Морфологічні ресурси стилістики української мови

Він кріпко полюбив своїх батьків старих:

— У мене предки — во! — пишається. 1 тридцять літ на шиї в них, Та й злазити ще не збирається.

(П. Красюк)

Присудок-вигук, як бачимо, стоїть у постпозиції, йому передує пауза, після якої цей  вигук вимовляється з особливою силою і виразністю; голосні у цьому слові подовжуються, саме слово виділяється висотою і сплою голосу, супроводжується своєрідною мімікою і жестами.

Вигук може передавати загальний настрій мовця, його реакцію  на повідомлення — як спонтанний експресивний відрух. Далі йде словесне «розшифрування»  емоції: «— Ти ба! Що воно за такий беручкий начальник в області об'явився?! Хотів би я на нього зблизька подивитися... Та мені в такому ділі не те що область — мені сама ООН не указ!..» (В. Лігостов).

Іноді міра якості виражається повторенням вигуку (досить згадати Корнійчукових дідів і їхнє «о-го-го» і «о-го-го- го» як міру позитивних якостей своїх голів колгоспу). Чисте вигукове речення, виражене емоційним вигуком, ми зустрічаємо лише тоді, коли наявна емоція величезної сили і їй дається вихід лише у одному вигукові (на позначення горя, болю, жаху). Це не обов'язково пряма мова, так може виражатись і внутрішня мова, роздуми про щось: «Не шукав уже більше місця Петро. З якою огидою став він згадувати про те, як тоді вклонився швейцарові, плакав у садочку... щоб... щоб тільки: «як жить, що робить?» Тьху...» (А.Тесленко).

При всій своїй  багатозначності вигуки мають певний експресивний діапазон, який мовець повинен  відчувати; інакше дуже легко збитися  з потрібного тону: «Але потім поет похмуро пообіцяв: Гей, всі пощезнем», і вже тут я не міг згодитися жодною ціною, бо щезати не мав наміру навіть з отим бадьоро-відчайдушним «гей». Мене, сказати по щирості, навіть розгнівала поетова обіцянка всезагального зникнення, і я знову подумав про те, що поети не повинні б щодень тинятися поміж нами, видивляючись кожен наш крок і від найменшого нашого неуспіху відразу впадаючи в похмурі провіщання каюка, тобто кінця світу, хоч і приправленого відповідними настроєві «гей-гей» чи там «гай-гай» (П.Загребельний).

1.3 МОРФОЛОГІЧНІ ЗАСОБИ ФОЛЬКЛОРУ

Іменник. Типово фольклорною є конструкція з одниною іменника на позначення множини або збірності: «Швед поліг головою» (І. Котляревський) Такі вислови, в яких однина конкретного іменника стає прообразом су цільної множини, особливо виразні й необхідні в поетичній образній мові. Присудок при них стоїть завжди в однині, а не в множині, як при збірних: «Чорна рілля заорана і кулями засіяна, білим тілом зволочена і кровію сполошена» (народна пісня); «Та так вибив венгра, як ціпом солому» (народна пісня).

Прикметник. Означення у мові народної поетичної творчості можуть виступати у досить рідкісній загалом формі коротких прикметників: «Гаю, гаю, зелен розмаю, Любив дівчину, сам добре знаю» (народна пісня).

У розмовній мові вони поширені менше (лише у ролі присудків: певен, ладен, винен). У художньому стилі мови, особливо в поезії, короткі форми прикметників вживаються частіше, тут засвідчена значна кількість поетичних словоскладань такого типу творення: «Зелен сад-виноград, славне місто Ленінград!» (П. Тичина).

Нестягнені форми  прикметників, займенників і числівників вживаються тут (а також у мові поезії) як засіб вираження урочистості, емоційної піднесеності:

Ой ти, паче Іване, гордеє дитя, Да згорда зайшов в королевський двір, їхав полечком — полечко сяє.

(Колядка)

Ой спи, мила-хорошая, Пішла заміж молодая, Не виспалася.

(Народна пісня)

Субстантивовані прикметники, які зберігають прозорість внутрішньої форми і емоційність у своєму лексичному значенні, дуже часто вживаються у ролі звертань, даючи змогу висловлювати найрізноманітніші почуття: «Вечеряй, мила, коли ж ти наварила, А я піду, де дівка чорнобрива; Бодай тебе, милий, бог скарав, Що ти мене, бідную, занехав»; «Здорова була, дівчино мої, Чужа, не моя — товаришева»-, «Дівчино моя, засватаная, Чого ж ти така заплаканая «Ой так, моя мила, Рум'яная, чорнобрива» та ін.

Числівник. Розмовна мова і народна поезія зберігають архаїчні, рідковживані форми ч и с л і в н и к і в і способи лічби. Назвемо ті з них, стилістичну виразність яких особливо велика. Поряд з літературнім півтора розмовна мова зберігає такі числівники з nie, як півтретя, півчетверта, півпята, півдесята, півтретяста 250) та ін.: «Сімсот турків, яничар чотириста, а бідного невольника півчверта ста» (дума); «Ой як виростеш, сину, за півчверта року» (Т. Шевченко).

Відомий у народній мові також спосіб утворювати великі числа, відраховуючи одиниці від цього числа (з прийменником без): «без двох копа тут», «тридцять без трьох». У дореволюційному селі поширеним був спосіб рахувати сотнями (одинадцять сот, дванадцять сот та ін.).

До маловживаних належить і такий спосіб виділення  однієї особи серед певного числа  інших, як вживання числових форм типу самошість, самодруг та ін.: «Зоставсь Виговський серед степу самошість» (П. Куліш). Стилістична виразність такої конструкції очевидна: решта осіб — лише тло, на перший план висувається одна з них.

Складені числівники з сполучником «і» також виразно  забарвлені стилістично: вони підкреслюють тривалість дії («Не було його двадцять років ще й чотири») або значну кількість чогось («Козаків було тридцятеро й шестеро чоловіка»). Цікавими з стилістичного погляду є лічильні звороти з числівником удвох, утрьох та іменником, який залежить від цього числівника «Було, скоро сонечко вийметься, лікар і котить удвоконь» (Марко Вовчок). Можна назвати ще форми двокроть, стокроть, узадвов, узатрое, двоїстий, троїстий; ігятина, шостина (у значенні 1/5, 1/6) та ін.

Займенник. У народних піснях та думах з а й- менник и разом з іншими словами утворили своєрідні мовні формули, які становлять одну з основних стилістичних ознак мови: «Там собі пє-гуляє. Поле Килиїнське хвалить-вихваляє» (дума); «За тобою, Морозенку, вся Вкраїна плаче. Не так тая Україна, як те горде військо»-, «На тих полях, на тих чистих, На тих шляхах, на тих битих Турки з ляхом собиралися» (з народних пісень).

Дієслово. У розмовній мові, у поетичній творчості народу, а також у художніх текстах певного спрямування вживається повторення того самого кореня у іменнику і в дієслові, що надає дієслову особливої стилістичної виразності:

Коло гаю походжаю, в гаю не буваю,

А я свою дівчшюньку по голосу знаю.

Он як вона заговорить — як у дзвін задзвонить^-,

Ой як мені пустить  тебе —

Мати ключі  має, Замком замикає І;Ой коли б той вечір та повечоріло,То б моє серденько та й повеселіло; Ой там на горі, Там малюють малярі, Змалювали черевички для милодой молодички за чотири таляри; Не хочу я, серденько, з тобою мандрувати;Буду сама тута горе горювати.(З народних пісень). Службові слова. Не менш типовим є специфічне вживання прийменників, не властиве жодному іншому стилю: це повторення прийменника при постпозитивному означенні (у цій позиції він не має синтаксичних функцій): «Пішла в садок у вишневий»; «За сльозами за гіркими і світа не бачить»; «Та на шлях той на далекий Крізь сльози дивилась» (Т. Шевченко); «За колодою, за дубовою, Там козинії роги» (народна пісня). Сполучник та виконує у цих текстах специфічну функцію, чисто стилістичну, а не синтаксичну: «Ой з-за гори буйний вітер віє, Там удівонька та пшениченьку сіє...»; «За онучу та й наробила бучу». Зустрічається таке вживання сполучника та і в розмовній мові:« — Де це ти, мій мірошничку, та забарився?» (А. Головко). З метою стилізації під народно-поетичні зразки таке повторення вживається і в художніх творах: «Ой за горами, за високими, Там за морями Та за глибокими, Ще й за шляхами несходимими — Рано-пораненьку ясне сонечко сходило» (П. Тичина). авторський стиль заповнюється невідповідним йому змістом а нерідко прямо протилежним.

2.СТИЛІСТИЧНІ ПРИЙОМИ

Стилістичними прийомами називають різні способи комбвінування мовних одиниць одного рівня у межах одниниць вищого рівня. Стилістичний прийом ґрунтується на синтагматичних відношеннях між стилістично маркованими і стилістично немаркованими одиницями в тексті. Отже, в основі стилістичних прийомів лежать синтагматичні відношення, що виникають між стилістично різноякісними одиницями мови.Прийом стилістичної детермінації плолягає в тому, що на фоні стилістично нейтральних одиниць використовується виразний стилістично маркований елем ент високого або зниженого стилістичного тону, позитивної чи негативної характеристики, але такий, що надає відповідної конотації усьому тексту або висловленню. Інтердепенденція — це використання в тексті двох чи бага- п.ох стилістично маркованих одиниць, але одного стилістичного плану, що й надає тексту однотипної конотації. Констеляція це використання стилістично маркованих одиниць, що належать до різних стилістичних планів.У результаті найчастіше виникає конотація якісно нового третього стилістичного плану. Як правило, прийомом констеляції створюють гумористичні тексти. Актуалізація — це прийом порушення звичних семантико-синтаксичних зв'язків слова з іншими словами, в результаті чого виникають нове змістове виділення слова і несподівані асоціації. Актуалізація слова чи окремого вислову може здійснюватися за допомогою різних прийомів через: особливу увагу до звучання слова (алітерація, асонанси, звукопис, парономазія); нетрадиційну сполучуваність слова з іншими; «випадання» слова чи вислову з контексту; деавтоматизацію мовлення у спосіб невласне прямої чи прямої мови, різних форм оповідальності, нестендартості мовлення. Стилізація — це всеохоплююче, свідоме насичення тексту ознаками мовного стилю і жанру для створення відповідного стильового враження у читача. Стосовно того, яку мету переслідує автор стилізація може бути історичною, соціальною, фольклорною, етнографічно-діалектною, поетичною. Стилізація потребує від автора не тільки доброго володіння мовою, а й глибокого знання стилів та жанрів, їх специфічних рис, розуміння стилістичних норм, законів текстотворення, значення мовних одиниць у незвичних для них контекстах. В такому разі автору вдається досягти мети стилізації — відтворити: ситуацію й умови подій, сформувати локальний і темпоральний колорити, охарактеризувати соціальні чи етнографічні типи персонажів, домогтися бажаного стилістичного ефекту. Стилізація — зумисне спланована і реалізована автором побудова тексту з характерними мовними ознаками, що  певній історичній епосі, соціальному середовищу, літературному напряму, стилю, жанру, школі, індивідуально-авторській манері і які стають об'єктом мовної імітації. Стилізація актуалізує певні мовні елементи і відповідно до цього може бути кількох видів: історичною, якщо відтворюються типові мовні риси певної історичної епохи; фольклорною, якщо використовуються фольклорні жанри і фольклоризми; народнорозмовною, якщо увиразнюються слова і вислови живої народної мови; соціальною, якщо відтворюється мова певної соціальної груп мовців жанровою, якщо підкреслюється наслідування якогось жанру. Прийом комутації використовується у публіцистичному стилі, в політичній та іншій рекламі. І, здавалося б, у спокійних текстах типу «Я обираю «Світоч» звучить закличне: «Ти купуй продукцію української фірми «Світоч». Прийом комутації можна розуміти як втручання мовця засобами мови у свідомість слухача, нав'язування йому своєї думки, своїх смаків і свого вибору: «ти» як «я», а «я» люблю «Світоч», отже, і ти обирай «Світоч».

Список використаної літератури

1. Сучасна українська літературна мова: Стилістика / Під. Ред.. І.К.Білодіда. – К.:Наукова думка, 1973.
2. Коваль А. П. Практична стилістика української мови.-К.:Вища школа, 1978.
3. Пономарів О.Д.Стилістика сучасної української мови.- Тернопіль:Богдан, 2000
4. Українська мова : Енциклопедія.- К.:Українська енциклопедія, 2000
5. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика сучасної української мови.- К.:Вища школа, 2003
6. Зарицький М.С. Стилістика сучасної української мови.-К.:Парламентське видавництво, 2001.