Технологія виготовлення деревяної іграшки

 

 

З М І С Т

ВСТУП

РОЗДІЛ І. ДЕРЕВ’ЯНА ІГРАШКА, ЯК ВИД НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ………….

1. Місце і роль дерев’яної іграшки у декоративно-прикладному мистецтві……………………………………………………………………
2. Аналіз програми варіативного модуля «Технологія виготовлення дерев’яної іграшки»………………………………………………………

РОЗДІЛ ІІ. МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВАРІАТИВНОГО МОДУЛЯ «ТЕХНОЛОГІЯ ВИГОТОВЛЕННЯ ДЕРЕВ’ЯНОЇ ІГРАШКИ»…………………………………………………………………….

2.1. Розробка методичного  забезпечення до варіативного  модуля.

2.2. Розробка творчого  проекту дерев’яної іграшки «Накинь кільце».

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В С Т У П

 

 Ми живемо в складну  для всієї планети епоху, коли  на перший план висувається  потреба збереження самої людської  цивілізації на Землі. Не легкий  та необхідний животворний період переживає і наше суспільство. Час ще активніше вимагає від художника глибини і змістовності його творчості, натуральної щирості, талановитості, уміння ввести людей у коло серйозних роздумів.

 Дія мистецтва, конкретних  його проявів в значній мірі зростає, коли воно звернено до актуальних потреб сучасності, розділяє з епохою її труднощі, радощі і здобутки. Художникам це необхідно для того, щоб вірно вибрати тональність своїх робіт, щоб не було в них ні надуманості, ні фальшу, щоб вони торкалися всіх таємних струн людської душі, заставляли думати і співпереживати і в той же час зміцнювати в людях оптимізм і мужність так необхідні в наш час.

 Іграшка – давній, можливо багатогранний вид мистецтва, якась особлива поезія, захоплюючий  казковий світ, приходить в кожну оселю з іграшкою.

 В українській іграшці  знайшли відображення явища історичного  буття, етичні і естетичні уявлення. Вона засвідчує своєрідні мистецькі  риси, виявляє художню обдарованість  народу, його прагнення до краси, творчу фантазію.

 Секрет привабливості іграшки у жвавості розповіді, в простоті, лаконізмі. Умовність зображення та узагальненість форм не бентежить дитину, в цьому вигаданому напівреальному, напівфантастичному світі для неї все своє добре знайоме і близьке. Він її захоплює, дає можливість щось домислити, до уявити. Світ іграшки, яка стала втіленням любові до дітей це світ симпатичних ляльок, лагідних звірів і співучих птахів. Майстер-художник схожий на доброго чарівника, все, що виходить з-під його рук пройняте любов’ю до природи, тонким гумором.

 Цінність іграшки не  лише в її зовнішньому художньому  оформленні. Це безперечно важливий  фактор. Разом з тим цінність  і в тому на скільки вона  активізує гру, спонукає дитину  до дії, розвиває естетичне ставлення  до світу.

 Іграшка – пам’ять етносу, нації, народу, людства про своє історичне та доісторичне минуле. Її форма є однією з початкових субстанціональних форм що до освоєння людиною навколишнього середовища.

 Еволюція іграшки зумовлювалась  притаманною людині потребою  у передачі життєвого досвіду, духовним запитам дитини.

 Художні якості української  іграшки формувались у руслі  традицій національного декоративного  мистецтва, зокрема таких його  видів як деревообробництво.

 Загальними мистецькими  рисами української іграшки є  лаконічність та виразність засобів формотворення і декорування, своєрідного емоційного ладу, надає її здатність звукоутворення і рухомості.

 Іграшка перш ніж  ввійти цілком у сферу дитячого  середовища пройшла досить тривалий  шлях еволюції і мутацій. Відчутних  змін на цьому шляху, зазнали її функції та зміст і значно менше форма.

 Дитина, наприклад, не  оцінює іграшку, як витвір мистецтва, а бо як образ пов’язаний  з певними легендами, казками, міфами. Однак граючись нею, здійснює  зорове та сенсорне сприйняття  її форми (матеріально пластичної, кольорової, орнаментально-знакової) непомітно для себе, приєднується до місцевої, а через неї і до етнонаціональної сфери образних уподобань, художніх особливостей, які водночас мовою свого змісту, розповідають про виробничо-господарську та святково-обрядову діяльність населення, тієї місцевості, того краю, який ця дитина згодом, коли стане дорослою людиною, усвідомить як рідний.

 Однак слід зазначити, що новим етапом еволюції іграшки, новою закономірністю є частковий  перехід останньої із сфери дитячої гри до сфери колекціонування музейних фондів та експозицій, прикрашення інтер’єрів.

 Сучасна дитина здебільшого  відірвана від того середовища, яке створило народну іграшку, народну пісню, вишивку, писанку. Народний  майстер, особливо талановитий, своєрідний, а також виконавець, володіє традиційною образною мовою та багатьма мотивно-інтонаційними нюансами нового середовища, осередку, який становить складову частину етнонаціональної фольклорної культури. У такому разі посередником між майстром, як володарем цієї культури, і дитини, як спадкоємця її багатства, має бути педагог, вчитель. Він повинен привчити дитину не стільки гратися іграшкою, скільки вдивлятися в неї творчо, емоційно. Сприймати її як твір мистецтва.

Дерев'яні саморобки для дітей поширені в усіх областях України. Наприклад, ті ж коники – гойдалки  виготовлялися практично всюди в Україні. Тому і я поставив собі завдання виготовити дерев’яну  іграшку.  Обміркувавши різні варіанти робіт, які запропонував мені викладач, я вибрав для себе таку тему: «Проектування, розробка технологічної документації та виготовлення іграшки коника - гойдалки». Мій вибір зупинився на цій темі тому, що в процесі роботи, я зміг би ознайомитись і спробувати на практиці виконати різні операції, пов’язані з різанням, свердлінням, токарною обробкою, а також, удосконалити загальну культуру праці.

 

 

 

Актуальність теми

Здавалося б, іграшка — це дитяча забавка не варта уваги дорослої серйозної людини. Але завжди були по всій Україні майстри, які знаходили особливий сенс у виготовленні іграшок для дітей. Вправний тесляр творив із дерева коника-гойдалку. Таких коників обов'язково купували маленьким хлопчикам, і вони приносили дітям чимало щирої радості.  Ми багато втрачаємо від того, що сьогодні дерев'яна народна іграшка переживає пору забуття, а виготовивши таку іграшку,  я тим же хочу відновити традиції української іграшки і популяризувати її в моєму регіоні.

Отже систематизація іграшки проведена шляхом послідовного вибору характерних ознак й розподілу на їхній основі на підвиди, групи, типи, дозволить з’ясувати локалізацію глибше й повніше осмислити іграшку, як своєрідне явище культури українців.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ І. ДЕРЕВ’ЯНА ІГРАШКА, ЯК ВИД НАРОДНОЇ ТВОРЧОСТІ.

1. Місце і роль дерев’яної іграшки у декоративно-прикладному мистецтві. 

     Українська народна іграшка – дуже цікавий виріб який налічує багату історію та різновид. Народні іграшки були найулюбленішою розвагою в дитинстві не тільки наших дідусів, батьків але й в наш час.

Історія народних іграшок

     Перші іграшки виникли вже дуже давно. Під час розкопок були виявлені іграшки ще давнього Єгипту і стародавнього Китаю. Вже у той час іграшки відрізнялися різноманітністю, але звичайно вони значно поступаються сучасним.

На території України найдавніші прототипи іграшки виявлені в с. Мезин

Коропського району Чернігівської області. Це були фігурки пташок, вовка

чи собаки, виготовлені з мамонтового бивня приблизно 25 тис. років тому.

Мали вони обрядове значення.

У IV—III тис. до н. е. трипільці виготовляли керамічні жіночі статуетки,

різноманітні фігурки тварин (овець, коней, биків та ін.) та їх дитинчат,

які символізували плодючість. В могильнику на території Львівської

області археологами знайдено ліпні порожнисті фігурки пташок, що згодом

трансформувалися в іграшки-свищики.

Дитячі іграшки давніх слов'ян (дерев'яні коники, качечки) знайдено під

час розкопок на Наддніпрянщині. Датовані вони приблизно X — початком XII ст. У той час побутували і так звані технічні іграшки: луки, мечі, дзиґи.У дохристиянський період іграшки переважно зображали священних тварин,

птахів, фантастичних істот, що свідчить про їх зв'язок з язичницьким

культом, народною міфологією. Після прийняття християнства іграшки

здебільшого використовували з ігровою та декоративною метою. Однак деякі

з них зберегли ритуальний характер і дотепер (ялинкові прикраси до

Нового року, святкові кульки тощо).

Від українських іграшок періоду XIV—XVIII ст. майже нічого не

збереглося. Однак етнографи стверджують, що виготовлення забавок не

припинялося ні в XIV, ні в XVI століттях. У другій половині XVIII ст.

внаслідок розвитку в Україні ярмаркової торгівлі розпочалося масове

виробництво забавок на продаж. Жодний ярмарок не обходився без глиняних

коників, баранчиків, півників, маленького посуду, ляльок — «пань»,

розписаних орнаментом, прикрашених кольоровою глиною і покритих прозорою поливою.

Розквіт кустарного іграшкового промислу припадає на середину XIX ст.

Найбільше виготовляли забавок на Наддніпрянщині, Поділлі, Прикарпатті.

Серед тогочасних іграшок Наддніпрянщини кінця XIX ст. — дерев'яні

кухлики для зачерпування рідини, дерев'яні ляльки, маленькі моделі

побутових речей (іграшкові товкачики, тачівки, рублі, оздоблені

різьбленням), дзиґи, вітрячки та ін. Популярними були механічні забавки

з відповідними руховими елементами — вирізані фігурки попарно з'єднаних

планками ведмедів, ковалів, ткачів; головоломки для дітей — так звані

велика і мала мороки. Велика морока складалася з двох довгих і

дванадцяти коротких кілочків, що утворювали на основній осі три

хрестоподібні конструкції, а мала — із чотирьох однакових кілочків,

зв'язаних у хрестик. Щоб їх розібрати, а потім скласти, необхідно було

виявити кмітливість і винахідливість.

У XIX — на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки

виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець

Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з

птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими

вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші.

Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в

українському народному мистецтві сюжети — «танок» і «колисочка». Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик «колисочка» має вигляд

«колиски на кружалах», у якій лежить дитина. Окрему групу забавок

становлять керамічні тарахкальця («хихички»), відомі ще з часів

трипільської культури, — порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце,

прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін.).

На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру.

Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків,

фантастичних півників, коників, а повернувшись із полонини, дарували їх

дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в XIX ст.

виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими

осередками цього промислу були села Брустурів, Річка, Сні-давка і Шепіт

теперішньої Івано-Франківської області.

Першим збирачем і дослідником української народної іграшки був священик із Суботова Марко Грушевський (1865-1938), родич відомого історика Михайла Грушевського. У 1904 р. було опубліковано його працю "Дитячі забавки та ігри усякі. Зібрані по Чигиринщині Київської губернії".

Техніка виготовлення дерев’яної іграшки.

 Іграшки виробляли  відомими у деревообробці техніками-вирізуванням, витісуванням, столярними і бондарними  прийомами. Дерево попередньо готували, його обтесували сокирою, й відповідно  до способу подальшого опрацювання, розрізали на валики чи прямокутні дощички. При вирізуванні наступна обробка полягала у поступовому моделюванні цілісної форми іграшки або її окремих частин, яке здійснювали ножем чи пилкою.

 

 Вирізування поєднували  з видобуванням. Таким способом виробляли в основному предмети побуту. У виготовленні дерев’яних іграшок застосовували також виточування, яке здійснювали на ручних, механічних верстатах. Завдяки поєднанню механічних і рукотворних прийомів, точіння дозволяло створити численні варіанти пластичних та декоративних рішень поверхонь іграшок й водночас збільшувати обсяг виготовлення, що вплинуло на впровадження його у серійне виробництво, пов’язане з народним промислами.

Найбільші осередки виготовлення українських народних іграшок

 

Найбільше дерев'яних іграшок виготовляли на Прикарпатті, у Яворові(Львівська обл.). Це різноманітні візочки з драбинками, кониками, іграшкові меблі (столи, скрині, лави-ліжка - бамбетлі), іграшкові музичні інструменти (сопілки, пищики, тарахкальця, тріскачки та ін.). 
Селище Опішня (Полтавська обл.) відоме своїми керамічними іграшками, які відображали реальну природу, народний побут, героїв казок, пісень, творів фантастики (коник, квочка з курчатами, пташниця, вершники, міські та сільські жінки у типовому одязі, звірі-музики тощо). 
Гончарі, крім ужиткового посуду, виробляли й "дріб", тобто маленькі іграшкові посудинки: глечики, макітерки, мисочки, горнятка, маснички тощо. Вони повторювали традиційні форми ужиткового посуду, а розписували їх відповідно до місцевості, де виготовляли (опішнянські, косівські, Васильківські та ін.). 
На Поділлі відомими осередками виготовлення керамічної іграшки були Бубнівка, Бар Вінницької області, Адамівка - Хмельницької, Калагарівка - Тернопільської області та ін. Найпопулярнішими тут були ляльки, коники і вершники. Ляльок завжди ліпили у святковому одязі, з намистом на шиї, модною зачіскою на голові; очі і рот позначали крапками і рисками. Подільські ляльки тримали у руках дитину або під пахвою пташку. Традиційні іграшки-вершники зображали на коні селян, козаків, військових тощо. Подільські свищики мали вигляд тварин і птахів. 
У XIX - на початку XX ст. на Волині діяли два найбільших осередки виготовлення керамічних іграшок (с. Вишнівець та Великий Кунинець Тернопільської обл.). Образи іграшок були традиційними (ляльки з птахами, свійські тварини, вершники), однак порівняно з подільськими вишнівецькі забавки витонченіші та барвистіші. 
Наприкінці XIX ст. на Львівщині (с. Стара Сіль), виникли рідкісні в українському народному мистецтві сюжети - "танок" і "колисочка". Перший зображує жінку і чоловіка у танці. Свищик "колисочка" має вигляд "колиски на кружалах", у якій лежить дитина. Окрему групу забавок становлять керамічні тарахкальця ("хихички"), відомі ще з часів трипільської культури, - порожнисті кульки завбільшки з гусяче яйце, прикрашені оздобленнями (сонце, півмісяць та ін.). 
На Гуцульщині вівчарі ліпили іграшки з плавленого овечого сиру. Випасаючи овець, вони виготовляли казкових оленів, баранчиків, фантастичних півників, коників, а повернувшись із полонини, дарували їх дівчатам і дітям. Згодом цим почали займатися жінки, і в XIX ст. виготовлення іграшок із сиру стало домашнім промислом. Найбільшими осередками цього промислу були села Брустурів.