на величезній території по обидва боки від еквадора (у Південно-східній Азії, Індії, Африці і Південній Америці. У Європі в основному розповсюджені п'ять мов. Це англійська, німецька, французька, італійська та російська. У більшості європейські країни користуються кількома мовами. Наведемо деякі цікаві дані щодо лінгвістичної ситуації в Євросоюзі, які певною мірою відображаються нинішньою мовною ситуацією “об'єднаної” Європи:

- найпоширенішою мовою  Євросоюзу є англійська (нею володіє  близько 31% громадян Євросоюзу,  а для 16%  вона є рідною);

- 45% населення Європи можуть брати участь у бесіді іноземною для них мовою;

- населення Великої  Британії, Ірландії і Португалії  найменш схильне до оволодіння  іноземними мовами (так, тільки  близько третини населення цих  теренів схильне до вивчення  мови, відмінної від рідної);