Міф про Сізіфа

МІФ ПРО СИЗИФА" А.КАМЮ В КОНТЕКСТІ КОНЦЕПЦІЇ "HOMO LUDENS"

   У  статті розглядаються деякі філософські  питання сучасної культури.

   This article is about some philosophical problem of contemporary culture

   З  часу виходу в світ всесвітньовідомого  твору голландського історика  культури Й.Гейзінги "Homo Ludens" (1938 р.), гра, як феномен стала невід'ємним  елементом різноманітних філософських  теорій, предметом багатьох наукових  досліджень в сфері гуманітарного  знання, знайшла своє місце в  літературних та інших мистецьких  творах. В філософських розвідках  XX сторіччя ігровий феномен досліджувався  в таких аспектах: естетичному  (П-Г.Гадамер); феноменологічному (Е.ФІнк); сакральному (Р.Каюа). Гра стала  невід'ємною частиною постмодерністських  концепцій Ж. Дерріди, Ж Бодрійяра  та ін. Українські філософи Я.Білик,  досліджуючи філософську спадщину  С.К'єркегора, Б.Паскаля, Г.Сковороди  акцентували увагу на екзистенційному  вимірі гри.

   Слід  зауважити, що у філософів - екзистенціалістів гра ніколи  не поставала а ні предметом,  а ні об'єктом досліджень, але  імпліцитно її присутність завжди  відчувалась. Тому увагу дослідника  гри привертають перш за все  ті твори, зміст яких розкривається  завдяки використанню автором  ігрової термінології, навіть якщо  ігрова проблематика і не є  там головною. На це положення  звертає увагу Я.БІлик в своїй  праці "Ігровий феномен в  культурі" і зауважує на використанні  А.Камю квазіігрових побудов.  Взявши до уваги його висновки, ми спробували відстежити, атональний  аспект в творчості видатного  француза.

   Сучасне  секуляризоване життя з його  прагматичністю і жорсткою конкурентністю  знецінює, власне, екзистенцій-ний аспект  людського буття. Людині нав'язується  стиль життя на кшталт суцільного  змагання в боротьбі за "місце  під сонцем", єдиною метою якого  є споживання. Тому як альтернативу  названій життєвій моделі можна  розглядати філософію абсурду  видатного французького письменника,  мислителя А. Камю. Гра, змагання, боротьба проходять червоною  ниткою через всю його творчість.

   Перед  нами "Міф про Сизифа" (1942 p.) - філософське ессе, в центрі якого  знаходяться людина і абсурд, як головні персонажі тотальної  буттєвої драми.

   Вирішуючи  основне філософське питання  - чи варте життя того, щоб бути  прожитим, А.Камю відкидає всі  інші як другорядні, меншовартісні  і називає їх всього лиш  грою (за И.Гейзінгою чимось несправжнім), в притул підступаючи до проблеми  самогубства, наголошуючи на тому, що воно не є тільки явищем  соціального порядку, а визріває  глибоко в серці людини, де  відбувається смертельна гра,  що веде людину від ясності  відносно буття до втечі за  межі світла. Підкреслюючи метафізичний  характер гри, де ставки робляться  або на життя, або на смерть, автор ніби визнає власну приреченість: "визнання, що життя тебе подавило, що його неможливо зрозуміти.".

   Зображуючи  життя, як виставу, А.Камю зауважує, що розлад між людиною і  оточуючим його життям і дає,  власне, відчуття абсурду. Що робить  актор, який не в змозі зіграти  роль - йде зі сцени. Таким чином  у цій грі людина має змогу  вибрати одну з трьох ролей  - або змиритися і піддатися  потоку буденності - "das man " (М.Гайдеггер), або позбавити себе життя, або  протистояти цій необхідності. І тут А.Камю знов натякає на гру і пише, що все тоді допомагає сплутати карти (анонімні сили) - відсутність сенсу життя обов'язково тягне за собою висновок, що життя не вартує того, щоб бути прожитим. А.Камю ставить питання про логічність суїциду. І тому не безпідставно А.Камю називає життя нелюдським ігровим дійством, в ході якого репліками обмінюються абсурд, надія і смерть. (Український філософ В.Шинкарук екзистенціалами української душі вважав віру, надію, любов).

   Розмірковуючи  про метод дослідження абсурду,  філософ наголошує на тому, що  перша і єдина умова його  пошуку полягає в необхідності  зберегти те, що загрожує його  розчавити і віднестись з повагою  до того, що він вважає головним  в цій загрозі, а саме - зіткнення  і непрестанну боротьбу. Ця думка  підтверджує атональний характер  його філософії. Термін "агон" в перекладі з давньогрецької  означає змагання, боротьба і  був використаний в праці Й.Гейзінги "Homo Ludens", як свідчення ігрового  характеру культури.

   Елементи  гри присутні і в розгляді  А.Камю теорій інших філософів  екзистенціалістів. Аналізуючи філософію  К.Ясперса, автор використовує  спортивну термінологію, коли говорить, що той (К.Ясперс) не В ЗМОЗІ  здійснити прорив у трансцендентне. Далі він вживає таке поняття  як "стрибок" (С.К'єркегор), маючи  на увазі перехід на інший  рівень екзистенції. Витонченість  думки А.Шестова А.Камю порівнює  з захоплюючим жестом жонглера, а абсурд називає трампліном  для стрибка у вічність.

   За  безліччю псевдонімів, розиграшів  і усмішок в філософії С.К'єркегора  А.Камю бачить істину і називає  її знов - таки стрибком. Для екзистенціалістів,  пише А Камю, заперечення розуму  і є Бог, який у кожної  людини свій. Бог у кожної людини  один. Є багато способів стрибати, важливий сам стрибок, стрибком  А.Камю називав прорив у трансцендентне.

   Протиставляючи  дві своїх впевненості - бажання  єдності та абсолюту, з одного  боку, і ненадійність раціональних  принципів, А.Камю підходить до  головного питання своєї філософії.  Що ж далі? - запитує він. Чи  судилося вислизнути завдяки  стрибку і наново вистроїти  будівлю ідей і форм за власною  міркою? Чи судилося знов тримати  нестерпне і дивне парі з  абсурдом?

   Тема  парі не є новою в європейській  філософії і тут слід згадати  знаменитий "аргумент парі" Б.Паскаля  (до речі і сам А.Камю неодноразово  натякав на його (Паскаля) забави. "Розглянемо цей доказ, - пише  філософ, - и скажемо: Бог або  є, або його нема; але на який  бік м и схилимся ? Розум тут  нічого визначити не може. Нас  разді ля є нескінченний хаос. На краю цієї нескінченної  відстані грає т ься гра,  в які й випада є орел  або решка. На що в и поставите?".

   Український  філософ К.СІгов назвав цю гру  уподоблениям екзистенційного вибору  людини грі в кості. В експлікованому  вигляді, - пише К.СІгов, - в філософії  Нового часу починає використовуватись  крайня - "надособова" - форма гри,  власне даний (естетичний, психологічний,  спортивний, тощо) тип гри ми зустрічаємо  в "аргументі парі" XVII сторіччя.

   Але  А.Камю вирішує дану проблему  так. Він висуває єдине рішення  для людини абсурду - бунт. Бунт, як зіткнення людини з власним  невіданням, як свідчення своєї  "власної присутності" [6,64], як  виклик гніту долі, як то, що  надає цінності життю людини. Гра, як поєдинок людини з  дійсністю, Дефініція абсурду  за А.Камю - це пристрасть, граничне  напруження людини, а не просто  усвідомлення людиною конечності  і обмеженості власного буття,  і якщо вище було згадано  про "аргумент парі", то в  даному випадку можна говорити  про "аргумент дуелі" з  єдиним зауваженням, що помирає в решті - решт тільки людина. В цьому контексті А.Камю пише про виклик як свідчення єдиної правди.

   Гра,  як інобуття по відношенню  до дійсності, імпліцитно присутня  в роздумах А.Камю про свободу  (за И.Гейзінгою вільний вибір,  свобода є однією з головних  ознак гри).Розмірковуючи про  досвід містиків, які свободу  розуміють як відмову від власного  Я, таку людину А.Камю називає  скоріше звільненою від самої  себе, в недовільно прийнятому  рабстві. Чи можна вважати таку  людину гравцем? Ні, скоріше можна  її назвати "іграшкою в руках  Бога" (Платон). Людина ж абсурду  у А.Камю, повернувшись обличчям  до смерті, відчуває себе вільною  від всього, що не є цією  сконцентрованою увагою (погляд  в обличчя смерті) і насолоджуючись  звільненням від загальноприйнятих  правил життя (гри), і саме цей  момент є першопочатком абсурдної  свободи. Слід зауважити, що  втеча людини від повсякденного  сну не є відмовою від продовження  гри, а перехід до іншої,  притаманної лише їй (людині абсурду)  грі, грі зі смертю, мета якої  є сама гра.

   Зі  сказаного можна вивести, що  людина абсурду за своєю природою  є гравцем, "людиною ясного  бачення". Людина абсурду протилежна  людині покірній. Абсурдна свобода,  на думку А.Камю, заміняє собою  ілюзію свободи, якій приходить  кінець в час смерті. Відзначимо, що поняття ілюзії, яке А.Камю  використовує в своїх роздумах, теж несе в собі ігрову ознаку. І.Кант в своїй "Антропології" пише: "Ілюзія - це так а омана,  яка залишається навіть тоді, коли всі знають, уявного предмет  у насправді нема. Це гра нашої  душ і з чуттєвою видимістю  дуже при ємна і цікава".

   Слід  зауважити, що будучи представником  художньо - філософського напрямку  в літературі, А.Камю часто застосовує  в тексті прийоми алегорії  та гри словами. Наприклад,  намагаючись підкреслити трагічність  людського буття в абсурдному  світі, він пише: "В результаті  погляду людини абсурду відкривається  охоплений вогнем і скутий  льодом прозорий і обмежений  в своїх кордонах всесвіт, де  все неможливо, однак все дано  і поза яким нема нічого  окрім загибелі і небуття".

   Намагаючись  дати відповідь на питання  - чи можливе життя без поклику  трансцендентного, - А.Камю застосовує  ігрову термінологію, коли говорить, що не хоче виходити за "межі  цього майданчик а " [6,68], маючи  на увазі, що дійство відбувається  в певних просторових кордонах, що є однією з ознак гри  за И.Гейзінгою.

   Усвідомивши абсурдність  життя, людина повинна, на думку  А.Камю, прожити не як можна  краще, а пережити як можна  більше, тобто важливим є досвід, який накопичила людина. Тут А.Камю в гротескній формі зображує людину - авантюриста, яка за кількістю власного досвіду б'є всі рекорди і здобуває приз у вигляді власної моралі, головною властивістю якої є не стільки ідеальні принципи, скільки норми вимірювання досвіду. Правила гри для людини, яка сповнена рішучості не відступатися від укладеного парі можуть, на думку А.Камю, означати одне - протистояти світу як можна частіше. Єдиною перешкодою в цьому мислитель вбачає передчасну смерть. Тут вже людина, зауважує автор, не має вибору, все залежить не від неї, а від смерті, яка їй протистоїть, мова може йти тільки про везіння. Доречно згадати, що проблематика стосунків людини зі смертю була особливо актуальною в середньовічній культурі. Порівняємо розглянуті вище положення А.Камю з феноменом, який одержав назву "Танець смерті". Людина абсурду, за А.Камю, сміливо дивиться в обличчя смерті, ясно усвідомлюючи її невідворотність, сповнена бадьорості грає свою роль в світовій драмі, сценарій якої їй невідомий, насолоджуючись безперервним потоком "теперішніх моментів" і в цьому, власне, і вбачає свій ідеал.

   І,  навпаки, - духовний світ середньовічної  людини просякнутий страхом тління, відмовляється від краси і  щастя, через те, що з ними  пов'язані біль і страждання. Дух  людини, і це дуже важливо, скутий  постійним очікуванням смерті, огидними  картинами тління, та ідеєю всезагальної  рівності перед смертю. Ось як  це зображає Й.Гейзінга в своїй  "Осені Середньовіччя": "... Невтомний  танцюрист - це сам живучий,  яким він залишається ще на  найближчий час, страхітливий  двійник його власної особи,  його власний образ, його дзеркальне  відображення, а не якісь інші  раніше померлі люди того ж  звання чи стану як цього  б хотілося. Власне "це т и  сам! ", надавало Танцю смерт  і його жахливу силу, що заставляє  тремтіти".

   "Сміхотне  людство! Смерть під кожним  небокраєм

   Вдивляється  в твою безумну крутію

   І,  миром дорогим напахчена, мішає

   До  всіх твоїх шаленств - іронію свою".

   Писав  Ш.Бодлер в своєму вірші "Танець  смерті".

   Із  сказаного видно, що А.Камю  дає можливість людині зіграти  власну партію перед обличчям  смерті і відчути при цьому  найвищу насолоду і власну  велич на противагу середньовічній  людині, яка виглядає жалюгідною  маріонеткою, керованою самою  смертю. Слід відзначити, що дана  проблематика майстерно відображена  А.Камю в його романі "Чума".

   Одним  із образів, за допомогою яких  А.Камю розкриває суть своєї  філософії, є образ Дон - Жуана  -авантюриста, що веде, за словами  мислителя, гру з самими небесами  і кладе не карту власне  життя. Вбачаючи абсурд не у  життєвій реальності, а в продовженні  життя після смерті, найстрашнішим  за все вважає втрату життя  земного. Дон - Жуан не шулер,  він не імітує любов, він  переживає її як власну екзистенцію,  і так як для людини - абсурду,  за А.Камю, цінним є не якість  прожитого життя, а насолода  потоком теперішніх моментів, то  зрозуміло чому Дон - Жуан намагається  вичерпати жінок в їх безлічі  і тим самим вичерпує себе, але він, на думку автора, приймає  правила гри і готовий прийняти  послані на нього кари.

   Слід  звернути увагу на таку якість  гри як її унікальність, відзначену  К.Сіговим. У випадку з Дон  Жуаном, це особливо актуально.  Кожна жінка - це неповторний  світ і гра, в якій переможця  чекає володіння цим світом, боротьба  за любов, що розмальована ілюзіями  вічності - що може бути унікальнішим.

   Кінець  Дон Жуана А.Камю вбачає не  в смерті від руки Командора,  а в монастирській келії, в  якій він дограє комедію перед  богом, якого нема.