Правовідносини як складовий елемент механізму правового регулювання

В.П. Сальников вважає, що до структури правової культури, належать компоненти юридичної надбудови із специфічним завданням, які повинні слугувати еталонами поведінки для суб’єктів права і забезпечувати прогресивний розвиток суспільства і особи. Будучи включеними в інші структури, ці елементи становлять системну єдність і, навіть, виступають складовими частинами кількох різних систем, і насамперед — системи правосвідомості [27, с. 495-512].

Розширюючи погляд на структуру  правової культури, В.А. Бурмистров вважає, що до неї повинні входити всі правові цінності суспільства, які створені протягом тривалої еволюції, збережені і розвинуті в сучасний історичний період і є важливою умовою становлення правової держави. Тому названий автор пропонує до перерахованих елементів включити: права і свободи, обов’язки особи, правомірну поведінку, правову свідомість, правові процедури, правові форми функціонування держави і громадських організацій, їх органів і службових осіб [7, с. 13, 14].

С.С. Алексєєв виокремлює чотири елементи правової культури, але дещо відмінні: стан правосвідомості у суспільстві (ступінь знання й розуміння права, усвідомлення необхідності суворого виконання вимог законності, рівень розвитку почуття права і законності), стан законності (ступінь розгортання всіх її вимог, реальність їх здійснення), стан законодавства (його досконалість за формою та змістом), стан практичної роботи в галузі права (суду, прокуратури та ін.) [4, т. 2, с. 267].

Ґрунтовно структуру правової культури розглянув В.В. Копєйчиков та інші вчені-правознавці, які зазначають, що структура правової культури має складний характер. Залежно від носія (суб’єкта) правової культури її поділяють на правову культуру суспільства, правову культуру соціальної групи і правову культуру особи.

Правова культура складається з  таких найбільших правових утворювань:

1) системи правових норм як особливих правил поведінки, які зовні відображені у системі нормативних правових актів, та актів індивідуального регулювання, що їх конкретизують;

2) сукупності правовідносин, тобто суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових норм, які складаються з юридичних прав та обов’язків;

3) сукупності суб’єктів права (фізичних, включаючи посадових осіб, державних та інших організацій, соціальних груп, соціальних спільностей);

4) правосвідомості — системи духовного відображення правової дійсності;

5) режиму законності і правопорядку — стану фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, зміст яких складають правомірні дії суб’єктів права [17, с. 29-30].

Крім цього, автори вказують, що перелічене становить статичний (структурний) аспект правової культури, її склад, внутрішню  форму.

А динамічний (функціональний) аспект правової культури може розглядатись як сукупність правових процесів: правоутворення, правового мислення, правового регулювання, зокрема правотворчості, реалізації норм права, правозастосування, правомірної  поведінки. Такий підхід є структурно-функціональним і ґрунтується на розумінні правової культури як сукупності (системи) елементів  правової дійсності (правової надбудови, правової системи) у єдності з їх реальним функціонуванням [17, с. 29-30].

Крім названого, група вчених за участю В.В. Копєйчикова наводить аксіологічний підхід до вивчення правової культури, який розкриває її якісну характеристику. Тут правова культура розуміється як система правових цінностей, що утворюються у процесі розвитку суспільства і відображують прогресивні досягнення минулого і сьогодення [17, с. 31].

Всі класифікації структури правової культури мають право на існування  і враховуються в процесі подальшого дослідження. Але у подальшому опрацюванні теми приєднуюсь до концепції П. Семітка, який розглядає структуру правової культури як складну ієрархічну систему, у якій можуть бути виокремлено структури різного порядку в їх якісних станах.

Головними елементами цієї структури  правової культури вважає П. Семітко, є:

правова свідомість з її когнітивним, емоційним компонентом відповідно з виконуваними ними функціями;

правова діяльність теоретичного і  практичного різновиду;

правові та інші тексти (документи  і тексти, що мають юридичне значення);

суб’єкти, як носії правової культури (ними може бути все населення, широкі соціальні групи, держави, нації, народності, трудові колективи та окремі індивіди, що є службовими особами чи громадянами). [29, c.117]

Будучи складною за своєю структурою, правова культура разом з тим  є і багатофункціональною з огляду виконання нею певних суспільних завдань. Вона виконує певні функції, тобто, напрями у її діяльності, що спрямовані на розв’язання певних завдань. Функція покликана, по-перше, розкрити ту роль, яку виконує та чи інша соціальна система в цілому; по-друге, виявити залежність між різними соціальними системами, процесами вираженими у функціонуванні її окремих елементів; по-третє, пояснити і зрозуміти причини тієї соціальної дії, яка підлягає стандартизації та регулюванню певними нормами і контролюється соціальними інститутами [27, с. 142].

О.Ф. Скакун визначає функції правової культури як основні напрями осягнення правових цінностей — вітчизняних та світових, і виокремлює головні функції правової культури:

1. пізнавальну — засвоєння правового спадку минулого і сучасного, вітчизняного і закордонного;
2. регулятивну — забезпечення ефективного функціонування всіх елементів правової системи і утворення стійкого правопорядку;
3. нормативно-аксіологічну — оцінка поведінки особи, рівня розвитку законодавства, стану законності та правопорядку згідно з нормами права держави та міжнародними стандартами. [30, c.192]

Пізнавальна функція правової культури — це є історична діяльність людей  щодо відображення юридичної теорії та правової дійсності в суспільстві. Суть пізнавальної функції полягає  в тому, що вона „повинна давати істинне  знання про свій об’єкт” . Пізнавальна функція передбачає:

відображення правової дійсності, пізнання явищ правового життя, його усвідомлення та правову оцінку;

відношення до правової дійсності, як відображення, що включає не лише пізнання явищ правового порядку, але і усвідомлення, осмислення прав і свобод людини, а через них і права, як особливого соціального інституту, окремих галузей права. У правових нормах, законах фіксується, що саме і як у праві є офіційно визнаним, що саме відповідає вимогам природного права, правам людини та системі загальнолюдських цінностей. Як об’єкт пізнавальної діяльності є вся юридична теорія і практика, накопичені людством знання про сучасний стан розвитку правової культури в планетарному масштабі. В результаті люди отримують юридичні знання, які необхідно усвідомлювати і використовувати у практичній діяльності.

Оціночна функція правової культури передбачає не лише знання права, а й їх оцінку. Отримані знання підлягають оцінці, яка завжди є суб’єктивною формою відображення об’єктивних соціальних норм. Відношення до правового життя  значною мірою залежить від оцінки всієї правової матерії і передбачає співставлення правових норм із власними потребами та інтересами. Оціночна функція правової культури здійснюється насамперед за допомогою системи  категорій — „благо”, „добро”, „користь”, „зло”, „справедливість” тощо. Залежно від того, відповідають чи суперечать вимоги і можливості, що складають зміст правової культури, інтересам, цілям і завданням  оцінюючого суб’єкта, він позитивно  чи негативно сприймає саму правову  дійсність, відповідні її аспекти, нормативні установки. Аксіологічний підхід допускає також осмислення певних явищ у ціннісно-нейтральних  твердженнях. [30, c.194 – 195]

Таким чином, пізнавальна  та оціночна функції правової культури знаходяться у нерозривній єдності. Органічно з ними пов’язана і  їх доповнює регулятивна функція, яка  характеризує собою „закріплення колективного досвіду соціального життя”. Регулятивна функція зводиться, по-перше, до перероблення інформації про об’єктивний стан розвитку права взагалі і правової дійсності, створення та оцінки програми діяльності; по-друге, до матеріалізації, втілення цього знання у конкретні поступки, дії, що мають юридичне значення. За допомогою правової культури, правосвідомості регулюються потреби людей, їх позиції, відношення до галузі права

Особлива роль надається  виховній функції правової культури, характеризує правове виховання, правову  освіту громадян. Ця функція спрямована на виховання високої правової свідомості громадян, спроможних жити в умовах демократичного суспільства, відповідно до вимог загальнолюдських цінностей; поширення наукових правових знань  серед населення; підготовку компетентних кадрів, здатних жити та діяти в  умовах демократії згідно з вимогами міжнародного співтовариства, міжнародного права. Виховна функція спрямована на виховання юридичного світогляду, що відповідає сучасним потребам — вихованню почуття справедливості, переконання переваги і пріоритетності гуманітарних демократичних цінностей, розуміння пагубності адміністрування та примусу в житті суспільства. [31, c.192]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.3 Спрямованість правової  культури на забезпечення прав  і свобод людини

Розв’язання проблеми захисту прав людини безпосередньо залежить від  розвитку правової культури громадян. Вона має подолати залишки патерналістичного  світогляду і створити умови для  формування ліберально-демократичної  концепції поваги до людини, її гідності.

Права людини безпосередньо пов’язані  із природнім правом. У ст. 21 Конституції України права людини визначаються як природні та непорушні. На відміну від патерналістських уявлень про права людини, ця концепція розглядає природжені права людини, що належать людині від народження, і які забезпечують існування демократичного простору життєдіяльності людини. „Відповідно до природно-правової доктрини права людини на життя, свободу, власність, особисту гідність вважаються належними їй споконвічно і безумовно. Уже самим фактом свого народження в якості людини кожний ними наділений, і ніхто не вправі зазіхати на них” — вважає В.А. Бачинін. Ці права держава не може ні обмежити (лише у рамках закону), ні відмінити, ні ігнорувати, а повинна їх охороняти. При такому підході державна влада із всесильного і могутнього суспільного інституту має перетворитись у охоронця свободи людини та захисника її особистих інтересів. [5, c.381]

Для розв’язання проблеми захисту  прав і свобод людини необхідна тривала  і копітка робота, що спрямована на подолання стереотипів минулого та формування нового, демократичного юридичного світогляду. Але без підвищення рівня правової культури неможливо  створити атмосферу поважного ставлення  до людини, вдосконалити демократичний  механізм захисту її прав і свобод. Для цього необхідно принципово змінити культурно-правову установку  кожного громадянина, і „системоцентристський  підхід (від держави до людини) має  бути заміненим на персоналістський підхід (від людини до держави”. У такому загальному регулятивному значенні конституційні положення про права і свободи людини і громадянина є найбільш важливими і, взагалі єдиними з огляду критерію правового характеру чинного законодавства (законів і всіх інших джерел „позитивного права”) правової організації і діяльності різних державних органів і держави в цілому. Тому поряд з характеристикою прав і свобод людини, як вищої цінності і визнання їх невідчужуваного і природженого характеру, в Конституції України відображена і законодавчо закріплена загальна значимість і обов’язковість цих прав і свобод для держави. Крім того, права і свободи людини можна розглядати і в іншому значенні для характеристики інших компонентів правової держави. Так, права і свободи, згідно з Конституцією України, визначають смисл та зміст застосування законів, виступають визначальним принципом законодавчої діяльності та виконавчої влади. Це означає, що у нашій державі не можуть видаватись такі закони, які відміняють, чи применшують, чи дискредитують права і свободи людини і громадянина. „Утвердження прав і свобод є головним обов’язком держави, — вважає Н. Л. Гранат — Саме у цьому контексті вони виступають як висхідні правові основи та базові цінності правової культури”. [11, c.168]

Порушення прав людини значною мірою  пов’язаний з тим, що це проблема не лише юридична, а й економічна та соціально-політична. Вона тісно пов’язана  з розвитком демократії, політичної та правової культури, рівнем розвитку економіки країни, станом суспільного  виробництва, духовним потенціалом  людини. На шляху до правової держави  у сфері захисту прав доведеться долати значні труднощі. Серед них  — тривалий і серйозний за наслідками спад промислового виробництва, недосконале  законодавство, що стосується усіх сфер суспільного життя, відсутність  дійового ринку, розвиненої демократії, занепад моральності, послаблення  законності, обвальне зростання злочинності, що загалом є причиною розчарування населення у наслідках демократичних  реформ.

Особливо гострою є проблема щодо обізнаності громадян про існування  своїх законних прав і свобод, закріплених  у міжнародно-правових актах (деклараціях, конвенціях, договорах, угодах), які  ратифікувала наша держава. За попередніми підрахунками кількість чинних для України багатосторонніх міжнародних угод (конвенцій) сягає близько трьохсот. Але, на жаль, поки що в багатьох випадках широкому загалу невідомі не лише тексти, а навіть назви цих угод у зв’язку з тим, що вони своєчасно не публікуються. І взагалі, питання з опублікуванням міжнародних договорів України залишається одним з найбільш складних.

Не сприяє підвищенню правової культури громадян й не оприлюднення як періодичних  доповідей нашої держави в  міжнародних інституція щодо дотримання нею універсальних конвенцій  ООН з прав людини, так і оцінки цих доповідей спеціальними конвенційними  органами з погляду ефективності виконання взятих Україною міжнародних  зобов’язань. Але захист прав людини не можливий без участі держави: по-перше, правова держава покликана закріпити  у законах невід’ємні природні права  людини, які забезпечують йому нормальну  життєдіяльність; по-друге, як соціальна  і правова держава вона має  гарантувати людині гідний цивілізованої  людини рівень життя, захистити від  злиденності і безробіття. Цей  принцип закріплений у ст. 1 Конституції України, у якій Україна визначається як соціальна, правова держава, політика якої спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя, і вільний розвиток особистості (ст. 46); по-третє, демократична, правова держава створює механізм захисту прав людини — забезпечує конституційний контроль, судовий захист, адміністративні процедури тощо.

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 3. ОСНОВНІ НАПРЯМИ  ЮРИДИЧНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПОДОЛАННЯ  ПРАВОВОГО НІГІЛІЗМУ В УМОВАХ ПЕРЕХОДУ ВІД ТОТАЛІТАРНОЇ ДЕРЖАВИ  ДО ПРАВОВОЇ