Цивільний позов у кримінальному поцесі

Цивільні позови у кримінальних справах не мають  однозначного та безпомилкового вирішення  в судовій практиці. 

У постанові  Пленуму від 31 березня 1989 р. № 3 зазначено: при розгляді цивільного позову в  кримінальній справі з питань, не врегульованих КПК, суд може керуватися відповідними нормами Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК; див. п. 5 постанови); з ініціативи суду матеріальна відповідальність може бути покладена тільки на засудженого (п. 10); шкода, заподіяна злочином, підлягає відшкодуванню в повному обсязі (п. 13). Згідно з ч. 4 ст. 1193 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) суд не може зменшити розмір відшкодування шкоди, якщо вона заподіяна злочинними діями засудженого. Не підлягають розгляду в кримінальній справі позови за вимогами про відшкодування матеріальної шкоди, що не випливають з пред'явленого обвинувачення (п. 5 цієї ж постанови). Проте вимоги щодо відшкодування потерпілому витрат на амбулаторне лікування або в разі його смерті внаслідок вчиненого злочину - близьким, родичам, визнаним потерпілими, витрат на похорон, пам'ятник тощо, хоч і не випливають із пред'явленого обвинувачення, але мають розглядатись (а фактично, як свідчить судова практика, і задовольняються) під час розгляду кримінальної справи.

У п. 16 постанови Пленуму від 31 березня № 3 1989 р. зазначено, що при визначенні суми, яка підлягає стягненню із засудженого, мають бути зараховані суми, добровільно передані цивільному позивачеві до постановлення вироку, а також вартість поверненого йому майна. І хоча у вищенаведених справах хабародавці не є цивільними позивачами і не можуть ними визнаватися, суд, встановивши, що гроші, інші цінності, одержані як хабар, повернено обвинуваченим (підсудним), його родичами чи знайомими хабародавцю, який не має права на їх повернення, не повинен застосовувати стягнення безпідставно набутого майна. У цьому випадку суду слід повідомити про це прокурора для пред'явлення позову про витребування такого майна і звернення його в дохід держави. Вважаємо, що доцільно доповнити відповідними роз'ясненнями стосовно зазначених питань п. 22 цієї ж постанови, в якому, зокрема, передбачено, що саме так має чинити суд (надсилати повідомлення прокурору), встановивши, що майно, придбане засудженим на кошти, здобуті злочинним шляхом, реалізоване чи передане на зберігання іншим особам. 

Що ж до відшкодування  моральної (немайнової) шкоди, то відповідно до п. 9 постанови Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4 її розмір суд визначає в  межах заявлених вимог залежно  від характеру й обсягу заподіяних позивачеві моральних чи фізичних страждань, наявності інших негативних наслідків, з урахуванням у кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховуються характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. Суд повинен навести в рішенні відповідні мотиви визначення розміру відшкодування моральної шкоди. Всупереч цим роз'ясненням деякі суди не враховують вищенаведене і не мотивують прийняте рішення.

Судам іноді  складно визначити, в якому порядку  має відшкодовуватися матеріальна  та моральна шкода у випадках вчинення злочину групою осіб за попередньою змовою. Слід враховувати, що на осіб, які заподіяли шкоду спільно (взаємопов'язаними діями або об'єднаними спільним злочинним наміром), відповідно до ч. 1 ст. 1190 ЦК покладається солідарна відповідальність перед потерпілим, а згідно з ч. 2 цієї статті за заявою останнього суд може визначити відповідальність цих осіб у частці відповідно до ступеня їхньої вини. У п. 13 постанови Пленуму від 31 березня 1989 р. № 3 передбачено, що при вчиненні злочину кількома особами вони несуть солідарну відповідальність за заподіяну шкоду - за епізодами злочину, в яких встановлено їх спільну участь. Водночас є неприпустимим покладання такої відповідальності за самостійно вчинені злочини, не пов'язані спільним наміром, а так само на осіб, коли одних із них засуджено за корисливі злочини, наприклад за розкрадання, а інших - за халатність, що об'єктивно сприяло першим у вчиненні злочину. Таким чином, моральна і матеріальна шкода в кримінальному судочинстві може відшкодовуватись як у солідарному порядку, так і у частці відповідно до ступеня вини кожного, але з дотриманням вищенаведених вимог. Проте суди при вирішенні зазначених питань допускають помилки.

Проаналізуємо й інші спірні, чітко не визначені  процесуальні питання щодо вирішення  цивільних позовів у кримінальних справах. 

Вимоги цивільного позивача щодо відшкодування матеріальних збитків, заявлені в кримінальній справі, на нашу думку, можуть бути вирішені в  порядку цивільного судочинства  у разі:

1) закриття кримінальної  справи з передбачених законом  підстав (ч. 2 ст. 28 КПК), крім недоведеності участі обвинуваченого (підсудного) у вчиненні злочину або відсутності події злочину (за винятком випадків, про які далі буде докладніше);

2) відмови в  прийнятті позову, що був пред'явлений  після початку судового слідства (ч. 3 ст. 28 КПК); 3) коли позов залишений без розгляду: у випадках виправдання підсудного за відсутністю в його діях складу злочину (ч. 3 ст. 328 КПК);

3) внаслідок неявки цивільного позивача чи його представника в судове засідання, якщо вони не клопотали про розгляд позову за їх відсутності і останній не був підтриманий прокурором; за умови, що позов був заявлений фізичною особою (ст. 291 КПК), яка за станом здоров'я та з інших поважних причин не може захистити свої права (ч. 2 ст. 29 КПК);

4) якщо позов  пред'явлений недієздатною особою або від імені заінтересованої особи її представником, який не має відповідних на це повноважень, за умови, що таке порушення вимог закону (щодо підтвердження повноважень) не було усунуте до початку судового слідства (пункти 8, 9 ч. 2 та ч. 4 ст. 136, ч. 4 ст. 28 КПК). 

Непоодинокі випадки, коли цивільний позивач під час  розгляду справи звертається до суду з клопотанням не розглядати позов  у зв'язку з тим, що він бажає  пред'явити його для вирішення  в порядку цивільного судочинства. Таке клопотання не суперечить вимогам закону і передбаченим ст. 50 КПК правам цивільного позивача, тому суд має обговорити заявлене клопотання і, якщо інші учасники судового процесу не заперечують, задовольнити його. 

Суд при постановленні  обвинувального вироку задовольняє цивільний позов повністю, частково чи відмовляє в цьому (ч. 1 ст. 328 КПК). При виправданні підсудного через недоведення його участі у вчиненні злочину або за відсутності події злочину суд відмовляє в задоволенні цивільного позову (ст. 328 КПК). Однак це не позбавляє фізичну чи юридичну особу підстави притягти його до відповідальності для відшкодування матеріальної чи моральної шкоди в порядку цивільного судочинства в окремих зазначених у законі випадках. Наприклад, коли не доведено участь особи у вчиненні злочину, передбаченого ст. 286 КК, якщо шкоду заподіяно нею як володільцем джерела підвищеної небезпеки. Відмова у задоволенні позову в порядку цивільного судочинства позбавляє позивача права пред'явити той же позов у кримінальній справі (ч. 3 ст. 28 КПК). 

Суди при  розв'язанні цивільних позовів у  кримінальному судочинстві застосовують такі положення цивільного процесуального та кримінально-процесуального законодавства  України:

1) суд (суддя)  при розгляді кримінальної справи, але до початку судового слідства, повинен відмовити в прийнятті цивільного позову, якщо останній пред'явлений недієздатною особою або особою, яка не має повноважень на ведення справи (підтримання позову). Якщо ці обставини були встановлені під час судового слідства, позовна заява має залишатися без розгляду (пункти 8, 9 ч. 2 ст. 136 ЦПК);

2) у випадках, якщо спір про той самий  предмет між тими ж учасниками  розгляду кримінальної справи  із тих самих підстав було  вирішено в порядку цивільного  судочинства будь-яким судом, суд, що розглядає кримінальну справу, відмовляє у прийнятті такої позовної заяви (п. 3 ч. 2 ст. 136 ЦПК), а в разі її прийняття, якщо викладені обставини були з'ясовані під час судового слідства, закриває провадження в частині розгляду цивільного позову (п. 3 ст. 277 ЦПК);

3) суд закриває  провадження в кримінальній справі  в частині розгляду цивільного  позову, якщо цивільний позивач  заявив клопотання про вирішення  його позовних вимог у порядку  цивільного судочинства. Неприпустимим  при цьому є залишення позову без розгляду; 

4) у разі вибуття  (смерті) потерпілого, який пред'явив  цивільний позов, суд може визнати  позивачем правонаступника потерпілого,  але тільки до початку судового  слідства (ст. 106 ЦПК). Якщо правонаступник  відмовляється від позову, останній судом не розглядається (за змістом ст. 291 КПК). Постає питання: чи повинен суд у такому випадку стягнути на користь держави із засудженого, якщо ним вчинено корисливий злочин, безпідставно набуте майно? Суди по-різному вирішують це питання, практика застосування таких стягнень є обґрунтованою за п. 4 ч. 1 ст. 81 КПК.

Найбільше труднощів  при вирішенні цивільних позовів  виникає щодо визначення належного  відповідача у справах про  злочини, вчинені працівниками правоохоронних органів: за заподіяну злочином шкоду визнавати винним працівника міліції, служби безпеки, прокуратури тощо чи відповідний правоохоронний орган (зі статусом юридичної особи), у трудових відносинах з яким зазначені особи перебувають. Згідно зі ст. 1172 ЦК юридична або фізична особа повинна відшкодувати шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків. У п. 8 постанови Пленуму від 31 березня 1995 р. № 4 зазначено: за моральну (немайнову) шкоду, заподіяну працівником під час виконання трудових обов'язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових відносинах, а останній відповідає перед нею в порядку регресу, якщо законом не встановлено іншого. На думку авторів, при визначенні належного відповідача у справах цієї категорії слід вважати головним не перебування працівника безпосередньо на службі, а те, чи виконував він трудові (службові) обов'язки під час вчинення злочину, тобто чи застосовував він як правоохоронець надані йому владу, службові повноваження і чи спричинило це шкідливі наслідки.

Таким чином, якщо працівник вчинив службовий злочин (з використанням службового становища, як у межах, так і з перевищенням влади та наданих повноважень), майнову  відповідальність за заподіяну ним  матеріальну і моральну шкоду  несе юридична особа - відповідний орган (установа). Це положення не має викликати заперечень, коли такий працівник засуджується тільки за службовий злочин. Проте практика розгляду зазначених справ свідчить, що судді навіть у таких випадках не завжди правильно визначають цивільного відповідача.

Отже, якщо шкідливі наслідки настали в результаті вчинення не службового, а іншого виду злочину, навіть за умови, що вчинення службового злочину сприяло цьому, належним відповідачем слід визнавати підсудного, а не орган, з яким він перебуває у трудових (службових) відносинах. 

При вирішенні  зазначеного питання суди допускають порушення процесуального порядку - залишають без розгляду цивільні позови у кримінальних справах, мотивуючи  це пред'явленням позовних вимог до неналежних відповідачів.

Відповідно до ч. 1 ст. 105 ЦПК суд, встановивши, що позов пред'явлений не до тієї особи (фізичної чи юридичної), яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи справи, до початку судового слідства замінити первісного відповідача належним відповідачем. Виходячи з викладеного доцільно доповнити п. 4 постанови Пленуму від 31 березня 1989 р. № 3 відповідним роз'ясненням щодо притягнення у справі належного відповідача до початку судового слідства, якщо на досудовому слідстві це не було вирішено або вирішено неправильно. 

Спірним, невизначеним у судовій практиці є питання  про визнання (або невизнання) вогнепальної зброї, зокрема табельної, джерелом підвищеної небезпеки, якщо її застосовують працівники правоохоронних органів. 

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 6 джерелом підвищеної небезпеки є будь-яка діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність заподіяння шкоди через неможливість контролю за нею людиною, а також використання, транспортування, зберігання предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського чи іншого призначення, які мають такі ж властивості. Майнова відповідальність за шкоду, заподіяну діями таких джерел, має наставати як при цілеспрямованому їх використанні, так і при мимовільному прояві їхніх шкідливих властивостей. Не вважається володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка використовує джерело підвищеної небезпеки на підставі трудових відносин з володільцем цього джерела. 

Таким чином, табельна зброя, якою працівник правоохоронного  органу володіє, зберігає та використовує на підставі трудових (службових) відносин, може визнаватися джерелом підвищеної небезпеки, тому шкода, завдана цим  джерелом, має відшкодовуватися відповідно до положень ст. 1187 ЦК. 

Неоднозначне  вирішення судами цивільних позовів  у кримінальній справі та застосування стягнень безпідставно набутого майна, зокрема предмету хабара чи його вартості, призводить до помилок, що значно знижує рівень кримінального судочинства.

Щоб усунути  недоліки та суперечності при вирішенні  цих питань, потрібно внести відповідні зміни до чинного законодавства, а також доповнити постанови  Пленуму Верховного Суду України  відповідними роз'ясненнями.

Розділ 2