Англо-саксонська система

Вступ

У Європі утвердилася назва «англо-саксонська сім’я правова система», що є не точною і відкидається науковими колами в країнах, які належать до цієї сім’ї. Англо-саксонським періодом в Англії вважається період до нормандського завоювання 1066р. , коли англійське загальне право ще не складалося. Відповідно до суті сучасного «загального права» є назва «англо-амереканська сім’я (тип) правових систем», якою охоплюються його основні групи (англійська й американська). [1;331]

Англосаксонська правова родина є однією з найпоширеніших у світі. Нею охоплюється територія  таких держав, як Англія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія й багато інших. Майже третя частина  населення Земної кулі в цей час  живе по принципах, споконвічно закладеним у дану правову родину й, особливо , у її ядро - англійське право. Строго говорячи, сфера застосування англійського права обмежується Англією й  Уельсом. Воно не є ні правом Об’єднаного  Королівства, ні правом Великобританії, тому що Північна Ірландія, Шотландія, острови Ла-Маншу й острів Мен  не підкоряються англійському праву. Варто  бачити розходження між вузькою  концепцією англійського права, розглянутого як звід юридично обов’язкових норм, і  універсальністю цього права, що є як модель для значної частини  людства.

Англосаксонську правову родину найчастіше називають  ще родиною загального права (common law). Від інших правових родин вона відрізняється насамперед тим, що як основне джерело права в ній  міститься судовий прецедент. Відповідно до існуючих правил, суд при рішенні  якого б то не було питання є  формально зв’язаним рішенням по аналогічному питанню, винесеним вищестоящим судом або судом тієї ж інстанції. Однак фактично в процесі вибору відповідного прецеденту, його тлумачення, прийняття або неприйняття під приводом значної відмінності обставин знову розглянутої справи від раніше розглянутого, суд у цілому й окремі судді мають значну волю. Визнання прецеденту джерелом права дає можливість суду фактично творити право.

Слід  зазначити, що визнання прецеденту має  місце й за межами англосаксонського  права. Однак при цьому він  не претендує на роль основного джерела  права. Останнє властиво лише загальному праву, що створюється суддями при  розгляді конкретних справ і вирішенні  різних суперечок між людьми. У  силу цього загальне право нерідко  йменується «суддівським правом» і  тим самим виділяється як за назвою, так і по змісту серед інших  правових систем. Дана особливість  загального права, що з’явилася із часу його виникнення й становлення, залишається властивою йому й донині.

Зберігаються  також і інші його особливості. Серед  них такі, наприклад, як підсудність  в англійській правовій системі, що становить основу англосаксонського права, чітко вираженого в порівнянні з континентальним правом розподілу на галузі права; орієнтація норм загального права - продукту судової діяльності по розгляду конкретних справ насамперед на вирішення конкретних проблем, а не на формулювання загального правила поведінки, орієнтованого на майбутнє; традиційне перебільшення ролі процесуального права в порівнянні з іншими галузями права, додання йому в ряді випадків більшого значення, ніж матеріальному праву.

Ці й  інші їм подібні особливості в  тому або іншому ступені охоплюють  усі без винятку правові системи, що входять у родину англосаксонського  права. Найбільш повно і яскраво  вони відбиваються в англійському праві. Менш чітко й послідовно вони проявляються в американській і канадській системах права.

Причин  такого нерівномірного поширення тих  або інших рис на різні правові  системи багато. Але найбільш важливі  з них полягають у різних історичних, національних, культурних і інших  умовах, у яких виникають і розвиваються або ж у які переносяться ті або інші правові інститути й  моделі. Наприклад, система загального права, спочатку створена в Англії, виникла винятково завдяки діяльності королівських судів. Її походження й  розвиток нерозривно пов’язані з королівською владою, у той час як використання ідей і інститутів загального права в США завжди перебувало в нерозривному зв’язку з республіканською владою. Особливості історичного розвитку цих країн, політичної й загальної культури наклали свій незгладимий відбиток також на їхні правові системи й правову культуру.

Про англосаксонську  модель права і суду, зокрема, можна  знайти досить багато літератури: підручників, навчальних посібників, монографій, наукових статей та праць багатьох сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів. Серед яких найвідомішими є: В.М. Николайчик, А.В. Смирнов, И.Я. Фойницький, М.А. Чельцов-Бебутов, В.П. Шибико, К.Б. Калиновський.

Об’єкт  дослідження в курсовій роботі –  підручники, наукові статті та праці  сучасних вітчизняних та іноземних криміналістів.

Мета  дослідження – розкрити та дослідити  англосаксонську модель суду.

Таким чином, необхідно вирішити слідуючі завдання:

1) розкрити  та дослідити англосаксонську  модель суду;

2) зробити  аналіз встановлених фактів, а  потім – висновки по зробленому  дослідженню.

Методологію курсової роботи складають наступні методи: описовий та порівняльний.

Пункт 1. Історія виникнення та розвитку англосаксонської правової системи.

Історичний характер англійського права. При вивченні англійського права знання історії необхідно. Англійське право не знало відновлення ні на базі римського права, ні в силу кодифікації, що характерно для французького права й для інших правових систем романо-германської правової родини. Воно розвивалося автономним шляхом, контакти з Європейським континентом зробили на нього лише незначний вплив. Англійські юристи люблять підкреслювати історичну спадковість свого права й пишаються цією обставиною і не без підстав розглядають його як доказ великої мудрості загального права, його здатності пристосовуватися до мінливих умов, його неминущої цінності. Не слід перебільшувати цей «історичний» характер англійського права. Англійці люблять підкреслювати його, подібно тому як французи схильні говорити про раціональність і логічність свого права. Насправді роль традицій і раціоналізму в становленні й розвитку того й іншого права не настільки різні, тому що французьке право, як і англійське, повинне було пристосовуватися до змін і враховувати потреби суспільства, які завжди були й залишаються, загалом, дуже подібними [2, 13].

В історії  англійського права можна виділити чотири основних періоди Перший період передував нормандському завоюванню 1066 року; другий, від 1066 року до встановлення династії Тюдорів (1485 рік), - період становлення  загального права, коли воно затверджується, переборюючи опір місцевих звичаїв. Умови цього періоду зробили  на правову систему вплив, що відчувається ще й у наш час .Третій період, з 1485 до 1832 року, - розквіт загального права; однак воно змушено було піти на компроміс із додатковою правовою системою, що знайшло своє вираження  в «нормах справедливості». Четвертий  період - з 1832 року й до наших днів, - коли загальне право зустрілося з  небаченим розвитком законодавства  й повинне було пристосуватися до суспільства, де постійно підсилюється значення державної адміністрації.

Англосаксонський період (до 1066 року);

Є дата, що є основною в історії англійського права, як і в історії самої  Англії і Європи, - це 1066 рік, коли Англія була завойована нормандцями. Період, що передував цій даті, в Англії називають періодом англосаксонського  права. Римське панування, хоча воно й тривало в Англії чотири сторіччя - від імператора Клавдія до початку V століття, - залишило в Англії не більший  слід, ніж кельтський період у Франції  або іберійський період в Іспанії. Для істориків англійського права  історія права починається з  епохи, коли римське панування припинилося  й різні племена німецького походження - сакси, англи, юти, датчани - взяли гору в Англії. Саме в цю епоху Англія була звернена до християнства місією святого Августина Кентерберійського (596 рік).

Право англосаксонської епохи мало відомо. Після звернення  до християнства закони складалися так  само, як і в континентальній Європі, з тією лише відмінністю, що писалися вони не на латині, а англосаксонською мовою. Як і інші варварські закони, вони регулювали тільки дуже обмежені аспекти тих суспільних відносин, на які поширюється сучасна концепція права. Тому використання терміна «англосаксонський» для позначення англійського або американського права зустрічає дорікання поза Європейським континентом і здається там абсурдним.

Закони  Етельберта, складені близько 600 року, включають усього 90 коротких фраз. Закони датського короля Канута (1017-1035 роки), складені чотирма століттями пізніше, набагато більше розроблені й знаменують уже перехід від ери общинно-племінної  до феодалізму. Персональний принцип  поступається місцем, як і у Франції, територіальному, але діюче право  залишається сугубо місцевим, хоча країна й була підлегла єдиному суверенові. До нормандського завоювання не було права, загального для всієї Англії [3, 10].

Становлення загального права (1066-1485 роки);

Само  по собі нормандське завоювання не змінило існуючого положення. Вільгельм  Завойовник (як невдало його називають) претендував на панування в Англії на підставі спадкоємних титулів, а  не в силу права завойовника. Він  спеціально заявив про збереження дії  англосаксонського права, і навіть у наші дні англійські юристи й  судді в ряді випадків згадують і  навіть застосовують той або інший  закон англосаксонської епохи. Однак  нормандське завоювання - серйозна подія в історії англійського права, тому що воно принесло в Англію разом з іноземною окупацією  сильну централізовану владу, багату досвідом адміністративного керування, випробуваного  в герцогстві Нормандія. З нормандським завоюванням общинно-племінна епоха  скінчилася: в Англії встановився  феодалізм.

Англійський феодалізм дуже відрізняється від  феодалізму, що існував у цю ж  епоху у Франції, у Німеччині  або в Італії. Нормандські сеньйори, що пішли за Вільгельмом в Англію, опинилися в переможеній країні, яку вони не знали, а вдачі й  населення якої нехтували. Вони відчули  необхідність згрупуватися навколо  свого пана, щоб захистити свої завоювання й свою власність. Завойовник зумів уникнути небезпеки, що представляли для нього занадто потужні  васали: при розподілі земель, які  він роздавав своїм соратникам, він  не створив жодного великого феоду, і тому жоден «барон» не міг  суперничати з ним. В 1290 році був  прийнятий закон («Quіa emptores»), по якому  тільки король міг дарувати землі, що ще раз підтвердило пряму залежність феодалів від короля. Дух організації  й дисципліни виразився в створенні  в 1086 році «Книги страшного суду», у  яку було занесено 15 тисяч маєтків (manors) і 200 тисяч дворів, що існували тоді в Англії. Дух військової організованості  й дисципліни, характерний, на відміну  від Європейського континенту, для  англійського феодалізму, відбився й  на розвитку загального права [4, 15].

Загальне  право називалося comune ley на нормандському  жаргоні, що із царства Едуарда ІІ (1272-1307 роки) до XVІІ століття був розмовною  мовою для юристів Англії, тоді як писемністю, як і в іншій Європі, була латинь. Французький був придворною мовою до воцаріння Тюдорів наприкінці XV століття. Природно, що цю ж мову використовували  королівські суди й у міру розширення їхньої компетенції англійська мова витіснялася із судової сфери. Хоча пізніше почався зворотний процес і з XVІ століття в судах переважала англійська мова, проте лише в 1731 році вона була оголошена офіційною, а  французька і латинь цю якість втратили.

Загальне  право, на противагу місцевим звичаям - це право, загальне для всієї Англії. В 1066 році воно ще не існувало. Збори  вільних людей, названі Судом  графства (County Court), і їх підрозділ  Суд сотні (Hundred Court) здійснювали в  той період правосуддя на основі місцевих звичаїв в умовах найсуворішого  формалізму з використанням способів доказів, які навряд чи можна назвати  раціональними. Після завоювання суди графств і суди сотень були поступово  замінені феодальною юрисдикцією нового типу (суди баронів, менорські суди), які судили також на основі звичаєвого права сугубо локального характеру. У сфері дії церковної юрисдикції, створеної після завоювання, застосовувалося  канонічне право, загальне для всього християнства. Загальне право - право  англійське й загальне для всієї  Англії - було створено винятково королівськими  судами, що називалися Вестмінстерськими - по місцю, де вони засідали починаючи  з XІІІ століття.

Після нормандського  завоювання королівські суди в Англії не мали універсальної компетенції. Суперечки передавалися, як правило, у різні перераховані раніше суди. Король здійснював тільки «вищий суд». Він втручався в суперечки  у виняткових випадках: якщо існувала погроза миру в королівстві або  якщо обставини справи були такі, що її не можна вирішити у звичайному порядку. Суд, де король вирішував справи за допомогою своїх наближених (Curіa regіs), - це, по суті, суд особливо знатних  людей і особливо великих справ, а не звичайний суд, доступний  кожному [5, 23].

У рамках Курії в XІІІ столітті зложилися  автономні утворення, у тому числі  наділені судовою компетенцією комісії  з постійним місцеперебуванням  у Вестмінстері. Компетенція цих  судів була обмежена, вони повинні  були зважати на сеньйорів, які хотіли бути хазяями в своєму будинку  й зовсім не виражали своєї згоди  із судовими вердиктами. Втручання  королівської влади в справи сеньйорів  і їх підданих здавалося сеньйорам  неможливим й суперечним природному порядку речей, подібно тому як у  наш час власники вважають міри державного втручання або націоналізацію суперечними  священному, на їхню думку, праву власності. Королівські суди, нарешті, не могли  навіть здійснювати правосуддя як апеляційна інстанція по всіх спорах, що виникають  в королівстві. Втручання цих  судів обмежувалося головним чином  трьома категоріями справ: справами, що зачіпають королівські фінанси, справами, що стосуються земельної власності й нерухомості, тяжкими кримінальними злочинами, що зачіпають мир у королівстві. У судових органах (Суді казначейства) спочатку розглядалися тільки певні справи із зазначених трьох категорій, але незабаром цей поділ компетенції відпав і кожний із трьох королівських судів Вестмінстера міг розглядати всі справи, що підпадають під королівську юрисдикцію.