Загальна характеристика правопорушення

 

 

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

АКАДЕМІЯ МИТНОЇ СЛУЖБИ УКРАЇНИ  
Факультет правознавства

Кафедра теорії та історії держави і права України

 

 

Курсова робота

з “Теорії держави та права” на тему

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОПОРУШЕНЬ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кулеби Кристини Русланівни 
курсанта I курсу

групи П12-1

  ……………………………..

Науковий керівник:     Бочаров Дмитро Олександрович

……………………………..

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2013

 

ЗМІСТ

 

 

Вступ…………………………………………………………………….. 3

1. Поняття і сутність правопорушення………………………………. 5
2. Ознаки правопорушення…………………………………………… 9
3. Склад правопорушення……………………………………………. 13
1. Поняття складу правопорушення………………………….. 13
2. Об’єкт правопорушення……………………………………..18
3. Об’єктивна сторона правопорушення……………………...19
4. Суб’єкт правопорушення…………………………………….23
5. Суб’єктивна сторона правопорушення……………………. 24
4. Класифікація правопорушень………………………………………30
5. Висновки…………………………………………………………….. 37
6. Література…………………………………………………………….39

 

 

 

ВСТУП

 

 

До недавнього часу дослідженню правопорушень в загальній теорії держави і права достатньої уваги не приділялося. У нинішніх же умовах ця проблема стала достатньо актуальною в силу необхідності розробки загальних методологічних підходів до її вивчення. Порушення багатьох вимог норм права в суспільстві мають масовий характер і завдають відчутної шкоди, як моральної, так і матеріальної, що дозволяє вважати правопорушення явищем соціальним. В протилежність соціальним законам в науковому сенсі, які вказують, як діють люди, - закони, що видаються державною владою, або норми права вказують, як повинні діяти люди, хоча вони можуть діяти і інакше. Тому наукові закони не знають виключень, а норми права допускають їхнє порушення. Це важливе припущення, тому що норми права прагнуть  впливати на волю окремих членів, що чинить опір. Але якби зникла думка про можливість правопорушень, не було б правого спілкування.  Правопорушення виражається завжди і лише у дії людини. Під ім'ям дії ми розуміємо таке вираження волі, яке направлене на деяку зміну в зовнішньому світі.  Момент волі є необхідний для поняття про дію. Важливими питаннями у розгляді сутності правопорушення є такі питання як: чи повинно бути правопорушення бути дією усвідомлюваною, тобто заснованим на вині діючої особи, чи складає вина суттєвий момент у розумінні будь-якого правопорушення? Для того, щоб зрозуміти дійсну суть і  природу правопорушень, відповісти на ці та багато інших важливих питань, необхідно звернути увагу на загальну характеристику правопорушень.

Дана тема в тих чи  інших аспектах розглядалася  в працях С.С. Алєксєєва (Общая теория права. М.; 1981. Т. 1.), В.Д. Ардашкина (О принуждении по советскому праву // Советское государство и право. 1970. № 7.), Б.Т. Базилева (Юридическая ответственность. Красноярск, 1985.), Я.М. Брайнина (Уголовная ответственность и ее основания в советском уголовном праве. М., 1963.), С.Н. Братуся (Спорные вопросы теории юридической ответственности // Советское государство и право. 1973. № 4.), М.В. Заднепровскій (Осуществление юридической ответственности и социалистическая законность: Дис. ... канд. юрид. наук. М., 1984.), О.Е. Лейста (Основные виды юридической ответственности за правонарушение // Правоведение. 1997. №3.), Б.Л. Назарова (Социалистическое право в системе социальных связей. М., 1976.), А.А. Пионтковского (Правоотношения в уголовном праве // Правоведение. 1962. № 2.), И.С. Самощенко, М.Х. Фарукшина (Ответственность по советскому законодательству. М., 1971.) та ін.

Мета дослідження полягає в комплексному дослідженні ключових питань правопорушень та загальної характеристики правопорушення.

Досягнення поставленої мети забезпечується вирішенням наступних задач:

• дослідити поняття, сутність та ознаки правопорушення;
• звернути увагу на окремі види правопорушень;
• дослідити всі складові елементи юридичного складу правопорушення.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини між індивідами, суспільні інститути як зв’язки між цими відносинами.

Предметом дослідження є інститут правопорушення.

Курсова робота виконана за допомогою методів: діалектичного, формально-юридичного, логічного, аналізу, синтезу.

Теоретична значимість роботи полягає в тому, що в роботі була здійснена спроба комплексного аналізу загальної характеристики правопорушення.

 

1. СУТНІСТЬ І ПОНЯТТЯ ПРАВОПОРУШЕННЯ

 

 

Перш ніж розпочати аналіз сутності правопорушення, доцільним буде визначитися з поняттям «сутність» взагалі, оскільки будь-яке дослідження передбачає насамперед з’ясування змісту понять, якими ми оперуємо в ході даної діяльності. За Філософським енциклопедичним словником під сутністю (лат. Essentia) розуміється те головне, основне, визначальне в предметі, таке що зумовлене глибинними, необхідними, внутрішніми зв’язками й тенденціями розвитку, те, що пізнається на рівні теоретичного мислення.[1] У логіці сутність (як суттєва ознака – лат. essentialia constitutiva ) – це невід'ємна якість, без якої предмет неможливо мислити. Сутність предмета виражається в його визначенні. Сутність – те постійне, що зберігається в явищі при різних його варіаціях, у тому числі і тимчасових, серцевина буття.[2]

Сутність – це головна внутрішньо властива правопорушенню характеристика, яка дозволяє виокремити його серед інших актів поведінки. Початковим й визначальним для розуміння сутності у правопорушенні є уявлення про те, що воно характеризується суспільною шкідливістю і протиправністю.

 Можна зробити висновок, що суспільна шкідливість, небезпека – основна об’єктивна ознака, визначальна риса правопорушення і його основоположна об’єктивна основа, що відмежовує правомірне від протиправного. Акт правопорушення завжди є викликом суспільству, нехтуванням того, що важливо і представляє цінність для нього. Тобто, суспільна шкідливість правопорушення полягає в тому, що воно посягає на важливі цінності суспільства, умови його існування. Правопорушення суспільно шкідливі своєю типовістю, поширеністю, це є не одиничний випадок (ексцес), а масове у своєму прояві діяння або таке, що володіє потенційною можливістю до такого поширення [3].

Усі без винятку правопорушення являють собою діяння людей, а не вплив сил природи чи предметів, не поведінка тварин. Важливо звернути увагу на те, що термін «діяння» містить у собі два варіанти поведінки особистості – активну дію або юридично значиму бездіяльність.

Протиправна поведінка отримує об’єктивоване вираження у поступках людини. З цього приводу К.Маркс писав: «Помимо своих действий я совершенно не существую для закона, совершенно не являюсь его объектом» [4]. Правопорушенням не можуть бути думки и відчуття індивіда. Однак іноді правопорушенням визнається не тільки діяння, але й образ думок, біологічний і соціальний стан особистості, родинні чи інші зв’язки людей.

Треба звернути увагу на те, що коли діяльність (бездіяльність) суб’єкта не являє собою небезпеки для суспільства, то вона не може бути віднесена до розряду правопорушень. Поняття суспільної небезпеки діяння включає в себе два моменти: наявність шкоди і її суспільну оцінку.

Ігноруючи суспільні інтереси, правопорушник, як правило, переступає закон, тобто порушує визначений юридичний обов’язок або зловживає правом. Протиправність є юридичним вираженням суспільної небезпеки діяння, його шкідливості для суспільства.

Н.І. Матузов зазначає, що межі протиправності та міру відповідальності за їхнє порушення встановлює держава, яка виносить своє рішення на основі оцінки комплексу об’єктивних і суб’єктивних факторів. Серед яких: національні традиції; особливості історичної обстановки; інтереси класу або соціальної групи, в руках якої знаходиться політична влада; суспільна думка; значимість охоронюваних відносин; міра заподіюваної шкоди і т.д. Одне й те ж діяння за різних історичних обставинах може оцінуватися і як злочин, і  як проступок, і як юридично байдужа поведінка [5].

Сказане не означає, що право є однією з причин, що породжує правопорушення. Воно є лиш формою зовнішнього вираження юридичної оцінки суспільно небезпечної поведінки особистості.

Будь-яке правопорушення протиправне. Але не всяке протиправне діяння є правопорушення. Необхідно, щоб це діяння було результатом вільного волевиявлення правопорушника, його винною поведінкою.

Витрук Н.В. стверджує свобода волі індивіда вельми умовна. Вона залежить від багатьох суб’єктивних і об’єктивних обставин. Однак при юридичній оцінці поведінки людини необхідно, щоб у нього була можливість вибору варіанту поведінки, можливість вчинити на свій розсуд. Якщо ж у індивіда такої свободи немає, якщо він не здатен усвідомити протиправність своєї поведінки, якщо незалежно від своїх вольових прагнень і бажань він все ж таки об’єктивно порушує норму права, по факту це не правопорушення, а об’єктивно протиправне діяння. У ньому немає конфлікту індивідуальної волі і волі, втіленій у нормативно-правовій установці [4].

Проаналізувавши усе вище сказане, можна зробити висновок, що кожне правопорушення завдає збитку суспільним, державним, колективним та особистим інтересам, призводить до шкідливих для суспільства наслідків. Наскільки багатообразні відносини, що піддаються правовому регулюванню,настільки багатообразна і шкода, що завдається правопорушенням.

Шкода ця може бути матеріальною і моральною, вимірюваною і не вимірюваною, фізичною і духовною, значною и незначною, відновлюваною і не відновлюваною. Форми прояву шкоди, стадії її розвитку різноманітні. Тому шкода суспільним відносинам завдається не тільки тоді, коли знищені які-небудь матеріальні цінності, завдано фізичного насилля чи здійснено розкрадання, але й тоді, коли сформована банда,яка ще не скоїла жодного злочину, коли виготовлений фальшивий  документ, який ще не використаний за призначенням. Таким чином, правопорушенням є не тільки протиправне діяння, яке спричинило настання конкретних шкідливих наслідків, але й те, що може призвести до таких [5].

Як зазначає у своїй праці Репетева О.Є., то щодо визначення поняття «правопорушення», представниками загальної теорії права впродовж довгого часу не було здійснено спроб дослідити поняття правопорушення, дати його визначення, розкрити правову природу. До кінця 50-х – початку 60-х років минулого століття вивчення правопорушень було прерогативою галузевих юридичних наук. В рамках загальної теорії права окремі аспекти правопорушень аналізувалися у процесі дослідження законності, правовідносин, юридичної відповідальності та інших проблем. А саме поняття правопорушення розглядалося як юридичний факт, що призводить до виникнення, зміни чи припинення правовідносин.   

Кожен вчений, дослідник формулює поняття правопорушення по-своєму, звертаючи  увагу на певні, на його думку, найбільш важливі аспекти правопорушення.

Найоптимальнішим, таким, яке найкраще розкриває квінтесенцію поняття «правопорушення» є така його дефініція: «Правопорушення – це неправомірне (протиправне), суспільно небезпечне,винне діяння (дія або бездіяльність) деліктоздатного суб’єкта, яке суперечить вимогам діючих правових норм, і за яке державою передбачена юридична відповідальність.

Правопорушення являє собою найбільш розповсюджений різновид неправомірних діянь. Кожне окреме правопорушення, як явище реальної дійсності, конкретне; його скоює конкретна особа, у визначеному місці та часі, і характеризується чітко визначеними ознаками.

Не дивлячись на те, що загальне поняття про правопорушення склалося давно, його трактування в юридичній науці до нашого часу викликає дискусії, різні уявлення щодо вдосконалення законодавства і практики його застосування [6].

 

2. ОЗНАКИ ПРАВОПОРУШЕННЯ

 

 

Звернемо увагу до визначення поняття «ознака», для того, аби якнайкраще з’ясувати зміст досліджуваного явища, а саме ознак правопорушення.

Ознака –  особливість предмета або явища,  визначає подібність свого носія до інших об'єктів пізнання або відмінність від них; властивість предмета або явища. Сукупність ознак (яка може зводитися і до однієї єдиної ознаки) дозволяє відрізнити предмет (явище) від інших предметів (явищ). Виділяють багато різновидів ознак, найважливішими серед яких є поділи на характерні та нехарактерні ознаки, що відповідає головним і другорядним властивостям предмета [1].

Ознаки правопорушення повинні бути аналізовані у сукупності, у системі. Вони дозволяють розмежувати правопорушення від порушення інших соціальних норм і отримують деталізацію у складах конкретних правопорушень [7]. Розглянемо основні ознаки правопорушення:

1. правопорушення – це фактичне діяння,тобто акт поведінки,що виражається в реальній дії або бездіяльності.

Тобто не можуть вважатися правопорушеннями думки, почуття,політичні і релігійні погляди, які не виражені в діях. Не вважаються правопорушеннями і якості, властивості особи, національність, родинні зв’язки людини та ін. К. Маркс підкреслював, що закони, які роблять головним критерієм не дії людини, а образ його думок, являють собою дещо інше, на кшталт позитивних санкцій беззаконня [8].

2. правопорушенням називається тільки вольові діяння, що залежать від волі і свідомості осіб, що їх здійснюють добровільно.