Цивільний позов у кримінальному поцесі

а) акції;

б) інвестиційні сертифікати;

в) сертифікати  фондів операцій з нерухомістю [6].

Накладення  арешту на такі цінні папери обмежує  можливість власника розпоряджатись ними – дарувати, продавати чи іншим  способом відчужувати. В цей момент юридична особа, права на управління якою посвідчені зазначеними цінними  паперами в особі інших її учасників, зазвичай, є вільною у можливості розпорядження всім належним їй майном, в тому числі і тою його частиною, еквівалентною до вартості майна, яку учасник передав під час оформлення юридичної особи і на повернення якого він має право, посвідчене пайовим цінним папером, у випадку виходу з юридичної особи або її скасування. Із цього доходимо двох важливих висновків. По-перше, хоча номінальним власником майна, переданого при створенні юридичної особи, є сама юридична особа – насправді розпоряджаються цим майном учасники такої особи шляхом управління нею, розподілу прибутку та отримання майна відповідної вартості при виході з юридичної особи або її ліквідації. По-друге, накладення арешту на пайові цінні папери не дає потрібного забезпечувального результату, оскільки майно, яке є «реальною» власністю обвинуваченого (підозрюваного), хоча номінально належить юридичній особі, може бути вільно реалізоване за час досудового слідства та судового розгляду справи і на момент задоволення судом цивільного позову на нього вже не можна буде звернути стягнення. Тому доцільно було б передбачити можливість накладення арешту на ту частину майна юридичної особи, якою «справді» володіє обвинувачений (підозрюваний). За такої ситуації, на наш погляд, потрібно внести зміни до чинного законодавства, виклавши ч. 1 ст. 126 КПК у такій редакції: «Забезпечення цивільного позову і можливої конфіскації майна провадиться шляхом накладення арешту на вклади, цінності та інше майно обвинуваченого чи підозрюваного чи осіб, які несуть за законом матеріальну відповідальність за його дії, де б ці вклади, цінності та інше майно не знаходилось, частину майна юридичної особи, еквівалентну вартості майна, право на отримання якого, посвідчене пайовим цінним папером, має його власник у випадку виходу з юридичної особи, її ліквідації, а також шляхом вилучення майна, на яке накладено арешт». Не зовсім вдалим видається шлях, обраний авторами Проекту КПК, який внесли народні депутати В.Р.Мойсик, І.В.Вернидубов, С.В.Ківалов, Ю.А.Кармазін [12]. Надання особі, яка здійснює дізнання, слідчому, прокуророві та суду права накладення арешту на цінні папери, корпоративні права і частку в господарських товариствах має стати вагомим досягненням у цьому напрямі. Проте потребує удосконалення процедура накладення арешту, що її запропонували автори законопроекту. Відповідно до ч. 5 ст. 271 Проекту особа, яка здійснює дізнання, слідчий, прокурор, суд мають право накласти заборону на відчуження і розпорядження майном (часткою) та іншими корпоративними правами в господарському товаристві чи іншому підприємстві, установі, організації. У цьому разі можуть встановлюватись обмеження також і на сплату дивідендів та інших виплат, одержання яких ґрунтується на корпоративних правах. Такі обмеження не повинні ускладнювати діяльність господарського товариства, підприємства, установи, організації, а також зачіпати інтереси інших учасників спільної власності та корпоративних прав. В ч. 6 згаданої статті зазначено, що про накладення заборон та обмежень на частку у майні та інші корпоративні права повідомляє Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку або її територіальні відділення, відповідна державна податкова інспекція, а також господарське товариство, підприємство, установа, організація, учасником яких є підозрюваний, обвинувачений, підсудний. Управління часткою та корпоративними правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного може бути покладено на іншого учасника господарського товариства, підприємства, установи, організації або на Фонд державного майна України.

Як встановлення заборони на відчуження чи розпорядження  підозрюваним, обвинуваченим, підсудним  майном (часткою) та іншими корпоративними правами в господарському товаристві чи іншому підприємстві, установі, організації, так і передання повноважень  з управління часткою та корпоративними правами підозрюваного, обвинуваченого, підсудного іншому учаснику господарського товариства, підприємства, установи, організації або Фонду державного майна України не позбавляє можливості такого розпорядження саму юридичну особу, яка є власником майна, на чому вже було наголошено раніше. Подібну позицію займають і автори проекту КПК, розробленого Міністерством юстиції України та Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права при Президентові України [37]. У ч. 3 ст. 156 Проекту зазначено, що арешт може бути накладено на нерухоме і рухоме майно, результати інтелектуальної, творчої діяльності, гроші у будь-якій валюті готівкою або у безготівковому вигляді, цінні папери, корпоративні права, які перебувають у власності підозрюваного, обвинувачуваного i зберігаються у нього або в інших фізичних або юридичних осіб з метою конфіскації майна чи відшкодування шкоди, заподіяної кримінальним правопорушенням.

Важливим питанням, яке на практиці спричиняє низку проблем, є захист прав добросовісного набувача житла у справах, де право власності на нього стало об’єктом злочину. Така потреба зумовлена тим, що закон у більшості ситуацій, які виникають на практиці, безумовно захищає права власника майна (в тому числі й житла), що призводить до значних обмежень і навіть негативних наслідків для добросовісного набувача. Відповідно до ст. 330 ЦК, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до ст. 388 ЦК майно не може бути витребуване у нього.

Стаття 388 ЦК передбачає декілька випадків, коли власник має  право витребувати майно від  добросовісного набувача. В ч. 3 зазначено  – якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. У такій ситуації право власності на житло первісного власника відновлюється без шкоди для добросовісного набувача. Проте, відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК, якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) загубив власник  або особа, якій він передав майно у володіння;

2) викрали у  власника чи особи, якій він  передав майно у володіння;

3) вибуло з  володіння власника чи особи,  якій він передав майно у  володіння, не з їхньої волі  іншим шляхом.

Позиція законодавця, викладена в ст. 388 ЦК, здобула цілком логічну та обґрунтовану підтримку з боку багатьох науковців [43, с. 426–432; 44, с. 210–211; 14,  
с. 508–510; 15, с. 248–249; 45, с. 498–503]. Проте вона не є безспірною і потребує глибшого аналізу.

Саме із цією нормою закону пов’язані значні негативні наслідки для добросовісного набувача майна, а особливо – житла. Якщо злочинець заволодів правом власності на жиле приміщення і продовжує володіти ним на час провадження у кримінальній справі, то зазвичай проблем, пов’язаних із забезпеченням цивільного позову і вирішенням подальшої долі цього житла, не виникає. Але на практиці дуже часто виникають ситуації, коли жиле приміщення після заволодіння ним злочинним шляхом швидко реалізується особі, яка не здогадується про факт вчинення злочину. І з початком кримінального переслідування ця особа – добросовісний набувач – проти власної волі стає учасником кримінального процесу, зазнаючи низки обмежень своїх прав. На житло, придбане нею, як правило, накладається арешт і за результатами розгляду справи право власності на нього переходить до законного власника – потерпілого від злочину, а добросовісний набувач опиняється «на вулиці». Проблемою правила, викладеного в ст. 388 ЦК, є те, що відновлюючи порушені права власника – потерпілого від злочину – закон створює ситуацію, за якої автоматично виникає «нова жертва злочину». Набувач житла, який належно виконав свої обов’язки за договором і нічого не знав про те, що угода є незаконною, фактично позбавляється права власності на житло. Більше того, трапляються випадки, коли жиле приміщення після заволодіння ним шляхом вчинення злочину реалізується декілька разів і таких добросовісних набувачів стає декілька. Тут також варто наголосити на те, що житло може реалізуватись за різними цивільно-правовими угодами, котрі передбачають різні правові наслідки їх розірвання, визнання недійсними тощо. Окрім цього, вартість житла як частина розміру майнової шкоди, заподіяної злочином, зазвичай відрізняється від ціни, за якою воно реалізується надалі. Такий стан закону, на наше глибоке переконання, аж ніяк не відповідає ні принципам цивільного законодавства, ні завданням кримінального судочинства. Оптимальним варіантом вирішення цієї проблеми видається перехід у згаданих ситуаціях на сторону добросовісного набувача.

Потрібно внести зміни до ЦК, позбавивши первісного власника можливості витребувати майно в добросовісного набувача, якщо воно було придбане за відплатним договором. Це дасть змогу захистити права добросовісного набувача, усунувши його від майбутньої судової тяганини і зміцнивши стабільність цивільних відносин, а первісний власник – потерпілий від злочину – захищатиме свої права і пред’являти вимоги винятково до обвинуваченого, підсудного та інших осіб, які будуть визнані цивільними відповідачами у кримінальній справі відповідно до ст. 51 КПК або в порядку цивільного судочинства. Отож, необхідно внести зміни до ч. 1 ст. 388 ЦК, виклавши її у такій редакції: «Власник не має права витребувати майно  від добросовісного набувача, якщо воно було придбане за відплатним договором».

Однак, в процесі розслідування варто ретельно перевірити факт добросовісності придбання житла, не залишаючи поза увагою версії про можливу співучасть набувача (набувачів, якщо їх декілька) житла у злочині чи обізнаності про спосіб заволодіння ним чи долю попереднього власника. Для цього слідчий зобов’язаний у кожному випадку своєчасно накладати арешт на житло, придбане добросовісним набувачем, яке стало предметом злочину, до закінчення перевірки факту правомірності та добросовісності набуття права власності на нього та можливої причетності до злочину.

У вирішенні  питання щодо розміру можливого  в майбутньому чи пред’явленого  цивільного позову необхідно враховувати  положення ч. 1 ст. 390 ЦК, відповідно до якої власник майна має право  вимагати від особи, котра знала або могла знати, що вона володіє майном незаконно (недобросовісного набувача), передання усіх  доходів від майна, які вона одержала або могла одержати за весь час володіння ним. Тому у разі визначення вартості майна, на яке необхідно накласти арешт, потрібно встановити і врахувати суму всіх доходів, які отримав або міг отримати злочинець за весь час володіння житлом. Зазначена сума, у будь-якому випадку, не може бути нижчою від середньої суми доходу, отриманого за договором найму аналогічного жилого приміщення у тому ж районі за період незаконного володіння ним.

Завершуючи  це дослідження, можна зробити такі висновки:

1. Для визначення  моменту, з настанням якого  повинні вживатися заходи із  забезпечення цивільного позову, необхідна поява таких передумов: наявності достатніх даних про те, що злочином завдана матеріальна шкода чи понесені витрати закладом охорони здоров’я на стаціонарне лікування потерпілого від злочину; винесення постанови про порушення кримінальної справи; поява у справі підозрюваного чи обвинуваченого (осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за свої дії).

2. Заходи із  забезпечення цивільного позову  повинні бути вжиті за наявності  достатніх даних про те, що  злочином заподіяно моральну, фізичну  або майнову шкоду потерпілому.

3. Необхідно  передбачити в законі можливість  накладення арешту на належну  обвинуваченому, підозрюваному чи  особам, які несуть за законом  матеріальну відповідальність за  його дії, частину майна юридичної  особи, еквівалентну вартості  майна, право на отримання якого, посвідчене пайовим цінним папером, має його  власник у випадку виходу з юридичної особи, її ліквідації, для забезпечення цивільного позову.

4. Для захисту  прав добросовісного набувача  житла та зміцнення стабільності  цивільних відносин необхідно внести зміни до закону, позбавивши первісного власника житла права витребувати його від добросовісного набувача, якщо житло було придбане за відплатним договором.

Висновок

Майже в кожній цивільній справі перед суддями  постають люди з протилежними інтересами, цілі, яких відрізняються одна від одної. Особа, яка  звертається до суду за захистом своїх прав чи законних інтересів, і що вважає, що вони несправедливо порушені - називається позивачем, а  його опонент – відповідачем. В справах  окремого  провадження сторін немає. В суд з’являється громадянин чи представник юридичної особи,  яких закон називає заявниками. 

Від інших осіб, які беруть  участь в справі, сторони  відрізняються тим, що процес ведеться від  їх  імені в захист їх суб’єктивних прав і інтересів, на сторони поширюються в повній мірі  законна сила судового рішення, сторони несуть судові витрати, у випадку вибування з процесу однієї  з сторін його місце займає правонаступник (так, буває, як правило, коли  позивач чи відповідач помирає, ліквідується юридична особа, яка являється стороною по справі),  сторони мають права по розпорядженню об’єктом процесу.

Слід зазначити, що кримінально-процесуальне законодавство  спрямоване головним чином на те, щоб  забезпечити розкриття вчинених злочинів та притягнення до відповідальності винних осіб. Це в свою чергу зумовило детальне регулювання прав підозрюваного, обвинуваченого і підсудного, що є виправданим. Проте неможливо миритися з тим, що інтереси осіб потерпілих від злочину, захищені законом менш рішуче.

Також була виявлена проблема, що полягає у недосконалості процесуального законодавства. Воно не встановлює таких самих підходів щодо захисту честі та гідності людини, захисту прав інтелектуальної власності, відшкодування моральної шкоди заподіяної злочином. Думаю, що ці вади повинні бути усунені. Громадянину, який потерпів від злочину, важливо забезпечити відшкодування не тільки матеріальної, але і моральної шкоди, особливо щодо захисту його честі та гідності, авторських прав, права інтелектуальної власності.

Честь, гідність, інтелектуальна та інша приватна власність  людини мають бути захищені рівною мірою.

Дослідивши  дану проблему, можу сказати, що правове положення суб'єктів матеріальної (майнової) відповідальності - складова частина проблеми відшкодування збитків в кримінальному процесі, оскільки в кінцевому рахунку питання зводиться до звертання визначених осіб, у володінні яких знаходяться товарні, грошові цінності на відновлення завданої злочином шкоди державній, суспільній та особистій власності[18, 47].

Таким чином, засноване на законі рішення даного питання гарантує і застерігає від безпідставного покладення матеріальної відповідальності на невинуватих осіб, робить найсильніший виховно-попереджувальний вплив та сприяє викоріненню злочинності.