Цивільний позов у кримінальному поцесі

В ході судового слідства цивільний позивач (або  його представник) вправі брати участь у допиті (задавати питання) підсудного, потерпілого, свідка, експерта, огляді місця події, огляді документів і  дослідженні речових доказів  по справі.

Цивільний позивач  або його представник мають також право брати участь у судових дебатах, обмінятися після їхнього завершення реплікою з іншими учасниками судового розгляду[31, 32].

Якщо вирок, винесений судом, цивільний позивач  вважає незаконним або необґрунтованим, у нього є законне право подати подання, іменоване в кримінальному процесі апеляційним. До його форми і змісту Закон пред'являє спеціальні вимоги. Необхідно в поданні вказати, яким судом ухвалений вирок і з чим особа не згодна. Треба також зазначити, з огляду на що ви сподіваєтеся на позитивний результат перегляду вироку, вказати, на чому заснована апеляція, тобто  чим її можна підтвердити.

Отже, протягом  п’ятнадцяти діб з моменту  проголошення, цивільний позивач (або  його представник) вправі подати апеляційне подання на вирок суду першої інстанції (крім вироку Верховного Суду України) у частині цивільного позову, ознайомитися (у цей же термін) з матеріалами справи і скаргами, апеляційним поданням прокурора, поданими в справі, а також змінами до них, що тягнуть за собою погіршення положення засудженого чи виправданого.

У випадку подачі апеляції  до початку розгляду справи, цивільний позивач вправі доповнити, змінити або відкликати своє подання. При цьому необхідно враховувати, що зміни, що погіршують положення засудженого або виправданого, можуть бути внесені в подання не пізніше ніж за три доби до початку розгляду справи.

Після вступу вироку в законну силу, при наявності  до того підстав, він може бути переглянутий у порядку нагляду вищестоящою  судовою інстанцією. По клопотанню цивільного позивача такий перегляд можливий тільки при наявності підстав і тільки за протестом відповідних посадових осіб суду і прокуратури (голови суду і його заступників, прокурора і його заступників) обласного рівня і вище.

Далі  вирок, що вступив у законну силу, як обвинувальний так і виправдувальний, при наявності підстав може бути відмінений за нововиявленими обставинами. При цьому необхідно пам'ятати, що перегляд виправдувального вироку можливий тільки протягом  встановлених законом термінів давності притягнення до кримінальної відповідальності за даний злочин і не пізніше одного року з дня відкриття нових обставин по справі.

У тих випадках, що коли знову відкриті обставини  свідчать про невинність засудженого  або скоєння їм менш тяжкого злочину, поновлення справи термінами не обмежене[31, 32].

Смерть засудженого  не є перешкодою для перегляду  справи в інтересах його реабілітації.

В усіх цих випадках цивільному позивачеві слід звернутися із заявою до прокурора, що зобов'язаний (якщо знаходить заяву переконливою) особисто, через органи дізнання або слідства провести розслідування зазначених обставин. Потім відповідний прокурор (не нижче обласного) на підставі матеріалів розслідування вирішує питання про приношення протесту для перегляду справи за нововиявленими обставинами або про відмовлення в цьому, про що повідомляє цивільного позивача.

Цю постанову  прокурора цивільний позивач  має право оскаржити вищестоящому прокуророві з метою захисту  своїх законних інтересів у кримінальній справі.

2.4 Представник цивільного позивача: його процесуальний статус

Після визнання вас цивільним позивачем і  роз'яснення прав повинна бути забезпечена  можливість їхньої реалізації. Відповідно до  діючого Закону (ст. 50 УПК), цивільний  позивач вправі мати свого представника.

Представник цивільного позивача - це особа, через яку цивільний позивач можуть реалізувати свої процесуальні права.

Представництво - це юридичні відносини, на підставі яких одна особа (представник) виконує, згідно із законом або договором, процесуальні дії в інтересах іншої особи.

Представник може діяти як поряд з особою, інтереси якої він представляє, так і заміняти її. Юридичні особи беруть участь у  справі як цивільні позивачі тільки через  представників.

Представниками  цивільного позивача за постановою особи, що провадить дізнання, слідчого, судді чи ухвалою суду можуть бути (ч. 1 ст. 52 КПК України):

• адвокати;
• близькі родичі (п. 11 ст. 32 КПК України);
• законні представники (п. 10 ст. 32 КПК України);
• інші особи;
• спеціально уповноважені підприємством, установою чи організацією особи (ч. 2 ст. 52 КПК України).

Підстави для  допуску особи як представника:

• для адвоката - ордер відповідного адвокатського об'єднання;
• адвоката, що не є членом адвокатського об'єднання, - угода;
• близьких родичів та інших осіб - належним чином оформлена довіреність;
• законного представника - документ, який підтверджує його відносини з цивільним позивачем;
• представника юридичної особи - належним чином оформлена довіреність (штатні співробітники й адвокати юридичної особи).

Представником цивільного позивача не може бути особа (ст. 63 КПК України):

• яка брала участь у цій справі як дізнавач, слідчий, прокурор, суддя, секретар судового засідання, експерт, спеціаліст, захисник;
• що є свідком і у зв'язку з цим допитувалась або підлягає допиту;
• яка є родичем особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, будь-кого зі складу суду;
• яка є адвокатом, окрім цього, за наявності обставин, передбачених ст. 61 КПК України.

Представник цивільного позивача зобов'язаний:

• не розголошувати без відома слідчого чи прокурора дані досудового слідства;
• дотримуватися порядку під час судового засідання та підкорятися розпорядженням головуючого;
• не використовувати свої повноваження на шкоду особі, інтереси якої він представляє.

Представник цивільного позивача користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє (ч. 3 ст. 52 КПК України).

Юридична відповідальність представника цивільного позивача:

• кримінальна (за розголошення даних досудового слідства без дозволу слідчого чи прокурора - за ст. 387 КК України);
• адміністративна (за неповагу до суду, що полягала в злісному ухиленні від явки до суду чи в непідкоренні розпорядженням головуючого або у порушенні порядку під час судового засідання, а також за вчинення ним будь-яких дій, котрі свідчать про явну неповагу до суду чи встановлених у суді правил - ч. 1ст. 185-3 КУпАП).

Розділ 3

Забезпечення цивільного позову в кримінальних справах

Як засвідчує  аналіз судової практики та неодноразово зазначалось у науковій літературі, в роботі органів дізнання та досудового слідства часто трапляються випадки формалізму під час виконання вимог закону про забезпечення цивільного позову в кримінальних справах, коли постанови про накладення арешту на майно виносяться на завершальному етапі розслідування, після пред’явлення обвинувачення, або лише після того, коли у справі заявлено цивільний позов, що дає змогу злочинцям, їхнім родичам та іншим зацікавленим особам приховати або відчужити майно, уникнувши негативних наслідків, пов’язаних з його арештом та подальшим зверненням стягнення на нього за результатами розслідування та розгляду справ судом.

Цей факт підкреслює актуальність проблеми своєчасного  вжиття заходів до забезпечення цивільного позову як однієї з основних передумов  відшкодування збитків, заподіяних злочином.

Як зазначають М.І.Гошовський та О.П.Кучинська, діяльність слідчого із забезпечення відшкодування збитків, заподіяних злочином, має містити систему процесуальних та організаційних засобів. До процесуальних належать:

• засоби відшукання та вилучення майна і цінностей, які підлягають поверненню законному володільцеві;
• встановлення майна і цінностей, що можуть бути звернені на погашення шкоди;
• накладення арешту на майно і забезпечення його збереження.

До організаційних засобів належать:

• доручення органам дізнання провести оперативно-розшукові заходи, спрямовані на встановлення або відшукання майна і цінностей, що підлягають поверненню законному володільцеві або можуть бути звернені на погашення шкоди;
• вжиття заходів, які спонукають обвинуваченого (підозрюваного) та його родичів до добровільного відшкодування шкоди[20, 137].

Беручи до уваги  те, що забезпечення цивільного позову є обов’язком органу дізнання, слідчого, прокурора та суду, варто зазначити, що для належного його виконання  важливу роль поряд з іншими чинниками відіграє правильність розуміння моменту, з настанням якого повинні вживатися зазначені заходи. З цього приводу в науці є різні позиції. На думку одних авторів, забезпечувальну діяльність необхідно здійснювати ще до порушення кримінальної справи[26, 64-65]. Інші вважають, що це потрібно робити одночасно або ж після порушення кримінальної справи [17, с. 25; 19,  
с. 51; 35, с. 107]. Існує також думка про те, що такі заходи можна здійснювати лише після пред’явлення обвинувачення [36, с. 60–61].

Для вирішення  цієї проблеми необхідно керуватися вимогами чинного законодавства, а  також змісту та мети забезпечувальних заходів. Першою і  водночас головною передумовою вжиття забезпечувальних заходів, передбаченою ст. 29 Кримінально-процесуального кодексу України (далі – КПК), є наявність достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода або понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину. За змістом цього положення закону є також і інша обов’язкова передумова – констатування факту вчинення злочину, зовнішньою формою прояву якого є постанова про порушення кримінальної справи. Тому допускати можливість вжиття заходів до забезпечення цивільного позову в період дослідчої перевірки, на наше переконання, не виправдано. Наступною невід’ємною передумовою вжиття забезпечувальних заходів якщо керуватися змістом ч. 1 ст. 126 КПК, є поява у справі підозрюваного чи обвинуваченого (осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за їхні дії), адже предметом згаданих заходів є майно, яке є власністю саме вказаних суб’єктів кримінального процесу. Отже, наявність трьох вищезгаданих передумов, на наш погляд, чітко окреслює момент, коли визначені законом органи повинні виконати свій обов’язок із забезпечення цивільного  позову.

Потребує законодавчого  вирішення також інша проблема –  коло підстав для вжиття заходів  до забезпечення цивільного позову. Відповідно до ст. 29 КПК орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити  заходів до забезпечення цивільного позову лише за наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода, або понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого. Але ж як тоді бути, якщо злочином заподіяна моральна шкода або якщо фізична шкода, заподіяна потерпілому, не потребує стаціонарного лікування? На наше переконання, при визначенні кола підстав для вжиття заходів до забезпечення цивільного позову необхідно керуватися положеннями ст. 49 КПК, де зазначено, що потерпілим визнається особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Тому ч. 1 ст. 29 КПК доцільно було б викласти у такій редакції: «За наявності достатніх даних про те, що злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду потерпілому, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд зобов’язані вжити заходів до забезпечення цивільного позову».

Варто звернути увагу і на коло об’єктів права  власності, на які відповідно до закону може бути накладено арешт в порядку  забезпечення цивільного позову.

Відповідно  до ст. 126 КПК забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного або осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт. Вказана норма закону, як і більшість інших, була глибоко проаналізована і знайшла своє схвалення в науковій спільноті [40, с. 137–138; 10, с. 323–324; 41, с. 224–229; 10, с. 323–324]. На сьогодні її зміст не є предметом значних наукових дискусій, що видається не зовсім виправданим.

Особливий науковий інтерес серед майна та цінностей, на які може бути накладено арешт, становлять деякі види цінних паперів, а саме – пайові.

Накладення  арешту на боргові, похідні, товаророзпорядчі та інші передбачені законом види цінних паперів повністю обмежує можливість розпорядження ними та реалізацію прав, які вони надають. Що ж стосується пайових цінних паперів, то тут ситуація дещо інша. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 195 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) пайовими є цінні папери, які засвідчують участь у статутному капіталі, надають їхнім власникам право на участь в управлінні емітентом і одержання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів та частини майна в разі ліквідації емітента. Відповідно до п. 1 ч. 5 ст. 3 Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок» до пайових цінних паперів належать: