Потерпiлий в кримiнальному процесi

 

 

 

 

К У Р С  О В А    Р О Б О  Т А

 

на тему:

“ПОТЕРПІЛИЙ В КРИМІНАЛЬНОМУ  ПРОЦЕСІ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ЗМІСТ

 

1. Вступ……………………………………………………………………………………
2. Права потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування;
1. Права потерпілого у стадії порушення кримінальної справи…………………...
2. Права потерпілого у стадії попереднього розслідування……………………….
3. Права потерпілого в судовому провадження кримінальних справ;
4. Права потерпілого у стадіях віддання обвинуваченого до суду та судового  розгляду кримінальних справ судом першої інстанції…………………………
5. Права потерпілого під час розгляду кримінальних справ в апеляційному та касаційному  порядку……………………………………………………………...

4.  Висновок …...…………………………………………………………………………

 

     Список літератури……………………………………………………………………

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

Як повноправний член світового співтовариства Україна  має послідовно запроваджувати в  дію міжнародно-правові акти про  права і свободи людини, а це вимагає приведення національного  кримінально-процесуального законодавства  у відповідність до загальновизнаних міжнародних норм.

Прийняття 16 липня 1990 р. Декларації про державний суверенітет України, 24 серпня 1991 р. Акта проголошення незалежності України, ратифікація нею міжнародних  актів стосовно прав і свобод людини, визнання України ЗО січня 1992 р. повноправною державою - учасницею НБСЄ (Наради з безпеки і співробітництва в Європі), прийняття її 26 вересня 1995 р. до Ради Європи зумовили необхідність радикальних реформ у політичній, економічній, соціальній та правовій сферах.

Становлення української правової демократичної держави відбувається нерозривно з процесом оновлення юридичної бази захисту прав і свобод людини, використання нетрадиційних для старої системи права елементів. Нині Україна змінює своє законодавство, приводить його у відповідність до європейських норм.

Для вдосконалення правового  статусу особи в законодавстві  України особливе значення має Конституція  України, прийнята Верховною Радою  України 28 червня 1996 р., норми якої є  нормами прямої дії (ст. 8), а також  такі міжнародно-правові документи, як Загальна декларація прав людини, проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., розроблені на її основі та прийняті  б грудня 1966 р. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права, Міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права  (ратифіковані Україною 1973 р.), Європейська конвенція про захист прав та основних свобод людини (листопад 1950 р.), Декларація 00Н Основні принципи правосудця для жертв злочинів і зловживань владою"', прийнята Генеральною Асамблеєю 00Н в листопаді 1985 р. Чинні міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України).

9 листопада 1995 р. Україна  підписала Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 р., а майже через два роки, 17 липня 1997 р., відбулася її ратифікація, але з окремими застереженнями, що обумовлено Перехідними положеннями Конституції України. Вступаючи до Ради Європи, Україна усвідомлювала, що цим актом вона бере на себе зобов'язання не лише визнати, а й закріпити у своєму законодавстві та дотримуватися європейських стандартів прав людини, в тому числі у кримінальному судочинстві.

Конституція України  гарантує громадянам України можливість захисту їхніх прав і свобод у міжнародних органах:

"Кожен має право  після використання всіх національних  засобів правового захисту звертатися  за захистом своїх прав і  свобод до відповідних міжнародних  судових установ чи до відповідних  органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна" (ст. 55). Європейська комісія та Європейський суд з прав людини мають надати можливість реалізації цієї гарантії. Тож, усі порушення Конвенції, що мають і матимуть місце після 17 липня 1997 р., фактично можуть розглядатися крізь призму підготовки звернення до Страсбурга (місцезнаходження Європейського суду).

З прийняттям Конституції  Україна вступила в новий етап розбудови демократичної соціальної правової держави.

У Конституції України  проголошується, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їхні гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави (ст. 3). Для кримінально-процесуального законодавства це означає, що воно має бути зорієнтоване на забезпечення можливостей здійснення учасниками судочинства процесуальних прав і додержання законності (п. 1 ч. З ст. 129 Конституції) під час його відправлення. Права і свободи людини і громадянина захищаються судом (ст. 55).

Реалізація цих та інших конституційних положень у  кримінальному процесі пов'язана  з необхідністю не тільки вдосконалення діяльності органів попереднього розслідування, прокуратури, суду, адвокатури, а й розширення процесуальних прав учасників процесу, в тому числі й тих, які постраждали від злочинів, а також послідовного здійснення наявних прав.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2.  ПРАВА ПОТЕРПІЛОГО У СТАДІЯХ ПОРУШЕННЯ КРИМІНАЛЬНОЇ СПРАВИ ТА ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗСЛІДУВАННЯ

 

2.1 Права потерпілого  у стадії порушення кримінальної  справи

 

У юридичній літературі існує думка, що потерпілий є повноправним учасником процесу і наділе-ний  усіма необхідними правами. Така постановка питанняначебто знімає проблему подальшого розширення прав потерпілих у кримінальному судочинстві, але з цим погодитися не можна.

Кримінально-процесуальне законодавство досить чітко регулює  питання про характер участі потерпілого у стадіях порушення кримінальної справи та попереднього розслідування. Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу. В цій стадії закладається особливий комплекс відносин між органами дізнання, слідчим, прокурором, заявником та іншими особами. Вона криє по собі дії з прийняття й перевірки заяв (повідомлень) про вчинені злочини або злочини, що готуються, закріплення слідів злочину, винесення певних рішень і перевірки їх законності та обгрунтованості.

М.П. Кузнецов вважає, що кримінальний процес починається не з моменту порушення кримінальної справи, а з моменту надходження до органів, правомочних порушити кримінальну справу, повідомлень, даних про вчинення чи підготовку злочину, тобто з часу появи приводу до порушення кримінальної справи¹.

З такою думкою слід погодитись і вважати початковим моментом цієї стадії надходження до відповідного державного органу заяви чи повідомлення про злочин. Саме з цього часу починається реагування на злочин у  формі кримінально-процесуальної  діяльності. Тобто в ст. 94 КПК, що іменується "Приводи і підстави до порушення кримі вальної справи", насправді мова йде про приводи для по чатку кримінально-процесуальної діяльності.

Не можна не погодитися з думкою В.С. Зеленецького про те, що сама назва стадії "порушення кримінальної справи" не повністю відображає суть цієї стадії. Така назва с вузькою, однобічною, передає лише найменування одного можливого рішення, що може бути прийняте, а саме - про порушення кримінальної справи. На практиці ж можуть виноситися рішення і про відмову в порушенні кримінальної справи, і про направлення заяв і повідомлень за належністю. Тому В.С. Зеленецький пропонує іменувати цей процес "дослідчим кримінальним процесом"². Вважаю, що й ця назва не є досить влучною.

О.Р. Михайленко наголошує на тому, що провадження попереднього слідства з кримінальних справ відрізняється від розслідування злочинів, яке, на його думку, починається ще до винесення рішення про порушення кримінальної справи.

На мою думку найбільш правильною назвою цієї стадії кримінального процесу є  "Перевірка і вирішення заяв і повідомлень, про злочини"3. Адже в стадії порушення кримінальної справи (як вона зараз називається) така справа порушується не завжди. На цій стадії кримінального процесу перевіряються заяви й повідомлення про злочин.

Ефективність розслідування  злочинів прямо залежить від того, як швидко з моменту вчинення суспільне  небезпечного діяння розпочато дізнання й попереднє слідство. Своєчасність порушення кримінальної справи дозволяє по-класти край злочинові, вона має вирішальне значення для повного і швидкого його розкриття і розслідування.

Провадження за заявами  й повідомленнями обмежено часом. У  ст. 97 КПК визначено строк, упродовж якого слід винести рішення за заявою чи повідомленням про злочин, - три дні. За цей час правоохоронний орган зобо-в'язаний прийняти повідомлення, проаналізувати дані, що в ньому містяться, і сформулювати певне процесуальне

рішення. Якщо даних, наведених  у заяві, недостатньо для винесення  обгрунтованого рішення, її перевірка здійснюється у строк, що не може перевищувати десяти днів.

Завершується провадження  за заявами й повідомленнями про  злочини винесенням одного з трьох  процесуальних рішень: 1) порушенням кримінальної справи; 2) відмовою в порушенні  кримінальної справи; 3) направленням заяви або повідомлення за належністю,

Кримінальна справа може бути порушена лише за наявності до того законних приводів і підстав, передбачених ст. 94 КПК. На практиці іноді плутають поняття "приводи" й "підстави", а це призводить до того, що в постанові Про порушення справи не завжди вказується, який конкретно привід має місце, а також що є підставою для порушення справи. Тому вважаю за необхідне нагадати, що приводи - це ті джерела, завдяки яким установлюються первинні дані (відомості) про злочин або його підготування. Вони перелічені у ч. 1 ст. 94 КПК. Найпоширенішим джерелом є заяви та листи громадян, а також повідомлення організацій, установ, підприємств, посадових осіб, представників влади, громадськості.

Важливе значення, на мою  думку, має питання про момент визнання особи потерпілою в кримінальній справі. Як я вже згадував, потерпілий вважається учасником процесу з моменту винесення постанови про визнання особи потерпілою. Є поодинокі випадки, коли слідчий не вжив заходів щодо встановлення осіб, котрі змогли б захистити свої права як потерпілі.

Рішення про визнання особи потерпілою в більшості випадків постановляється  безпосередньо перед пред'явленням обвинувачення або після нього.

Інснують і факти  необгрунтованої відмови в порушенні  справи за повідомленням потерпілих про вчинення щодо них чи їх майна, злочинів, порушення закону під час реєстрації заяв або повідомлень потерпілих про вчи нення злочинів.  А несвоєчасне порушення кримінальної справи за заявою чи повідомленням потерпілої особи про вчинений злочин є грубим порушенням права потерпілого. Водночас чинне законодавство не містить конкретних норм, що регулювали б питання про відповідальність посадових осіб, із вини яких потерпілий не отримав надійного захисту своїх прав та інтересів з боку правоохоронних органів та суду.

На мою думку, рішення  про визнання особи потерпілою слід виносити на ранньому етапі провадження  в кримінальній справі. Це сприятиме  реальному втіленню ідеї законодавця  про активну участь потерпілого  у кримінальному судочинстві.

Вважаю, що для визнання особи потерпілою достатньо мати докази, які свідчать лише про те, що діяння підпадає під  ознаки злочину, передбаченого однією зі статей особливої частини Кримінального  кодексу; злочин було вчинено або  підготовлено; саме цим злочином справді заподіяно певну шкоду, вказану в законі; існує причинний зв'язок між даним злочином і моральною, фізичною або майновою шкодою, що настала.

Коли заподіяння шкоди  є очевидним під час порушення  Кримінальної справи (наприклад, у разі вчинення зґвалтування, крадіжки, розбійного нападу тощо), постанову про визнання особи потерпілою рекомендується приймати одночасно з постановою про порушення кримінальної справи. В інших випадках визнання потерпілим може мати місце і згодом, але зразу після встановлення факту заподіяння шкоди конкретній особі. Ця вимога набуває особливого значення з огляду на те, що громадянин, якому заподіяно шкоду, може користуватися наданими йому законом правами та виконувати покладені на нього законом обов'язки лише після того, як органом дізнання, слідчим чи прокурором прийнято відповідну постанову. Запізніле визнання потерпілим не може бути виправдане.

Відмова в порушенні  кримінальної справи є однією з актуальних проблем кримінального судочинства. Правильне і своєчасно винесене рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи свідчить про те, що орган дізнання і попереднього слідства (прокуратура, суд, суддя) вірно реагують на кожну заяву та повідомлення про вчинений злочин чи злочин, що готується.

У діяльності органів внутрішніх справ відмова в порушенні кримінальних справ набула надмірного поширення. Часто слідство підміняється довгими перевірками, внаслідок яких важливі докази втрачаються, а злочинці не лише переховуються, а й продовжують злочинну діяльність. Практика свідчить, що здебільшого не порушуються справи про крадіжки, пограбування, розбійні напади, а вони якраз і вимагають термінових слідчих дій. Це призводить до того, що розкриття цих злочинів найбільш низьке.

Практика показує, що найчастіше допускаються необгрунтовані відмови у порушенні кримінальних справ, порушення строків перевірки заяв і повідомлень про злочини. У порушенні кримінальної справи нерідко відмовляють із підстав, не передбачених законом. Характерною ознакою постанов про відмову в порушенні кримінальної справи по матеріалах про нерозкриті злочини є те, що мотивування цих постанов здебільшого грунтується на припущеннях, а не на конкретних фактичних даних. У таких постановах мають місце посилання на "малозначимість" вчиненого або ж на "недоцільність" порушення кримінальної справи, оскільки даний злочин вже не є "суспільне небезпечним" або ж особа, що його вчинила, перестала бути "суспільне небезпечною".